Про стан сучасного українського протестантизму міркує Віктор Єленський, доктор філософських наук, народний депутат України VIII-го скликання
Багато хто з українських протестантів нині переживає деяке розчарування. Справа в тім, що вони мали дуже ідеалізоване уявлення про «правильну» помісну церкву, в роки «радянського полону» їм здавалося, що десь там, за кордоном, є справжні, стовідсоткові християни, і взірцеві церкви, до ких їм треба ще довго зростати. Одна моя молода колега, соціологіня релігії, якось поскаржилася, що справжні віруючі в її дослідженні щезають, їх не набирається і 2-3%. Насправді, вона висувала до них такі вимоги, яким не відповідає навіть більшість ченців у найсуворіших монастирях. Вона хотіла, щоб усі православні дотримувалися всіх без винятку постів, щоб у них була взірцева християнська поведінка, щоб християнська призма домінувала в усіх їхніх діях, не тільки в храмі, а й поза ним, щоб вони знали своє віровчення на рівні кандидатів богослов’я тощо. На практиці це буває дуже рідко. У протестантів, звичайно, поведінка є набагато послідовнішою. Але обручі, які стискували протестантську громаду в радянський час і робили з них когорту обраних в оточеній фортеці («наша церков священный вал/она крепость в кольце осады/сколько раз сатана бросал в ее стены все силы ада», – співали на зібраннях баптисти-ініціативники), так от, ці обручі лопнули. «Світ цей» не пригнічує протестантів, і це стало для багатьох викликом. Вони повинні маніфестувати своє християнство за умов, коли світ спокушає їх і запрошує бути такими, «як усі». До речі, багато соціологів відмовились від спроб операціоналізувати прямий вплив релігії на повсякденну поведінку людей, тому що вони поки не можуть запропонувати задовільний інструментарій соціологічний, яким би це можна було виміряти.
Тобто безпосередній вплив не вдається «вловити»?
Не вдається. Наприклад, зрозуміло, що релігійність мала б надавати вищі планки для людської моральності. Для науковців це гіпотеза. І от з цією гіпотезою вони беруть суспільства, наприклад, нігерійське і данське. Вони бачать, що в нігерійському 99 відсотків жителів говорять, що вони релігійні люди, дуже високий рівень відвідуваності церкви, велика кількість людей, які моляться щоденно по кілька разів. Тобто нігерійці демонструють дуже послідовну релігійну поведінку. В тому числі й протестанти. звісно. І соціологи беруть данське суспільство, де найбільший рівень відвідуваності церкви – це свято Різдва. Але й на Різдво більше одинадцяти відсотків не ходить у храм. Тому здається, що в Данії релігійність має цілковито культурний характер. Тобто данці не ходять до церкви, але не погоджуються з тим, щоб їм скасували церковний податок і, щоб Лютеранська церква втратила статус державної. Вони кажуть: у нас є два символи державотворчі – це Лютеранська церква і королева, і ми будемо утримувати і те, й інше своїми грошима. Я колись був у Копенгагені і там перед цим якась газета покритикувала королеву Маргарет, що та курить. Так всі тумби рекламні були обліплені цим плакатом, що вона курить, і написано «Кури, Маргарет, кури». Тобто Церква і Королева для них лише державно-культурні символи, а не релігійні явища. Але, якщо ви подивитися на суспільну мораль в Нігерії й Данії, то відмінності разючі. І поведінка данців набагато ближча до християнського ідеалу, ніж у нігерійців. Ви скажете, що справа тут не лише в релігії, а в історії, добробуті, культурі тощо. І будете праві. В суспільному сенсі ми знаємо, що такими данців (і весь сукупний Захід) зробило християнство. Воно також впливає на окремих індивідів. Але виміряти це дуже важко.
Очевидно, в супротиві глобалізації релігія стає інтегративним фактором і джерелом ідентичності?
На рівні національному є спроби операціоналізувати, наскільки суспільство є моральним і навіть духовним. От, наприклад, Росія, яку Московський патріарх називає «святою», посідає перші місця у світовий рейтингах із суїциду на алкогольному ґрунті, або по абортах, по кількості покинутих дітей тощо. А наприклад, Нідерланди, які антизахідна пропаганда зображає як гніздо похоті й розпусти, мають по цих кризових аспектах низькі показники. Та й взагалі по навмисних вбивствах жодна європейська країна, які пропаганда звинувачує у бездуховності, навіть не наближається до відповідних російських показників.
А є ще такий показник: скільки люди витрачають на благодійність, звичайно з поправкою на коефіцієнт доходів. І також Росія там у другій сотні, тоді як Нідерланди й інші європейські країни на вершині списку. Традиції допомоги і міжлюдської солідарності у Західній Європі є набагато вищими, попри всі розмови про індивідуалізм. І навіть показник відвідуваності церкви в європейських країнах є вищим, ніж у Росії.
Оці всі показники не дають змоги підтвердити гіпотезу, що релігійність незмінно створює вищу моральну планку.
Тобто скільки є її підтверджень, стільки і спростувань?
