Переглянути відеоІнтернати розформовують. Їхніх вихованців мають передати в сім’ї. Українське законодавство передбачає низку варіантів сімейного влаштування дітей від усиновлення до дитбудинку сімейного типу. Які з них найкраще задовольняють потреби дітей, дізнавалися наші харківські журналісти.
Галина Пєвнєва, усиновлювачка: “Будучи молодой христианкой, я попала в лагерь, который проходил в интернате. Тогда у меня зародилось желание однажды взять в свой дом маленького ребёночка.”
До своєї мрії Галина повернулася згодом, коли вийшла заміж за Сергія. Каже, що одне з перших запитань, яке йому поставила на побаченні, торкалося його ставлення до можливості усиновити сироту.
Сергій Пєвнєв, усиновлювач: “Мы пришли в службу по делам детей, заявили о своем желании усыновить ребенка, и нам дали пакет документов которые нужно было оформить. Нужно было предоставить информацию о наличии нужного уровня доходов, жилплощади, пройти обследование у психиатра, получить сертификат о том что мы не алко- и наркозависимые”.
Подружжя їздило в інші області, побувало в багатьох будинках малюка. Навчилося розбиратися в довжелезних діагнозах, аналізуючи, які з цих хвороб імовірно перерости.
Галина Пєвнєва, усиновлювачка: “В полтора года Лукасик слабо держался на ногах, была надежда, что он начнёт ходить. Он совершенно не разговаривал, никаких звуков, эмоций не издавал.”
Треба було побудувати контакт з малюком, викликати його потребу саме в цій дорослій парі.
Галина Пєвнєва, усиновлювачка: “У Лукасика вначале не было никакой разницы между мной и прохожей тётей, он мог развернуться и уйти куда-то. Один раз мы его на школьной линейке потеряли, потому что он не боялся развернуться и просто куда-то уйти. Мы подняли [на ноги] всех, и привели за руку его МЧСники. Мы всё время были настороже.”
Суспільство все ще ставиться до усиновлення зі скепсисом. Таких батьків бомбардують сумнівами й страхами.
Галина Пєвнєва, усиновлювачка: “Нас все отговаривали, что мы не потянем новорожденного и усыновленного, это всё непросто. Но мы понимали, что не будем отступать назад, полпути пройдено, Бог провёл и Он даст необходимые силы и возможности.”
Держслужбовці коментують, що усиновлення є найкращою формою влаштування сиріт.
Оксана Радіч, начальниця відділу організаційно-правової роботи Харківського обласного центру соцслужб для сім’ї, дітей та молоді: “Перш за все, на даний час, пріоритетна форма, це – усиновлення. Усиновлення передбачає, що кожна дитина, яка є дитиною – сиротою та дитиною позбавленої батьківського піклування, буде влаштована до батьків. Воно не передбачає якихось коштів.”
У християн-усиновлювачів є підтримка – їхні одновірці.
Сергій Пєвнєв, усиновлювач “Мы регулярно посещаем церковь и церковь, в которой мы бывает она поддерживает морально и одобряет такой поступок и ободряет других верующих людей на такие поступки.”
Галина Пєвнєва, усиновлювачка: “Нам сложно было в том, что именно в тот момент, когда мы приняли решение, не было поддержки. Сейчас всячески помогают, ждут, любят, скучают бабуля и дедуля за Лукасиком. Он особенный мальчик, у него какая-то невероятная забота, доброе сердце.”
Як морально підготуватися до цього складного кроку?
Сергій Пєвнєв, усиновлювач “Нужно быть готовым к трудностям, готовым идти до конца даже когда сложно, черпать силы у Бога, потому что Он единственный, кто может дать сил в этом пути, укрепить. Также советую советоваться с другими людьми.”
На жаль, Лукасик не єдина дитина, яка потребує сім’ї. У Харківській області в інтернатних закладах перебуває майже три тисячі дітей, з яких 180 мають статус сироти. А що робити з дітьми, чиї батьки не турбуються про них, але й не відмовляються від дітей чи ще не позбавлені батьківських прав? Перехідною, тимчасовою формою сімейного влаштування дітей є патронатне виховання.
Тетяна Павленко, патронатна вихователька: “Мы с мужем воспитывали его биологического сына. Он сейчас уже взрослый. Уже имеет семью. И мы хотели быть полезными Богу.”
У Харкові недавно підготували першу пару патронатних вихователів. Ці люди пройшли ретельний відбір. Потенційні вихователі повинні мати своїх благополучних дітей, бути зразковими громадянами. Судимість або колишнє позбавлення батьківських прав виключає таку форму діяльності. Вихователі проходять спеціальне навчання і завжди працюють у парі. Один основний, а його родич є помічником. Основний вихователь отримує виплати на дітей та має державне працевлаштування. Помічник може працювати в іншому місці, але завжди бути готовим підмінити основного вихователя. Харківські вихователі говорять, що першопрохідцями бути вдвічі складніше.
