Олександр Зайцев, керівник Адвентистської церкви на Поділлі, розповідає про допомогу військовослужбовцям, тактичні аптечки, які він та його команда передають на фронт, ставлення до допомоги армії та інші проєкти, спрямовані на допомогу постраждалим від війни.
Що робите ви як керівник та церква як організація?
У нас немає зареєстрованого благодійного фонду чи громадської організації. Якби ми завчасно знали, що наша діяльність буде настільки широкою в соціальному напрямку, то логічно було би щось таке створити. Та зараз ми діємо в рамках релігійної організації, проте у нас є свої проєкти. Наприклад, новий проєкт “Місія Ноемінь”, який стосується реабілітації, психологічної та фізичної допомоги, оздоровлення вдів або матерів загиблих солдатів, яких ми відправляємо в лікувально-оздоровчий центр “Наш Дім” у Вінницькій області.
Після цього із ними далі працює церква.
Крім того, існують соціальні центри у різних громадах, де надається допомога для тимчасово переміщених осіб.
Актуальним також є такий напрямок, як капеланське служіння, допомога госпітальною медициною, а також гуманітарна допомога.
Та основним нашим проєктом є “Hope for Life Ukraine”. Ми надаємо тактичну медицину та засоби захисту протягом двох років.
Чого вдалося досягти й чому ви це робите? Як саме? За які кошти? На які потреби відгукуєтесь?
Мета проєкту “Hope for Life Ukraine” – безкоштовно забезпечити засобами захисту військових та цивільних під час війни. Засоби захисту, про які ми говоримо, це в основному тактичні аптечки. Сам проєкт фінансується винятково цільовими пожертвуваннями, не є комерційним чи прибутковим і його не фінансує церковна організація. Тобто він існує лише за добровільні пожертвування. Велику активність проявляють українці в Україні, жертвуючи кошти. Але, звісно, що в нас є основні спонсори – це українці за кордоном. Цей проєкт підтримують тільки громадяни України. Винятком є один білорус, який деколи нам допомагає.
Яка кількість жертводавців задіяна у цьому проєкті?
Думаю, що десь 20% – це українці в Україні, а 80% – це діаспора. Також у нас бувають, можна сказати, основні спонсори. Найголовніший наш меценат – це Олег Опальник. Він давно переїхав до Сполучених Штатів, і цей проєкт – його ідея. Любомир Вітюк надає нам ізраїльські бандажі, а директор медичного центру “Віфанія” (Чернівці) Василь Шешуряк – різні комплектуючі для аптечок. Іще важливий спонсор – Лариса Байдала, лікарка з медичного центру Лома Лінда у США.
Бувають цікаві випадки. Одна дівчинка, їй років 12, переказала нам гроші, які їй подарували на день народження.
Як ви реагуєте на критику, що ви, мовляв, у такий спосіб підтримуєте армію?
Принцип адвентистів – не брати до рук зброю. Тому ми принципово підтримуємо армію тільки засобами захисту. Медицина – це служіння Христа. Тож я вважаю, що це прямий обов’язок християнина – надати медичну допомогу пораненому. А ще я думаю, що це не підтримка війни, а спасіння людей, які страждають від неї.
Так, є певна кількість людей, які мене в цьому критикують і навіть у соціальних мережах деколи особисто писали. Або ж переказують, як чули, що мене дуже жорстко критикують, кажуть, що пастор повинен займатися лише проповіддю. А хіба це не є проповідь, коли ми надаємо ліки, і разом з тим в кожну аптечку ще вкладаємо Новий заповіт?
А що стосовно автомобілів, які ви передаєте на фронт?
Так, автомобілі можна розцінювати як підтримку війни, але ті машини, які ми надавали, — це авто для медичної евакуації. Це було цільові пожертвування під замовлення. На прохання Вінницької облдержадміністрації ми придбали автомобіль-рефрижератор для транспортування тіл загиблих з Дніпра у Вінницю. У нас був спонсор суто на цей проєкт.
Вам допомагають також і пересічні українці? Якось ви писали в соцмережах, що сім’я пенсіонерів подарувала автомобіль для роботи бойового медика на Запоріжжі.