Родні Старк, відомий соціолог релігії вважає, що християнство створило західну цивілізацію. Він дійшов висновку, що релігія там впливає на мораль, де вона виходить за межі ритуальних дій і того інструментарію, яким людина прив’язує себе до цієї землі, до цієї нації або до ще якихось горизонтальних зв’язків. Там релігія глибоко впливає на поведінку людини, де вона її змінює, де вона примушує людину чинити навіть на противагу своїм інтересам. Наприклад, є філософи, які вважають, що людина є ірраціональною істотою. Наприклад, Володимир Кримський наводив приклад, що в Освенцимі найчастіше виживали ті люди, які ділилися останньою ковдрою, сухарем, цигаркою, що могло зрештою коштувати їм життя. Але саме такі люди найчастіше виживали. Тобто, релігія тільки там дійсно впливає на людину, де вона змінює моральну структуру людини. Можливо, близьким нам взірцем був київський князь Володимир. Ми багато говоримо про те, наскільки з геополітичної точки зору був обґрунтованим його вибір християнства, наскільки він був виваженим з точки зору великої політики. Але, можливо, князь дійсно сильно змінився. Тому що описує літописець, як він розпускав свої гареми, як він поміняв свою поведінку після хрещення. Літописці, як вважають сучасні історики, писали для вічності. Те, що можливо, вони перебільшували чи скажемо по простому, прибрехували, то вони це робили не з метою догодити князеві, який був у 99 випадках зі 100 неписьменним і не міг це прочитати, а для красного слівця.
Отже, сьогодні рядові протестанти, мають нереалістичний, ідеалізований образ віруючого і пастора, зокрема?
Часто вони бачать такий ідеалізований образ. З іншого боку, це, знов таки, можливо, не подоланий релікт радянського часу, коли громада була згуртована зовнішнім тиском. Коли людина обирала членство в баптистській, п’ятидесятницькій чи адвентистській, чи у Свідків Єгови – це був виклик для світу цього. Суспільство такий крок не просто не схвалювало, а вороже ставилося до їхніх цінностей. І кожний член громади бачив, що він іде дійсно «вузькою дорогою». Вони, по-перше мали такий ідеалізований погляд на кожну з них. А, по-друге, вони мали уявлення про те, що їхній шлях настільки обраний і настільки очевидними є переваги їхніх цінностей, що лише обмеження з боку влади не дають поширитися їхньому вченню. Вони вважали, щойно виголосять Слово Боже на стадіоні, то десятки і сотні тисяч прийдуть у церкви. І звичайно, у 1990-х стався великий ріст церков. Але коли велика кількість почала, по-перше, виїжджати на Захід, а з іншого боку, кількість відлучених почала сягати числа новохрещених, то таке розчарування настало. І ясно, що зараз багато рефлексій на цю тему: чому так сталося, чому церкви не зростають? Що треба робити для того, щоб вони зростали? Хоча для стороннього спостерігача за протестантськими церквами здається, що теперішні громади є цілком благополучними. Ясно, що в кожної з них є свої проблеми, є всілякі внутрішні виклики, але усе нормально існує. Зараз розгортається жвава дискусія щодо участі пасторів у виборах. Чи можуть вони балотуватися, чи повинні вони в такому разі скласти пасторські обов’язки. Є виклик також того, що називається «health and wealth» – церковного руху зцілень і багатства.
Тобто, якщо говорити про цей виклик з боку «Євангелія процвітання», то відбувається чергове розчарування в такій теології?
Виклик у тому, що цей запит в Україні залежить від суспільно-економічного розвитку. Наприклад, сплеск популярності харизматичних церков припав на роки найбільшої економічної кризи. І їхнє зів’янення пов’язане не тільки з репутаційними втратами, які поніс цей рух у зв’язку з фінансовим скандалом навколо, скажімо, пастора Сандея Аделаджі. Тобто є соціальні групи, які під час економічного спаду приходять у «церкви процвітання», а не знайшовши там цього персонально для себе, перетворюються на запеклих опонентів такої релігійності.
Тобто вони не можуть бути об’єктивними в оцінці свого минулого?
Звичайно. Вони часто з ненавистю ставляться до свої колишніх одновірців. Описують, можливо, навіть фантастичні проблеми, які у них були у цих церквах. Особливо, це стосується авторитарних церков чи релігійних об’єднань, які, втім, пройшли довгу еволюцію. Маю на увазі Церкву саєнтології, Сан Мюн Муна, «Товариство свідомості Крішни». Зараз ці організації далеко не такі, якими були на початку 90-х років, наприкінці 80-х. Коли вони вийшли з підпілля – це був зовсім інший народ.
Протестанти також сильно змінилися. Раніше їх можна було відрізнити по зовнішньому вигляду, по першому ж привітанню. Якщо б тридцять років тому хтось сказав, що протестанти в Україні будуть виконувати обов’язки глави держави, засідати в парламенті, в уряді, очолювати державні адміністрації, йому б просто не повірили б. Це зовсім інша реальність. Інші можливості, ну, і звісно, інші проблеми.
Запитання – Максим Балаклицький
#тижденьнадії2020
