Пастор Ігор Черненко сьогодні здійснює служіння в Сумській обл., у громадах м. Ромни, смт. Недригайлів, смт. Липова Долина.
Ким була перша улюблена жінка, яка вплинула на Ваше духовне становлення?
Звичайно, неможливо переоцінити працю матері. Але дозвольте розпочати з її мами. Вплив моєї бабусі Віри Степанівни на нашу сім’ю був визначальним в нашому наверненні до Бога і приєднанні до церкви. Вона давно шукала Бога. Протягом певного часу відвідувала православну церкву. Я ще пам’ятаю, як у неї на стіні висіла ікона, я у неї запитав: «хто це?». Отримав коротку відповідь: «Бог». Хоча мені було років 5-6, але пам’ятаю, що це слово для мене було абсолютно незнайомим.
У 1992 році бабуся відвідала біблійну програму проповідника Марка Фінлі в Кремлівському Палаці з’їздів, у Москві. Прийнявши хрещення в церкві Адвентистів сьомого дня, вона стала відвідувати громаду в м. Щолково, де жила з чоловіком і дочкою, маминою молодшою сестрою. А ми жили в Україні, в с. Княжичі, під Броварами. Бабуся часто писала нам листи. Один з них у мене зберігся. Після декількох абзаців про життя, погоду, інфляцію, вже дрібнішим почерком слідували розлогі розповіді про Бога, захоплення церквою, біблійною істиною, відповіді на мамині непрості запитання. Щороку ми з братом проводили літні канікули у бабусі.
Вона зазвичай брала нас по суботах на богослужіння. Молилася разом з нами перед сном, читала біблійні історії. Особливо запам’яталась її розповідь про небесне місто з книги Об’явлення. А одного разу, повертаючись з нею з городу, я вивчив псалом 90. Вона прагнула нам з братом закласти духовну основу і, думаю, у неї це вийшло.
Часто кажу старшим жінкам у церкві, що їх молитви, слова, духовні звички можуть зіграти визначальну роль у спасінні їхніх онуків.
У моєї мами духовні пошуки були непростими: років зо два вона вчилася астрології, захоплювалася східними релігіями. Але минав час, і вона бачила порожнечу, шкоду і навіть небезпеку цього всього. Після бабусиних наполегливих умовлянь відвідати церкву, мама одного разу сказала: «Як прийдуть до нас адвентисти – сходимо».
Я умовно ділю своє життя на семирічки. Перші сім років я мало чого пам’ятаю. Хоча мої батьки не були релігійними людьми, проте відрізнялися досить високими моральними принципами, які передавали і нам. Наступні сім років – той час, коли бабуся вже раділа знайденій біблійній вірі і молилася за нас, не втрачаючи можливостей, вкладала в наші дитячі серця зернятка віри.
І ось в 2000 році, коли мені виповнилося чотирнадцять років, пастор Павло Петрович Крушеницький проводив у нашому селі біблійні зустрічі. Нам додому принесли запрошення. Мама відкрила двері і після наполегливих розпитувань про те, до якої церкви належали відвідувачі, на їхнє здивування, сказала: «Я прийду». Першу зустріч мама відвідала одна, потім взяла нас з братом, пізніше до нас приєднався і батько.
Тобто, друга улюблена жінка – це мама?
Так, після молитов бабусі Віри почалась праця мами Наді в моєму християнському зростанні. Завдяки бабусі вже з перших біблійних зустрічей у мене з’явилося бажання прийняти хрещення. Також для нашої сім’ї послужив певним каталізатором наступний випадок. Ми повертались від родичів на своїй «сімці», був березень, місцями ожеледь. Нашу автівку занесло і розвернуло на 360 градусів.
Слава Богу, якраз в цей час на трасі не було машин, і лише на цій невеличцій ділянці між смугами був бордюр, який не дав нам вискочити на зустрічну… Інакше могло все закінчитися дуже погано. Тоді мої батьки зробили висновок, що відкладати хрещення не варто, і ми всією сім’єю уклали заповіт з Богом 9 квітня 2000 року. Так почалося наше церковне життя і моя наступна «семирічка».
Однією з перших відповідей на наші молитви була Божа допомога в моєму вступі до радіомеханічного технікуму (зараз – Київський коледж комп`ютерних технологій та економіки Національного авіаційного університету).