Якось у фейсбуці ми зустрілися з одним молодим хлопцем, який у дитинстві відвідував нашу церкву. Я йому відправляв аптечки, різні медичні засоби, одного разу бензопилу і навіть плитоноску для бронежилета. Цей хлопець був бойовим медиком і якось попросив, щоб ми допомогли з автомобілем, адже потрібно на чомусь вивозити поранених. Я це розповів знайомим, адвентист, який зараз живе у Мюнхені і багато допомагає, також поділився цією інформацією. І його батьки вирішили подарувати автомобіль саме для того хлопця. Авто не нове, ми його трішки поремонтували, дещо замінили і відвезли на Запоріжжя. На превеликий жаль, цей чоловік недовго на ньому поїздив. Зараз він вважається зниклим безвісти.
Розкажіть, будь ласка, про інші ваші проєкти.
“Місія Ноемінь” – це зовсім новий проєкт, і ви його не побачите в соціальних мережах покищо. Адже з етичних міркувань ми не можемо показувати фотографії вдів, бо від кожної з них треба отримати особисту згоду. Його суть полягає у допомозі вдові або мамі загиблого солдата.
Якщо нам повідомляють про таку людину, і хтось із членів церкви, знайомий з нею, підтримує з цією особою контакт, то ми шукаємо спонсорів, які зможуть оплатити поїздку в центр “Наш Дім”, що на Вінниччині. У нас є домовленість із цим закладом, що для таких гостей укладена спеціальна зменшена ціна.
Далі обов’язково пастор церкви відвозить ту жінку в оздоровчий центр, вона там відпочиває десять днів. Часто на одному заїзді знаходиться декілька вдів або матерів військовослужбовців, вони там знайомляться, потім спілкуються і після відпочинку. Після центру той же пастор відвозить жінку додому. І потім місцева громада включається у роботу, підтримує людину, вітає з днем народження або запрошує на якесь особливе служіння у церкву.
Багато людей позитивно відгукуються про цю ініціативу, адже часто в оздоровчий центр приїжджає надзвичайно засмучена жінка, а повертається звідти щаслива.
Ще ми працюємо над тим, щоб у громадах створювалися клуби для роботи з родинами службовців ЗСУ. Деякі члени церкви пройшли навчання і тепер знають, як підтримати таких людей. Ми небайдужі до цих родин, небайдужі до їхнього горя, ми готові тут в тилу допомагати родинам солдат, які загинули. А ще це наша подяка загиблим, і ми її висловлюємо тим, що хоча би трішки підтримуємо матерів або дружин, які залишилися самі.
Цей проєкт почався у цьому році. Уже 20 жінок змогли реабілітуватися, відпочити таким чином. І коли війна закінчиться, “Hope for Life Ukraine” вже буде непотрібний, а ось “Місія Ноемінь” буде актуальною ще довго.
Як відбувається діяльність ваших соціальних центрів?
З початку повномасштабного вторгнення багато громад почали широко використовувати соціальне служіння. Оскільки Поділля, можна сказати, знаходиться посередині дороги на захід України, то у нас ночувало багато людей, які евакуювалися з небезпечніших регіонів. Пізніше тут оселилися внутрішньо переміщені особи, яким треба було надати харчі, одяг, засоби гігієни. Тому в деяких громадах ми відкрили соціальні центри.
Звісно, зараз вони уже не такі актуальні, тому що люди знайшли житло, роботу, майно. Але коли потрібна допомога, люди знають, де її знайти.
Поділіться цікавими випадками із вашого служіння.
У нашій центральній вінницькій громаді (вул. Келецька 50А) організувався соціальний центр. Людей було дуже багато, а от членів церкви, які могли волонтерити і допомагати – мало. Одного разу до нас підійшла група людей з Краматорська, які запропонували свою допомогу. Вони працювали довгий час, пастор Віталій Сич подружився із ними, проводив для них євангельські програми, і деякі люди з цієї команди охрестилися у церкві Адвентистів сьомого дня.
Також у нас організувався клуб із жінок, які в’язали теплі шкарпетки для солдат. Клуб повністю складається із переселенок, які спочатку тут отримали допомогу, а потім, коли почули про те, що можна прийти і зв’язати солдатам шкарпетки – почали це робити. Вони щозими так в’яжуть.
Ще згадується випадок з одним адвентистом, якого відправили на Харківський напрямок. Фактично, “на нулі” він пробув лише годину, потрапив під обстріл, молився, щоб залишитися живим. Йому сильно перебило ногу, але він скористався нашою аптечкою, тим турнікетом, і хоча довго пролежав, очікуючи евакуації, але ця аптечка врятувала йому життя. І таких прикладів багато.
