Коли мені запропонували написати цей текст, присвячений річниці початку карантину в Україні, я погодилася, але достеменно не знала, про що писати, як подати інформацію, з чого почати. Чи навести детальну статистику динаміки захворюваності на ковід протягом цього року в різних областях України. Чи нагадати про різні етапи карантинних обмежень, які ми пережили. Насправді це все дуже важливо і має сенс, але чи в цьому суть “корони”.
Напишу свою історію корони. Як я її пережила і переживаю. Звичайна дівчина, яка ще шукає себе.
На початку лютого 2020 року я провели тиждень в Італії. Незабутня поїздка до Риму та Флоренції. Про ковід тоді тільки починали говорити. Мої рідні боялися відпускати мене в Італію, бо там якраз уже були інфіковані. Тоді ще ніхто не ходив у масках, не дизинфікували рук. За всю поїздку бачила тільки двоє-троє людей в масці. Ще чомусь ми з друзями боялися заходити у китайські ресторани. А коли в одному музеї одна дівчина, яка була схожа на китаянку, почала кашляти й чхати, то багато хто з відвідувачів старалися триматися від неї подалі.
Повернувшись додому було ясно, що паніка почалась. Запитували, як я себе почуваю, чи не хворію… І правда зі мною все було чудово.
У березні 2020 року почали закривати школи і університети. В лютому встигла захистити диплом, а от випуску вже не було. Потім 18 березня закрили метро в Києві. Це я пам’ятаю точно. Я тоді працювала в офісі в Києві. І тоді на роботі почали планувати як будемо працювати дистанційно. Це було дивно і страшно чомусь.
Коли метро закрили і автобуси перестали їздити і ще починалися інші обмеження, я тоді по своїй журналіській натурі дуже багато читала новин. Один сайт. Інший. Кількість смертей там-то. Поява корони в такій-то області. Всі новини просто були наповнені в ті дні тільки ковідом. Ніби зникли інші проблеми. Мене муляло одне питання: “Про що ж писали журналісти, коли не було корони, не було війни?”. Не забуду як якось у березні чи квітні одна телеведуча на якомусь телеканалі сказала таку фразу: “Знаю, що всім уже набридла інформація про коронавірус, але …”
Перебування вдома, зміна ритму життя, безкінечний потік цих новин. Страх. Страх втратити роботу, страх захворіти, страх, що захворіють рідні. Невизначеність і невідомість. Все більші й більші обмеження… Тоді це все мене зламало і перше що тоді зробила, це перестала читати і дивитися новини. Відписалася від усіх новинних стрічок. Виходила з кімнати, коли рідні дивилися новини. Не знаю, чи це було мудре рішення, але тоді воно мені допомогло.
Про нові правила, про червоні зони, про заборону зібрань та відвідин інших закладів дізнавалася від друзів, колег, фактично від усіх, з ким говорила. Тому не відчувала, що мені бракує інформації.
Також почала бігати, коли і де це було дозволено. Це ніби додавало сил і радості. Зовсім трошки, пів годинки раз в два дні давали спокій. Також брала участь у двох марафонах. Один – молитовний. Щоранку в Zoom читали книжку про молитву, трохи обговорювали і отримували завдання на день. А ввечері ділилися досвідами, прожитими за день. І досвіди правда були. Другий марафон стосувався саморозвитку у сфері пошуку себе, занять спортом та в принципі кардинальних змін у житті. Це приносило радість і переосмислення.
У травні настав щасливий момент, коли пустили автобуси і метро. Нарешті можна було вирватися в рідний офіс. Правда в автобуси пускали тільки на сидячі місця і ходили вони якось не часто, але то вже було щось. Життя знову почалося. Хоча вже в масках, рукавичках, з антисептиками і дистацією.
І якось воно вже й звиклося. Для мене маска стала чимось таким звичним, як шкарпетки. То все відкривається, то все закривається. А вакцини це просто болюча тема…
До читання новин я таки повернулася, але майже через рік після того, як від них відмовилася. Ясно, що коли було щось необхідно дізнатися, то шукала в новинах, але я не слідкувала за всіма “тенденціями” коронавірусу.
За цей рік дуже багато чого змінилося. Світ перевернувся з ніг на голову. Планета пережила багато втрат. Втрата близьких, фінансової стабільності, в принципі, стабільності. Напевно немає людини, яка б просто прожила цей рік як завжди, як минулі роки. І є дуже багато драматичних і не дуже історій.
У цьому тексті описала свою історію прожитого року на карантині. Для мене це став безцінний досвід відкриття нових можливостей і втрати деяких старих. Як на мене ця історія “корони”, яку ми пережили за цей рік і продовжуємо переживати має багато уроків, головне їх побачити, цінувати та користуватися.
Оксана Соловйова
