Максим Балаклицький — публіцист, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, викладач кафедри журналістики Українського гуманітарного інституту, редактор служби новин Медіа Групи «Надія» та інтернет-газети «Шлях».
Завдяки релігійній свободі, яка на найвищому рівні саме в Україні серед усіх країн пострадянського простору, релігійна медіасфера розвивається досить серйозними темпами. Економіка в Україні являється далеко не найсильнішою серед цих країн, проте є можливості для самореалізації релігійних спільнот. І навіть соціологічно та статистично Україна серед тих же вищезгаданих країн лідирує за більшістю показників, кількісних та якісних, мінімум з початку ХХ сторіччя.
Релігійні медіа сьогодні все більше розвиваються та створюють робочі місця. Докладніше про них ми поговорили з Максимом Анатолійовичем.
Як сьогодні держава ставиться до християнських медіа?
Фактично, найголовніше — це аспект свободи. На законодавчому рівні Україна залишається, якщо не помиляюся, єдиною пострадянською країною, яка не переглянула демократичний закон «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятий в 1991 році. Річ у тому, що всі інші країни приймали ці закони на хвилі перебудови та свободи на початку 90-х років, а пізніше вони їх переглянули й зробили жорстокішими.
На практичному рівні, можна сказати, що існував, так званий, закон про ненапад з боку православних церков та влади. Тобто принцип такий: православна церква не втручається у справи економіки та держави.
Чи змінилася ситуація останнім часом?
Сказати важко. Але принаймні ми точно бачимо тенденцію, що все-таки колективна позиція релігійної спільноти дещо зауважується владою, починаючи із Помаранчевої революції, а особливо з Революції Гідності. Тобто релігійна спільнота відвертіше починає хоча б говорити про владу.
Наведу невинний приклад для того, щоб оцінити риторику головного об’єднання церков.
Організація «Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій» опублікувала наступний матеріал:
«Рада Церков обурена законопроєктом про сприяння азартним іграм і лотереям».
Це ж скандал! Нічого подібного на пострадянському просторі не можна було собі уявити, щоб конфесії насмілювалися так публічно оцінювати діяльність влади.
Про що це говорить?
Що церква використала момент падіння рейтингу поточної влади, в цілому розчарування та втоми від корупції, затяжної війни, пандемії, економічного спаду… Ми живемо серед постійного змагання. Чим краще українці живуть у суспільстві, тим менше потрібна церква та релігія. Чим гірше українці, можливо суб’єктивно, живуть, тим частіше вони звертаються до релігійної ідеології з метою злити там ці преференції.
Усі ми знаємо, що телебачення це — шоу-бізнес.
Як все-таки поєднувати шоу-бізнес та християнські принципи?
Як це вдається робити на християнському телебаченні?
Говорячи про шоу-бізнес, ми маємо на увазі абсолютно закономірні закони. Мені здається, що в плані шоу-менства чи шоу-їзації, як заведено називати, найбільш невимушено себе позиціюють сьогодні харизматичні церкви. Багато хто з протестантів, напевно, дивилися недавній концерт Вечірка на честь чергового дня народження Володимира Мунтяна. Не можна заперечувати, що Мунтян об’єктивно популярний та має вплив на досить широку аудиторію.
Про що це говорить?
Перше, що напрошується, це те, що такий формат церкви — видовища, багатьом подобається.
А якщо говорити про інші конфесії, то видовищність, так чи інакше, також нікуди не дівається: краса обряду у традиційних конфесіях, архітектура церков…
Уся ця церковна культура та субкультура є величезною частиною змісту релігійних медіа. Не дарма це — класика жанру. Православне богослужіння в багатьох людей асоціюється з фізіологічним досвідом: темно, тихо, пахне ладаном, світяться свічки під образами. Людина відчуває ту атмосферу, навіть якщо нічого не розуміє. Проте, саме перебування на святому місці у священному просторі, та споглядання — вже якийсь досвід.