Цікаво, що хлопці на передовій, які отримували ці аптечки, кажуть, що такої якісної комплектації не бачили ніде. Ми туди вкладаємо багато ефективних ліків, є навіть різні ін’єкції. Одна із функцій нашої аптечки заключається полягає у знеболюючому і кровоспинному препараті. Він рятує людям кінцівки і взагалі життя від зараження крові. І ми неодноразово чули з різних точок фронту, що наші аптечки впізнають саме за цим препаратом.
Хто такі капелани? Для чого вони потрібні?
Капелани – це ті, хто пройшли відповідне навчання, душпастирську підготовку, яким видали посвідчення і які мають право і дозвіл Корпусу військових капеланів на те, щоб носити військову форму (з позначками капелана, звісно). Посвідчення капелана дає змогу звершувати служіння, виїжджати у прифронтові зони для того щоб зустрічатися із військовослужбовцями у підрозділах, а також служити в тилу, у госпіталях, лікарнях, військових частинах, закладах освіти.
Тому деякі адвентисти пройшли навчання і звершують це служіння. Пастора або проповідника, який заходить у військовій формі, солдати сприймають як свого. Людині у формі вони довіряють, готові, щоб він за них помолився, щось підказав, не допустив, можливо, навіть суїциду. Тому що посттравматичних синдромів набагато більше, ніж самих травм. Це очевидно. Тому для нас це новий напрямок служіння.
Чи всі пастори перекваліфікувалися у капеланів? Розкажіть якийсь досвід, пов’язаний із цим служінням.
По-перше, не всі пастори є капеланами, недарма це називається “капеланством за покликанням”. Людина має зрозуміти, чи вона готова в цьому напрямку служити, чи це її покликання, тому що є пастори, які навіть не знають, як підтримати таких людей. І ми це розуміємо. Тому ми нікого не примушуємо.
Ми як адміністрація теж пройшли навчання, щоб розумітися в цій сфері. Хоча і пройшли навчання, але ми не всі отримали посвідчення і не одягнули форму. Ми рекомендуємо пасторам використовувати форму тільки тоді, коли вони безпосередньо служать для таких людей. Щоб вони не носили цю форму на богослужіння суботнє, або десь іще, де це недоречно. А ось коли похорон солдата і пастор-капелан прийде у формі, для того щоб проповідувати, повірте, це сприймається дуже позитивно людьми.
У кожного пастора є свій досвід, адже вони регулярно відвідують госпіталі. І наші капелани розповідають: “Коли ми приходимо в госпіталь, в будь-яку палату, нас відразу сприймають нормально, відкрито”.
Справа в тому, що пастори і раніше ходили по госпіталях, але не як капелани і тоді достукатися дуже важко, люди травмовані й закриті. Але коли він приходить у формі – люди відразу відкриті, готові, навіть хочуть, щоб за них молилися, хочуть, щоб їх відвідували, підтримували, вони діляться своїми переживаннями.
Як міська влада ставиться до вашої діяльності?
Діяльність нашої церкви тут на Поділлі популяризує Вінницьке управління у справах національності і релігій. Вони роблять репости наших публікацій про “Hope for Life Ukraine”, соціального служіння.
Ми, як церква, активно представляємо себе в питаннях гуманітарної, соціальної допомоги, підтримки армії засобами захисту. У минулому році наша конференція в моїй особі отримала від Голови Верховної Ради Руслана Стефанчука орден “Гордість і слава України”. Дуже приємно було бути в числі тих, кому в Українському домі у Києві вручали цю подяку. Серед нас тоді не було жодного представника традиційних церков.
Наша церква має хороший імідж, і це видно. Ось, наприклад, нам потрібно було поїхати в Мюнхен за гуманітарною допомогою. Я подав запит в облдержадміністрацію, щоб нам відкрили “Шлях”, ми отримали дозвіл, поїхали, забрали вантаж і повернулися. А після цього до мене прийшли представники спецслужб, подивилися декларації, ми поспілкувалися. І вони сказали: “Ми за вами слідкуємо. Серед усіх церков ваша найпотужніше допомагає і ЗСУ, і переселенцям”.
