Я не зможу забути ці два тижні ніколи… Цілодобові обстріли. Спалахи до крайнеба і дриготіння вікон і стін… Чорний дим зі всіх сторін… Звук ударних гелікоптерів, ричання танків, розриви мінометів, залпи градів і кулеметні черги… Мені здається, що цей жах ніколи не викреслити зі спогадів…
Я жив в Гостомелі за кілометр від аеропорту. Моя сім’я і майже 200 односельців рятуючи своє життя, знайшли притулок в Українському гуманітарному інституті, де ми їм служили. Наймолодшій дитині – три тижні, найстаршим – мабуть за 80. Все було спочатку добре, але бої посилювалися, на територію закладу впали шість снарядів. Пропав інтернет, мобільний зв’язок, потім світло, газ, тепло… Люди почали хворіти. Продуктів і палива залишилося ще на кілька днів… І окупація. Розуміли, якщо Бог не втрутиться, ми більше нічого цим людям дати не зможемо. І Бог дав «зелений коридор». Жінки і діти на машинах, чоловіки, і ті, хто більш витривалий – пішки на Романівку, єдиний перехід. Це була найнебезпечніша подорож в житті.
Але Бог зберіг. Нам сказали, що росіяни розвертають людей, не пускають, але нас пропустили! У ці дні Бог був прославлений – ніхто, кого Він привів на святу територію, не був пошкоджений і не загинув. Бо молилися всі, навіть ті, хто ніколи в житті цього не робили!
Дорогою бачили, як війна спотворила дорогі серцю міста. Боляче бачити зруйновані і спалені будинки, техніку, зірвані колії, воронки від снарядів і абсолютно безлюдні вулиці.
Але в серці є надія, що так завжди не буде. Надіємось, що повернемося, відбудуємо, відновимо. Тільки не повернути найкращих… Боже, зупини цю війну!!!
Євген Максимов