Коли ми говоримо про шоу-їзацію, то, здається, в підтексті, медіатизація церкви означає і шоу-їзацію також. Тобто це означає, що церкві потрібно запропонувати свій формат медійного продукту. Дуже часто на практиці це буде означати просто поганий формат. Спочатку варто спробувати робити щось своє, розуміючи специфіку медіа. Найбільші шанси запропонувати щось особисте існують у традиційних церков, а своя візуалізована специфіка може притягувати людей ще досить довго.
Чи є місце гумористичному та розважальному контенту у християнських ЗМІ? Можливо, це дитячий чи молодіжний розважальний контент?
Сто відсотків! Мені здається, що якраз дитячі служіння можуть бути прикладом ідеального аргументу у цій дискусії.
Кожна конфесія вирішує сама. Принаймні зараз ситуація виглядає так, що медіасфера щодо будь-яких соціальних інститутів стає більш авторитетною та набагато ефективніше сама диктує свої закони. Грубо кажучи, в YouTube тебе або дивляться, або ні. Якщо ти не сподобався, не цікавий, — то ти ніхто.
Мені здається, тим, хто думає, що медіатизація ще не означає шоу-їзацію, потрібно подивитися на роботу дитячого відділу. Діти вірять та виражають віру інакше. Якщо церква буде намагатися привабити дітей, вона неминуче відчує різницю. Цікаво проілюстровану проповідь у будь-якому разі буде слухати приємніше, ніж «суху».
Медіа говорить про те, що люди, представники аудиторії, різні, і не можна одним шматком хліба нагодувати всіх.
Нам потрібно спеціалізуватися на одному продукті, яким ми намагаємося сподобатися вузькій аудиторії. Скажімо, ми, як церква, знімаємо короткі дитячі ролики. Варто спробувати це робити так, щоб їх дивилися діти та тоді доведеться навчитися мислити як вони. Це одна із частин відповіді Ісуса: «Будьте як діти».
Станьте такими як діти, в плані гнучкості, зійдіть з п’єдесталу своєї самодостатності та від цього світ виграє.
Відомо, що працівники телеканалу «Надія» працюють в суботу та отримують за це зарплатню. На вашу думку, це — служіння чи робота?
Мені здається, Ісус на подібне запитання відповів би в такий спосіб: Він говорить, що священники в храмі порушують суботу, однак являються невинними. Потрібно чітко розуміти, що субота для людини та для служіння Богу, а не людина — для суботи. Відповідно, це означає, що субота об’єктивно для служіння. Нормально втомитися в суботу від служіння. Більшим гріхом було б втомитися в цей день від звичайної роботи.
З іншого боку, якщо ти, образно кажучи, левіт і працюєш в суботу, то очевидно ти маєш продумати варіант відпочинку в інший день — і це нормально.
Як я розумію слова Ісуса: «Священники в храмі порушують суботу»?
Згідно з законами Тори, в суботу мала доноситися на вівтар подвійна частина жертви. Отож служителі храму, замість того, щоб зробити меншу частину, виконували подвійну порцію роботи в суботу, а не зовсім утримувалися від неї.
З точки зору звичайної логіки заповіді, вони порушували суботу. Бо ми знаємо, що хліби, які лежали у Святилищі, міняли в суботи. Очевидно, під суботу їх потрібно було допекти, а то й пекли.
Ті, хто серйозно займався організацією богослужіння, знають, що це марудна справа. Мені завжди в суботу ввечері потрібно розслабитися. Я навіть не веду служіння, а просто організовую трансляцію. Здавалося б, що там робити? Але це теж робота, напруга. І я відчуваю втому.
Тому я думаю, що отримувати за це гроші абсолютно нормально. Не бачу в цьому проблеми. Якщо ти служитель, ти маєш отримати зарплатню. Я ніде не чув, щоб Тора навчала священників утримуватися від грошей, від плати за служіння Богу суботами. Інша річ, що субота не для звичайних справ, не для роботи на себе, а для роботи на Бога. І якщо ти працюєш на Бога, то продумай обов’язково варіант відновлення сили.
Чи присутня цензура у релігійних медіа?
Безумовно. Потрібно розуміти, що цензура це явище досить складне. Мені здається, що з ним треба бути обережним. Історично в християнському середовищі саме протестанти озвучували концепцію ліберальної держави в релігійній свідомості. Зрозуміло, що основними лібералами були світські особи.