Також лише згодом я усвідомив важливість тієї праці, яку здійснювала громада м. Бровари для мене. Спочатку мене залучили до діяльності клубу «Слідопит», потім молодіжні зустрічі, участь в різних проєктах, спільні поїздки, хор. Наша мама була активістом у церкві: керівником молоді, лідером домашньої церкви, вчителем суботньої школи, секретарем – всюди, де тільки можливо, вона брала участь. Думаю, вона багато молилася і за мене.
Хоча у мене ніколи не було бажання залишити Бога або церкву, але пам’ятаю, як читання Біблії і особисті молитви кудись поступово випарувалися. Певний духовний підйом у мене розпочався в 2004 році. Мені почали довіряти проповідь за кафедрою. Одного разу хтось у церкві у мою адресу сказав: «майбутній проповідник», але я не сприймав подібні репліки всерйоз.
Одного разу від громади мене відправили у Заокську духовну академію на молодіжний конгрес «Ти дорогий для Мене» (я і гадки не мав, що незабаром вже як студент гасатиму алеями чарівного студентського містечка). На завершальній зустрічі молодіжний керівник нашої Всесвітньої церкви закликав вийти вперед для особливої молитви тих, хто вирішив присвятити своє життя служінню Богу. Я не вийшов, але ця думка мене вже не покидала.
Завершивши навчання в технікумі, я вирішив вступати до Київського політехнічного інституту і вже встиг відвідати день відкритих дверей. Мені запам’яталася та поїздка. Я відчував особливу близькість до Бога і одночасно якусь невизначеність: чи мій це шлях?
Через короткий час, в п’ятницю після вечірнього богослужіння пастор Дмитро Вікторович Зубков запропонував мені вчитися на богословському факультеті для підготовки до пасторського служіння. Він дав мені час на роздуми… ніч. Вранці я мав дати відповідь. Сон тікав від мене. Я молився, радився з батьками і, зваживши все, погодився.
Мама раділа моєму рішенню і всіляко підтримувала мене.
Під час навчання я познайомився з моєю майбутньою дружиною Настею. То був її останній курс на економічному факультеті, а мій – перший на богословському. Тоді перші два роки богословського навчання проходили на території Українського гуманітарного інституту в Бучі під Києвом, а наступні – у Заокскій духовній академії (Тульська обл., Росія).
Третя улюблена жінка – дружина?
Так. Як і кожна молода людина, я переймався своїм особистим життям, мріяв про майбутню половинку. Також я розумів, що дружина служителя має бути духовною, посвяченою. Мою технічну освіту Господь використав цікавим чином. У наших навчальних закладах є добра традиція – «відпрацювання». Одну годину на день студент має фізично попрацювати. Мене обрали помічником в комп’ютерну лабораторію. Так, фізичної роботи було не багато, хоча нелегкі комп’ютери тягав частенько… Одним з моїх завдань було за заявками ремонтувати комп’ютери, які студенти орендували у навчального закладу. На прохідній жіночого гуртожитку на моє ім’я лежав дозвіл на перетин «кордону». Та від цього не дуже радів, я приходив, ремонтував і швидко тікав… був дещо сором’язливим. У відповідальний переддипломний період у Насті кілька разів виходив з ладу комп’ютер. Ні, не спеціально (сміється). Я приходив, ремонтував. Пам’ятаю, одна несправність була досить незвичайною, довелося порпатися хвилин 30. Настя якраз розмовляла по телефону. І, що цікаво, протягом цього часу я так і не зміг визначити, з ким вона так мило спілкувалася. Я думав, що вона вже з кимось зустрічається. Пізніше дізнався, що співрозмовником була моя майбутня теща. Полонила мене Настя своєю м’якістю, добротою, чуйністю, але познайомитися ближче не наважувався.
Вона закінчила інститут, поїхала додому, а я тоді проходив практику літературного євангелизму в Енергодарі (Запорізька обл.). Вирішив, що зателефоную їй і запитаю, як вона захистила диплом. Визначив собі дату, подзвонив, поспілкувалися. Через кілька днів знову вийшли на зв’язок. Тими днями я зрозумів, що Настя – та, яка мені потрібна. Потім ми спілкувалися щодня, молилися по телефону. Кілька разів приїжджав до неї додому в Чернігів, а навесні наступного року запросив її пройти зі мною предмет богословської програми з дошлюбного консультування. Це був блоковий курс близько двох тижнів. Кожного вечора ми обмірковували почуте, молилися, разом читали книгу «Християнська родина» і поступово зважилися на серйозний крок – 29 липня 2007 року ми одружилися.
