В нашій країні достатньо проблем, проте останнім часом побільшало дітей-сиріт, зокрема соціальних-сиріт (близько 6 тисяч). І для вирішення цієї проблеми одних державних законів недостатньо. Тому потрібні жертовні, посвячені люди, які б цим займались, і однією з таких є Альона Панікаревич.
Розкажіть про себе: звідки ви, чим займаєтесь?
Я з Кам’янська, Дніпропетровської області. За професією педагог-психолог, маю 2 вищі освіти: одна – соціальна робота, а інша – педагогіка і психологія. Займаюся наданням послуг для людей, які мають потребу в соціальній і психологічній допомозі, також благодійною діяльністю.
У тому числі, працюєте з дітьми-сиротами?
Так, це одна з категорій.
А як у вас з’явилася думка створити цей проект, що вас підштовхнуло до цього?
Це просто було бажання допомагати дітям, які залишилися без батьків.
Розкажіть про проект детальніше.
Це дуже велика робота, починаючи з маленьких дітей, закінчуючи молоддю 24 років. Це покинуті дітки в лікарні, це діти, яких залишили в пологовому будинку, у будинку немовлят, це діти які в інтернатах, це молодь, яка залишила інтернат і одружилася, це діти-сироти на вулицях і подібні їм категорії людей.
З якого часу стартує проект і як ваше життя змінилося після нього?
Десять років тому почали займатися цим служінням. Взагалі, я працюю з дітками вже більше 20 років, а з дітьми сиротами – 10. Працюємо удвох з чоловіком, також є ще волонтери, які допомагають нам.
З якими проблемами ви зіткнулися під час цього служіння?
Це новий етап для того, щоб чогось навчитися, пройти певний шлях з кожною дитиною, тому що всі вони різні. Починаючи від навчання дотримуватись простих правил гігієни і закінчуючи оформленням документів. При оформленні документів зустрічаються різні труднощі: адміністративні, психологічні, генетичного характеру.
Скажіть будь ласка, чи достатньо ваших зусиль в роботі по вихованню цих дітей?
Що б ми не робили, скільки б сил не докладали, але все одно генетика дає про себе знати: 5-6 років і людина все одно повертається до старої звички, тікає, щоб пожити тим життям. Але боротьба починається знову. Це не проблема – це зайвий раз подолати ще одну сходинку віри, довіритися Богові і жити з Ним.
Як ви ставитеся до того, що в нашій країні планують закривати школи-інтернати? Чи вистачить посвячених людей, щоб усиновити цих діток, як ви думаєте?
У нашому місті поки що жоден не закрився, вони просто змінили формат роботи. Адже зараз багато нових соціальних програм, які йдуть через благодійні фонди, різні громадські організації, тобто, там інші форми роботи. Практично за останні 4 роки в країні немає статусних дітей, які мають статус дитини-сироти, тому що держава на це дивиться зараз дуже позитивно, правильно. Дитина не потрапляє в державний заклад, не травмується, адже тепер є хороша матеріальна підтримка для тих же бабусь. Тому, якщо щось в родині трапляється, вони можуть залишити дитину в сім’ї, де вона виросла, не віддаючи її в інтернат. Ми ж працюємо з соціальними сиротами, які мають батьків, принаймні одного. Але батьки не виконують своїх батьківських обов’язків, це так звані неблагополучні сім’ї. Тому ми допомагаємо таким дітям придбати одяг, канцтовари і т.д. Соціальні сироти – це зараз більша і глибша проблема, ніж просто діти-сироти, тому що на сирітство направлено більше турботи і з боку держави, і з боку громадських організацій. Тому саме такі проекти, як наш, допомагають виховувати молоде покоління кращим і корисним для суспільства.