Найвідоміший трактат проти цензури — це «Аеропагітика» Джона Мілтона, де він розглядає й спростовує десять аргументів за цензуру. Вважається, що це класичний спосіб думання проти цензури.
Вільнодумство сьогодні не в ціні, а саме з цього починалося. З переосмислення, із пошуку відповідей на болючі питання, із перегляду шаблонів і стереотипів. Тому, мені здається, що зокрема протестантам треба ставити питання не про те, які технології сьогодні є небезпечними, а які слід підтримати вже зараз, куди сьогодні треба спрямувати молодь, які інновації потрібні сьогодні.
Як би Ви оцінили рівень професіоналізму християнського медіа у наш час?
Якщо ми говоримо про професію, як спосіб працевлаштування та оплати роботи, то медіа створює робочі місця.
Головне медіа, в якому я працюю, це медіагрупа «Надія», яка має серед своїх потужностей однойменний телеканал, радіо «Голос надії», низку сайтів, контакт-центр, дистанційну школу вивчення Біблії. Це безумовно потужний медійний осередок, який працевлаштовує офіційно. Природно, якщо людина працює, на основному місці роботи вона – професіонал, у тому сенсі, що це її професія. Чи задовольняє її рівень творчої свободи, самореалізації, рівень оплати чи її соціальна захищеність — це питання дискусії. Але ця ознака з’явилася в останні 15 років.
Якщо говорити про професіоналізм як намагання відповідати журналістським стандартам, то з цим є проблеми та у цьому разі не завжди винна релігія. З моєї точки зору, ключовою обставиною являється те, що сама по собі журналістика глибоко переосмислюється та трансформується.
Я не вважаю, що до 1991 року ми могли говорити, підкреслюю, про традицію, системне явище журналістики на українських землях. Тобто, до 1991 року, ми можемо говорити більше про існування пропаганди. Спочатку націоналістичної, дещо можливо просвітницької журналістики в XIX сторіччі, видавничі проєкти, а пізніше, у XX сторіччі, була радянська журналістика та діаспора. Оскільки абсолютна більшість того, на що ми орієнтуємося та вивчаємо — це радянська журналістика чи комунікація, то коли ми звернемо увагу на те, якими програмними документами та принципами вона керувалася, на зміст її освіти, ми маємо визнати, що практично нічого звідти не можемо запозичити без змін. Та модель радше не працює, ніж працює, вона радше відкинута, ніж запозичена.
І сьогодні є багато досліджень, які говорять, що з точки зору сучасних стандартів, зміст повідомлень в радянській медіасистемі журналістикою не являвся. Це була державна компартійна пропаганда.
Сучасна журналістика виходить з інших позицій: є тверді факти та інтереси аудиторії.
Журналіст має догоджати двом речам: у першу чергу своїй аудиторії, в другу — своїм колегам по цеху, які поділяють спільні з ним/нею професійні цінності та ідеали.
І сьогодні ми бачимо бурхливі зміни. Змінилося все: стандарти, пріоритети, орієнтації… Журналісти працюють в зовсім іншій реальності. Чи не дивно, що такі зміни створюють проблему теоретизування журналістики, тобто її вивчення? Як результат — роблять проблемою підготовку кадрів, тобто журналістів. Їх нічому вчити, тому що стара гвардія знала та практикувала одне, а сьогодні ми маємо зовсім інше.
Повністю домінує невизначеність, незрозумілі зміни. Ми точно знаємо, що це не працює, а як треба ми не знаємо.
Тому мені здається, що сьогодні бути релігійним журналістом складно, це проблемне завдання. І його майбутнє сильно буде залежати від того, наскільки церкви будуть створювати яскраві новини, чи буде взагалі про що повідомляти. Я б сказав, що це визначальний фактор.
Чи буде сенс, наприклад, тим же журналістам здобувати освіту?
І другий момент, чи збережеться той рівень релігійної свободи в нашій країні?
Якщо він щезне, природно, що тоді шансів на нормальний розвиток релігійного середовища не залишиться…
Питання — Анастасія Кеда