Цього ж року, але шістьма місяцями раніше, після тривалої непростої боротьби з раком моя мама на 43-му році життя померла. Вона спочила в Господі, ніби передавши свою естафету моїй дружині. Без Насті я не бачу свого служіння. Вона молиться за мене, несе на собі чималу частину обов’язків, вона – моя духовна підтримка, мій міцний тил. І ось вже як 14 років ми насолоджуємося нашим шлюбом, виховуємо дітей, а чергова подія, що відкрила мою наступну «седмицю» – рукопокладення в сан проповідника на початку цього року (2021).
В інституті багато духовних, красивих дівчат. Що її відрізняло від усіх? Чому обрали саме її?
Так, мені подобалося чимало дівчат, але саме в Насті я побачив особливу щирість, природність. Вона така, як є. Звичайно, я бачу руку Божу в усій цій історії. Перед поїздкою в Енергодар я сказав Богові в молитві: «Господи, я їду Тобі служити, а Ти виріши моє животрепетне питання». І через півтора-два тижні після тієї молитви у нас з Настею зав’язалося спілкування. Тепер щоразу, торкаючись з молоддю теми відносин, вважаю своїм обов’язком нагадати: «шукай Бога, а Він подбає про те, щоб знайти для тебе найкращого супутника життя».
У чому полягало щастя Вашої бабусі?
Зараз розумію, що щастя будь-якої бабусі – це її онуки. Пам’ятаю, часто вранці, проходячи повз двері бабусиної кімнати, ми бачили її на колінах. Зараз я розумію, що наші імена постійно звучали в її молитвах. У церкві вона була вчителем суботньої школи, відвідувала нужденних і особливо раділа, коли брала нас із собою. З тих пір, як вона увірувала, її найбільшою мрією було, щоб її рідні полюбили Бога і приєдналися до церкви.
Що було щастям для мами?
Щасливою я її бачив тоді, коли вона всю себе віддавала служінню в церкві. Вона раділа, що її чоловік і діти разом з нею також задіяні у Божій справі.
У чому щастя Вашої дружини?
Її щастя – в сімейному затишку, коли ми поруч і нікуди не потрібно поспішати. Настя любить, коли ми разом робимо якісь домашні справи. Також вона щаслива, коли бачить свою потрібність людям, коли допомагає, підтримує інших.
У чому бачите щастя своїх дітей?
У нас два хлопчика: Міша і Ваня. У них аж запалюються очі, коли ми разом з ними граємо. Улюблене заняття – покласти тата на лопатки. Поки що у них це не дуже виходить. Розумію, що для них зараз важливе близьке довірливе спілкування з батьками. Також даю собі звіт, що цей час дуже обмежений. Молимося, щоб для них християнство стало живим і радісним, а Христос став реальним Другом. У моїй батьківській родині дещо не вистачало духовного спілкування. Кожен жив своїми досвідами, злетами і падіннями. Намагаємося, щоб в нашому домі було більше часу для спілкування. Ми разом читаємо, молимося і радіємо відповідям на молитви.
Дивуюся, як Бог відповідає на, здавалося б, незначні дитячі молитовні прохання. Разом з ними ми молилися і про «дорослі» потреби, і не раз ставали свідками дивовижних Божих відповідей. Наше щастя – бачити, як росте їх особиста віра. І у них, на щастя, також є бабуся, що любить Бога та турботлива мама. І вже сьогодні молимося, щоб Бог подарував їм люблячих дружин.
Коли Ви зустріли Настю, у Вас була про неї думка: добра, лагідна, всім допомагає. Минув час, що зараз можете про неї сказати?
Ті якості, які бачив тоді, стали лише яскравіше. Вона дуже турботлива, терпляча. Зізнаюся, іноді в служінні бувають ситуації, коли у мене терпіння закінчується (хоча завжди вважав себе терплячою людиною), а Настя все одно готова продовжувати допомагати, підтримувати і, часом, делікатно направити свого пастора в потрібне русло.
Я вдячний Богові, що Він подарував мені цих прекрасних трьох жінок. Через бабусю Віру Він сіяв в мені насіння віри, мама Надія – приклад твердої і активної надії на Бога. А за допомогою дружини Насті Бог постійно воскрешає ( “Анастасія” – від грец. “воскресіння, відродження”) в мені бажання служити і любити. Правда, сьогодні з них трьох лише її я можу обійняти і лише їй подякувати. Але, коли повернеться Христос і підійме з пороху земного Своїх дітей, вірю, у мене буде можливість знову обійняти моїх улюблених жінок.
Питання – Алла Шумило