Тетяна Павленко, патронатна вихователька: “Дети пришли, но оплаты нет. Она задержалась аж на 1,5 месяца. Это сложный момент. Деткам нужно кушать, одеться, плюс перевод со школы в школу. Мы должны понимать что в патронате нужно искать поддержку от фондов. Нам очень помог благотворительный фонд “Возлюби”, семейный центр “Ю ТУ”, да и соцслужба нас не оставляла. У нас они первые и нужно оборудование какое-то чтоб было. Нужна двухъярусная кроватка, столик, коврик, одеяло, подушки. Нам всем этим помогли. Потом эти все деньги пришли. Поддержки государства достаточно чтобы детки кушали, чтобы одеть в самое необходимое. Если не дай Бог ребенок заболеет, то этого конечно не будет хватать.”
Співробітники районного центру соціальних служб для сім”ї, дітей та молоді шукали потенційні патронатні пари на батьківських зборах загальноосвітніх шкіл. Така стратегія не принесла відчутних результатів. І на допомогу прийшли громадські організації, засновані церквами. Церкви культивують дух жертовності й турботи про знедолених, мотивують своїх членів проходити підготовку до сімейних форм влаштування дітей, фінансово підтримують їхню працю.
Тамара Сліпченко, провідна фахівчиня із соціальної роботи центру соцслужб, дітей та молоді Московського району м. Харкова: “Наша патронатная семья действительно мастерски, профессионально выполняет свои обязанности по воспитанию ребенка. Даже если возникали какие-то трудности, то они легко решались. И, может быть, когда мы собираемся с нашим патронатным воспитателем, с Татьяной мы разговариваем на темы, как это у нас получилось, то она всегда говорит: «Это с Божьей помощью». Потому что, собственно, она церковный человек, она верующий человек и, естественно, все, что происходит, – это благодаря Божьей помощи.
Оксана Радіч, начальниця відділу організаційно-правової роботи Харківського обласного центру соцслужб для сім’ї, дітей та молоді: Раніше все державне представництво виявляло одноосібну працю, то це було десятиліття тому. На даний час, співпраця, взаємодія розширюється і набуває великого розголосу: громадські організації, релігійні представники. Взагалі, змінилося ставлення до церков і до релігійних установ. Ми вдячні всім представникам суспільства, громадським організаціям у т.ч. церквам за те що ми (представники держави, державного сектору, які просять, щоб звернули увагу саме на дітей) можемо до когось звернутися.
Дітей передають патронатній парі тимчасово, від трьох до шести місяців. Вихователі створюють для дітей комфортну атмосферу, організовують їхнє мешкання в нормальних умовах, навчання і дозвілля, одягають, харчують і лікують.
Оксана Радіч, начальниця відділу організаційно-правової роботи Харківського обласного центру соцслужб для сім’ї, дітей та молоді: У патронатній сім’ї передбачається законодавством, що вона не стає батьками. Вона не замінює їх. Тому не можна сказати що це патронатні батьки. Державою передбачено що це патронатні вихователі, які забезпечують гідний розвиток, зростання і повне виховання дитини на той проміжок часу, якщо є живі і здорові біологічні батьки, вони підвищують свій рівень соціалізації і дитина яка перебуває у патронатній родині повертається до біологічних батьків.”
У цей час соціальні працівники спілкуються з біологічними батьками, заохочуючи їх знайти роботу, залишити шкідливі звички та усвідомити відповідальність за своїх дітей. Якщо це вдається, дітей повертають біологічній сім’ї. Якщо ні, її позбавляють батьківських прав, а дітей передають прийомним батькам, усиновлювачам, у дитбудинок сімейного типу чи інші форми сімейного влаштування.
Під час реабілітаційної роботи організовують регулярні зустрічі біологічних батьків з їхніми дітьми і вихователями. Дітям нагадують, що у них є рідні батьки, щоб ті не відвикали від них.
Тетяна Павленко, патронатна вихователька: У нас сейчас тесное общение с мамой. Моя специальность – душепопечитель. Сейчас я применяю эти знания, стараюсь поддержать ее. У нас есть загородная дача и я пригласила ее туда, чтоб там побыла с детьми, чтоб ее сердце опять приклеилось к детям. Она с ними проводит время. Мое сердце радостно, потому что маму не заменит никто.”
За це півріччя біологічна матір хлопчиків зробила косметичний ремонт, твердить, що покинула пити, й висловлює намір налагодити життя в інтересах дітей. На жаль, на їхнього батька все це не справило враження. Як і раніше, його цікавить лише алкоголь.
Відтак, боротьба за дитячі долі триває. Чимало людей народжує, аби отримати виплати на дітей, а далі пробує перекласти турботу про них на когось, чи просто прирікає на животіння. В Україні є дефіцит усього: знань, навичок, кваліфікованих кадрів, грошей, методик, прийомних батьків. Та найбільшу роль, яку в цій боротьбі може виконати ледь не кожен з нас, – це сьогодні прийти додому якнайраніше та бути найкращим батьком чи мамою для своїх власних дітей.
Максим Балаклицький, Богдан Нсенгімана, Світлана Налбандян, Олександр Федоров, Харків, “Вісті надії”
