Про свою роботу на телеканалі “Надія”, особливості служіння розповідає продюсер і режисер Ірина Сироткіна
Чому ви обрали саме телеканал “Надія”? Чи були у вас інші варіанти на той час?
До 26 років я ніколи не думала, не уявляла, і навіть не мріяла, що буду працювати на телебаченні. У 2001-2007 роках я працювала в Заочній Біблійній школі, тепер це Школа Біблії, й навчалась в Українському Гуманітарному інституті на факультеті філології. Як бачите, нічого телевізійного. Але Бог так скерував моє життя: маленька посильна допомога, яку хтось мав зробити під час підготовки та зйомки проповідей невеликим колективом, що згодом став командою телеканала «Надія», ці зусилля, ця допомога була не надто важкою, але вирішальною. Цим “хтось” стала я. Серце прикіпіло до процесу, команди, місії телеканалу – нести надію людям. Отже, не я обирала «Надію», а «Надія», точніше, Господь – мене, бо це Його проект. Так, інший варіант теж був: залишитися байдужою до прохання про допомогу.
Які зміни відбулись у вашому житті впродовж роботи над проектами програм «Помоліться за мене» та «Богослужіння», можливо вам найбільше щось запам‘яталось з того?
Над цими проектами я працюю і зараз. Питання про моє особисте чи професійне життя? В обох випадках дорослішаю (сміється). Обидва проекти зайняли багато вільного часу, і розпочалися майже одночасно. В 2013 році, коли ТК «Надія» отримала ліцензію на супутникове мовлення і наш ефір став 24/7, було прийняте рішення про запуск прямоефірних програм. З березня ми вже транслювали «Богослужіння в храмі на Подолі” щосуботи об 11:30, а в червні розпочався прямий ефір «Помоліться за мене» щовівторка та щочетверга у вечірній прайм-тайм. Мої функції – режисер проектів. Відповідально, нервово-виснажливо, нон-стоп марафон, але це робоче навантаження.
Але, ми ж не шукаємо легких шляхів. Цей час співпав із навчанням у КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого. Коли я вступала, принципово обирала заочну форму навчання. Не денну – бо я працюю, не вечірню – адже часто мала відрядження на декілька тижнів в інші міста України (тоді ще не знала про майбутні вечірні ефіри). Саме заочну, щоб готуватися вдома у вільний час, і мати змогу розподілити мої робочі обов’язки на інших режисерів на час сесії – усього 2-3 рази на рік. Проте, тут не такі умови навчання, як я собі думала! Ми були змушені навчатися з 19:00 майже всі дні тижня. Був один офіційний вихідний, або п‘ятниця, або четвер, і я не відвідувала заняття у суботу. Коли графік навчання наклався на робочий графік – стало зрозумілим, що вийти в магазин – то є проблема; побачити сонце вдень – тільки влітку під час відпустки і канікул; державні свята є для того, щоб виконувати творче завдання, тому що ночі для теорії; і треба докласти зусиль, щоб набрати 50 кг ваги. Неймовірно складний час. Але саме тоді вчилася делегувати, організовувати, передбачати питання і вже шукати відповіді, довіряти і прощати похибки колег.
З якими труднощами ви стикалися у процесі роботи продюсером? Та як ви їх вирішували?
Мій шлях у телебаченні – від простого до складного. Як тільки навик стає відпрацьованим – виникає новий виклик. Був час, коли здавалося, що кожний ефір, спеціальний випуск, марафон чи велика трансляція – це іспит для мене, як режисера. Проте продюсером ставати я не хотіла. Це інші функції, інші обов‘язки. Дуже люблю працювати у команді, коли кожен на своєму місці, коли ми доповнюємо один одного. Поєднувати роль продюсера і режисера самій в собі – для мене особисто складно. Покритикувати я сама себе можу, а надихнути на щось нове, неймовірне – не завжди. Продюсер має бачити весь проект в цілому, будувати стратегію розвитку на майбутнє. А режисер прямого ефіру має ціль зробити якісний продукт саме зараз, допомогти глядачу усіма наявними засобами усвідомити тему програми. Моя підтримка найчастіше приходить під час спілкування з співпрацівниками і керівництвом. Якась думка, слово, ідея чи порада, і пазли складаються у певне бачення. Впевнена, то так мені допомагає Господь. Прошу Його мудрості й розуму, і сподіваюся, що не надовго мені таке випробування (сміється).
В якому році вийшла програма «Помоліться за мене», та яку нішу вона зайняла серед інших програм телеканалу «Надія»? Яка кількість аудиторії переглядає цю програму?
Початок програми «Помоліться за мене» прийшовся на початок червня 2013 року. На той час, це була нова можливість для глядачів бути почутими та отримати молитовну підтримку під час прямого ефіру, завдяки телефонному зв‘язку. Телеканал «Надія» має програми різноманітного спрямування: для дослідження і відкриття духовних істин, для популяризації християнського способу життя, для виховання себе як особистості, а цей прямий ефір для того, щоб вислухати і підтримати. Розвиток програми прийшовся на буремні роки для України: революція Гідності, окупація Криму і війна на Сході, мільйони переселенців, економічна криза. Максимальна кількість дзвінків під час 1 години ефіру – 90. В середньому, близько 60. Але багато людей користуються телефоном довіри впродовж тижня. Тож до наступного ефіру ведучі отримують сотні молитовних прохань. Скільки глядачів маємо – наразі такою інформацією не володіємо, проте завдяки супутниковому та кабельному покриттю, а ще із залученням соцмереж точно знаємо: наші глядачі знаходяться по всій території України, та й за її межами.
Яку роль ви виконуєте в програмі «Помоліться за мене» та «Богослужіння»?
Я є режисером і продюсером в обох проектах. У програмі «Богослужіння» ще додаються адміністративні моменти: організація команди та взаємодія з громадою церкви «Храм на Подолі».
Як сприяли теперішні умови карантину на продуктивність роботи?
Як тільки більшість людей вимушена була залишитися вдома, постала задача надати їм найбільшу кількість нового актуального продукту. Тому продуктивність нашої команди навіть зросла. У швидких темпах підготовки ми зробили сім двогодинних спеціальних випусків «Помоліться за мене», присвячених карантину і Covid-19. Програма «Богослужіння» пропонувала вдвічі більше проповідей, ніж зазвичай. До того ж, ми максимально використовували свою присутність на робочому місці – працювали у дуже стислому графіку, якщо вже дісталися до студії. Дякуючи Богові, цей час ми прожили без неприємних пригод.
Чи є у ваших планах нові проекти? І якого характеру?
В моїх планах зберегти і розвинути ці два наявних проекта, розширити їх аудиторію. Всі інші проекти зазвичай приходять від керівництва. Чи це спеціальні події, чи одноразові ефіри, чи марафони на кшталт «День Надії» – докладаю свої зусилля, згідно обов‘язків та поставленої задачі. Чи є у Бога в планах нові проекти для мене? Думаю, так. Якого характеру? Як завжди, на межі можливого, щоб відчувати Його силу, і для розвитку особистих і професійних якостей. За 12 років з «Надією» розумію, що нове приходить зазвичай неочікувано, але все-таки вчасно. Головне, бути відкритою до змін.
Запитання – Анатолій Дайнаускас
