Розповідає капелан Сергій Вовк
Живемо у Новоселиці Чернівецької області. Коли почалося вторгнення 2022 року, я за сім’ю й дітей уже не так переживав, як у 2014-му. Радився зі старшими дітьми, що і як будемо робити. Ми прийняли рішення, що нікуди не будемо тікати. Залишатися тут і ми будемо робити те, що ми зможемо робити.
Привозили борошно, роздавали людям, ті випікали хліб. Ми його збирали й розподіляли серед евакуантів зі східних частин нашої держави.
Згодом людський потік на захід вщух. Ми зрозуміли, що тепер потрібно допомагати військовим.
На мене вплинуло знайомство з волонтером Максимом Бугою. Він мене запросив у м. Хмельницький на семінар з капеланського служіння. Прийшов я співбесіду, підготувався, заповнив тести. Там розповідали, як працювати з вояками, які знаходяться на лікуванні. Отримав посвідчення капелана і зараз бачу, що це той напрямок, де на твої послуги є великий попит.
Приходиш у військовий шпиталь. Розмовляєш з персоналом. Кажуть, медикаментозно ці пацієнти забезпечені. Їжі їм теж приносять багато.
Заходиш у палату й бачиш, як воно є. Хлопці лежать, усі в різному стані. Принципово ти тут мало що змінити можеш.
На перших зустрічах я відчував психологічний бар’єр. Далі загальних фраз розмова не йшла. “Добрий день, хлопці!” “Добрий день”. “Ми прийшли до вас!” “Ми раді”. “Хлопці, ви молодці, герої!” І все. Далі ти не знав, що йому казати, що в нього питати. Адже ти бачив той стан, в якому він перебуває.
Але коли ти сідаєш поруч і починаєш розмовляти від серця, вони починають відкриватися. Ти їм говориш, що те, що сталося, воно сталося. Вони зазнали поранень. Хтось набув тяжку інвалідність. Але чомусь Господь зберіг їхнє життя. Й життя триває.
Й раптом ти бачиш іскорки в їхніх очах. Цей вояк хоче з тобою говорити, хоче тобі щось розповісти. Як там усе було. Про своїх побратимів. Він з ними зв’язується. І як вони, находячись на передовій, підтримують і один одного, і свого пораненого товариша тут, у лікарні. Як я не прийду до нього, як його не підтримаю, якщо я можу це робити?
Один хлопець виписується. Йому потрібні милиці. Шпиталь має милиці, але дає їх пацієнтам лише на час перебування. Я поспілкувався з однією дівчиною. Вона каже: “Я не є “справжньою” волонтеркою. Живу поруч й інколи прихожу до них”. І каже, що цей хлопець майже всю свою зарплату відправляє мамі додому.
Я вчора приніс йому милиці. Ви б бачили його лице. Словами це не передати.
Чому б нам сьогодні не надавати ці “дрібні” послуги нашим воїнам? Чому б не давати цим людям, які готові були віддати за нас своє життя, хвилинку нашого часу для спілкування, яке може бути корисним для них?
У військових частинах є штатні капелани. Ми є капеланами поза штатом. Хоча бракує сьогодні й у військовому штаті людей, які були б готові стати духовними наставниками для вояків.
Нас деколи плутають з волонтерами. Оті милиці не є головним завданням капелана. Його служіння – морально, духовно підтримати, наставити людей, які мають таку потребу. Не лише поранених. Також і тих, хто вирушає на фронт.
Є штатний капелан, який знаходиться у військовій частині. Він там з хлопцями на передовій. Ця людина будує захист військових від психологічного вигорання. Хоча бувають такі випадки, коли й сам капелан вигорає.
Є приклади, коли солдати пішли виконувати бойове завдання, а капелан залишається в розташуванні підрозділу. Й він весь цей час стоїть на колінах. Просить Господа про захист. Й хлопці, повертаючись, кажуть: “Ми віримо, що є Бог. Ми відчували, що Господь нас спасав”. Розповідають, який був обстріл, але, кажуть, у нас немає жодного “двохсотого” (загиблого). Є “трьохсоті” (поранені), але усі ми повернулися живі.
Я капелан у військовому шпиталі. Наше перше завдання – навчитися слухати. Багато хто запитує: “Якщо є Бог, чому ця війна, смерті, поранення?” Й коли ти кажеш, що у Господа є план для тебе, вони погоджуються: “Якщо я живий, значить, я ще потрібен Господу”. Місія капелана — донести пораненим воїнам, що вони потрібні.
Наступне запитання: “А чи простить мені Господь?” Звичайно, Він простить, коли щиро прийти до Нього й розповісти Йому все як є.
Треба донести їм, що вони важливі, як мінімум для Бога. Й для нас вони цінні. Не тим, ким вони є у своєму віросповіданні, а тим, що вони є людьми. Вони зробили все, щоб захистити нашу державу. І тепер наше завдання – захистити їх. Щоб вони відчували себе потрібними суспільству.
