Історії спортсменів-паралімпійців продовжують надихати. Кожен із них повернувся з цьогорічної Олімпіади у Токіо якщо не з нагородами, то з новим досвідом.
Українська легкоатлетка Орися Ільчина — майстер спорту України міжнародного класу. Дівчина з дитинства мала проблеми зі здоров’ям, зокрема із зором. Та незважаючи на труднощі, які випали на її долю з юного віку, змогла стати бронзовою призеркою чемпіонату світу та дворазовою чемпіонкою міжнародних турнірів. Наразі легкоатлетка займається у Львівському регіональному центрі з фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт”. Детальніше про Орисю та її досягнення у сюжеті “Вістей Надії”.
Метання диска та штовхання ядра. Досягти результатів у цих напрямках легкої атлетики непросто. Особливо якщо маєш інвалідність по зору. Орися рано залишилася без тата. Мамі важко було забезпечувати та ставити на ноги двох дочок самотужки, тож бажання піднятися на інший рівень життя взяло гору.
Орися Ільчина, легкоатлетка-паралімпійка говорить: “Маю проблеми з зором з самого дитинства, можна сказати. У 14, майже 15 років я перехворіла гострим синуситом, який дав сильне ускладнення саме на зорові нерви, зорові тракти. Сталося запалення. І далі, якщо медичною мовою говорити: запалення зорових нервів. Мені подобалося тренуватися зі школи, у нас був хороший вчитель із фізичної культури, який буквально усіх заохочував”.
У шкільні роки Орися захопилася метанням м’яча та бігом на довгі дистанції. Під час навчання у спеціалізованому інтернаті відбулася подія, яка у буквальному сенсі змінила долю дівчини. Вона познайомилася з заслуженим тренером України з легкої атлетики Євгеном Скориним. Спортсмен перейнявся долею дитини, вважає її своєю дочкою. Зараз Євгену 83, за плечима 50-річний досвід тренерської роботи. І хоча нещодавно вийшов на пенсію, справжнє родинне спілкування між ним та Орисею не припиняється.
Євген Скорин, заслужений тренер з легкої атлетики розповідає: “Їй дуже тяжко починати було, особливо коли дитина ще була у 8 класі. Ми почали спочатку з загальної фізичної підготовки — вона слабенька була. Почали набивні м’ячі, такі м’ячі,стрибок із місця, потрійний. Різні види, щоб її трошки розрухати і щоб вона була краще розвинута фізично”.
Тренер замінив Орисі батька, якого дівчинка втратила ще маленькою. Згадує: як тато з дочкою, деколи сварилися, не обходилося без сліз. Траплялося, підопічна пропускала тренування. Деколи опускалися руки. Утім перші перемоги надихнули дівчину. А Євген й надалі залишається її вірним наставником.
“Орися, треба себе у руки брати! І ніколи себе не налаштовувати, що ти повинна бути у трійці чи четвірці. Бо я сам був спортсмен. Я знаю, я пройшов ту школу психологічну. Я вмів сам себе налаштовувати. Я навчився сам. А її вчив”, — ділиться Євген Скорин, заслужений тренер з легкої атлетики.
Орися зрозуміла, що у спорті важливо мати твердий характер. Рюмсати немає коли. Дівчина вступила до Львівського державного університету фізкультури одразу на два факультети: спортивний та фізичної реабілітації. У 19 років здобула свою першу серйозну перемогу. Орися тренується та бере старт разом зі здоровими спортсменами. Їй вдалося, попри недугу, досягти високих результатів у спорті, побачити чимало країн світу. Тепер вона має можливість утримувати не лише себе, а й допомагати мамі та сестрі.
Орися Ільчина, легкоатлетка-паралімпійка каже: “Приблизно 3 роки підростала, росла. Почала з лідерів в Україні, і на міжнародних вдалося завоювати бронзу. Моя перша бронза була по ядрі. Точно: по ядрі була! І тоді ще також спис виграла. Але чомусь бронза по почуттях для мене більш цінніша. Бо це перше враження. Старалася підтягнути себе і сім’ю, трохи вивести. Також сильна мотивація була, щоб кожен раз себе перевершувати. На якісь рекорди, на якісь особисті результати виходити”.
В Орисиному випадку вада зору не підлягає оперативному втручанню. Жити з нею у побуті нелегко. Допомагають мама та сестра. Також у пригоді стає технічний прогрес — побутова техніка, додатки у смартфонах. Непросто було давати раду й у спорті.
“Коли ти — напівсліпе кошеня, не дуже то й приємно. Навіть найпростіше: з однієї сторони ти біжиш, досягаєш якогось успіху. З іншої сторони — розумієш, що ти у певній мірі залежний. Що тобі принесли, тобі подали. Що ти не можеш самостійно, особливо у нічний чи вечірній час, піти кудись сам навіть 50-100 метрів. Тому що ти не знаєш дороги, де які схили. Або за ядром. Особливо, коли ядро за кольором зрівнюється чи з травою, чи з землею. Просто береш мало не на помацки”, — ділиться Орися Ільчина, легкоатлетка-паралімпійка.
Нещодавно Орися отримала травму хребта. Утім, каже, що не уявляє свого життя без спорту, тому не здається. Планує залишатися на спортивній арені, допоки зможе досягати високих результатів. А для метателів після 30 років наступає справжній розквіт сил. Готуючись до змагань, Орися тренується 6 разів на тиждень. Нерідко двічі на день. Аби підтримувати фізичну форму, додатково займається бігом, їздить на велосипеді. Тож жодна недуга та життєві обставини не можуть стати на заваді людині, яка любить свою роботу та має високу мету.
Лариса Попроцька, Микола Івахненко, “Вісті надії”
