Розповідає Леонід Кулініч, пастор Адвентистської церкви в Рівненській області.
Який ваш досвід знайомства з Богом та чи були труднощі на цьому шляху вже як віруючої людини?
Сам я з простої селянської родини, закінчив середню школу та навчався на слюсаря монтажника. Сім’я була та залишається віруючою ще від самого мого народження. Тому я ніколи не уявляв себе у світі без Бога та церкви.
Пам’ятаю, 1956 року в нашому будинку кожного тижня проходили зібрання церковної громади, попри заборони у Радянському Союзі.
Рідні для мене були яскравим прикладом сміливості та вірності Богу. Адже частенько люди з місцевої влади та з Комітету державної безпеки навідувалися до нас на зібрання. Вони писали акти та призначали штрафи, тому що прояв будь-якого вірування у ті часи розглядався як «опіум для народу» (вираз Володимира Леніна, який перефразував слова Карла Маркса), який утримує темний народ і далі у відсталості та пригніченні. Тому комуністична влада придушувала будь-які релігійні практики та діяльність.
Але це не зупиняло нас. Ми продовжували збиратися, славити Господа та вивчати Біблію.
З дитинства Бог давав мудрість, — навіть коли в школі мій вчитель, знавши, що наша родина адвентистська, постійно розповідав неправдиві історії про нашу громаду та цькував мене, — я завжди давав відсіч та стояв на боці захисту своєї церкви.
Коли до вас прийшла свідома думка, що Бог живий та завжди поруч?
Як зараз пам’ятаю, це було після школи… Один близький друг почав ображати мене за мою віру. Я розлютився та вже хотів надавати йому стусанів. Але одразу, як блискава, мене осягнула думка: «А Христос зробив би так?»
Я відчув сором та зрозумів, що хочу бути схожим на мого Бога, та відійшов від такого «друга». Дивно, але після того ніхто вже до мене не чіплявся. Ось таким був мій перший досвід з Богом.
Чи відвідувала вас невпевненість у виборі віри, відчуття, що Бог не відповідає на молитви, та як Господь підтримував вас?
Таких думок не було. Звісно, є різні моменти та відчуття, але віра казала, що Господь завжди біля мене поруч. Відчувалася Його підтримка в різних ситуаціях, на кожному кроці. У своїй сім’ї, в служінні та взагалі — всюди.
Розумів, що це вже чудо Господнє, що у Радянському Союзі у нас проходили зібрання…
Пам’яталися розповіді моїх дідуся та бабусі, які часто бачили підтримку Бога під час Другої світової війни. Це справді приклад того, як Він, з ласки Своєї, поколіннями вів нас і досі так відбувається.
Ви вже досить довго служите Господу та людям, — а чи пам’ятаєте в яку саме сферу у вас було покликання від Бога?
У 1971 році, коли я приїхав до міста Рівного на навчання, відразу почав співати у хорі та грати в духовому оркестрі. Згодом мене обрали керівником молоді у громаді. Збиралося нас завжди багато, а у свята — особливо. Все це відбувалося підпільно: ми проводили час разом, знайомили хлопців та дівчат з Богом… Хороші були часи.
Потім громада запропонувала мені служіння пресвітера. У той час я допомагав пастору під час проповіді, а коли його не було, брав керівництво громадою на себе.
Пастором я став вже у роки незалежної України. Сталося це у 1992 році та доволі несподівано. Ми з моєю дружиною не готувалися до такого. Я вважав себе досить молодим для покликання, – тоді мені було 39 років. Молилися, й Господь дав відповідь. Так ми були покликані на пасторське служіння у громаду міста Костопіль.
Заочно я навчався у Біблійній школі. Там Віліс Нейкурс допоміг мені у становленні як пастора: постійно підбадьорював та направляв у проповіді, за це я йому дуже вдячний.
Зараз мені вже 70, офіційно я на пенсії, але й надалі продовжую служити Богові. Тому іноді вінчаю пари, проводжу похоронні служіння…
Як батько п’ятьох дорослих дітей, ви маєте досвід у їхньому вихованні за християнськими принципами, — поділіться важливими, на вашу думку, порадами з іншими батьками, котрі хочуть, щоб їхні діти були з Богом.
Поради мої будуть короткі та практичні: перш за все варто навчити дітей довіряти Богові, щоб не доводилося зажди молитися за них з тривогою.
Потрібно жертвувати для дітей і час, і кошти, – краще вкладати в їхнє біблійне навчання, возити до християнських таборів, відвідувати з ними зібрання та прагнути залучити їх там.
У родині мають бути авторитети, які своєю вірою та життям зможуть впливати на дітей. Потрібно молитися за них постійно, щоб Господь відкрив їхні серця.
Взагалі головне, — мати два принципи: прощення та примирення. Адже без них нічого не вийде.
Бажаю, щоб у вашій родині була гармонія, як у музиці. Знайте, що Бог прощає нас і любить.
