Життєві історії переселенців, які знайшли прихисток у християнському ліцеї «Живе Слово», м. Львів. Евакуйовані з села Киїнка, що біля Чернігова.
28 лютого нас вперше обстріляли, ми не встигли вибігти до підвалу. У коридорі немає скла, ми закрили в кімнати двері, батьки забігли до будинку, сказали лягти на підлогу.
У підвалі ховалися, над будинком свистіло, бахнуло дуже за домом. Це жах, слава Богу, що ми вчасно виїхали. Спочатку ми виїхали машиною, нас супроводжувала поліцейська машина, далі ми їхали потягом з Черкас на Львів.
Батько сказав: всі в укриття! Ми побігли. Сусідський сарай горів, ми бачили багато будинків у вогні.
Нам розповіли, що загинули багато людей, яких ми добре знали. Наші друзі, добре знайомі були вбиті. Загинув найкращий друг тата, він відвіз його до моргу, там була лише його половина. Це жахливо, коли друг бере половину тіла свого найкращого друга і відвозить.
Ні інтернету, ні зв’язку, ні світла, скоріше за все, всі повиїжджали. Кожен день все гірше і гірше. Нас бомбили з літаків, “градами”, тому ми зібрали деякі речі і подалися в Черкаси. З Черкас приїхали до Львова. Далі плануємо за кордон.
Мій тато залишився в селі біля Чернігова, допомагає теробороні. Він заряджає акумулятори, допомагає штабу, звичайним людям, допомагає евакуюватися. Коли є зв’язок, тато дзвонить, коли немає, пишемо повідомлення. Міст, який з’єднував Чернігів і Київ, через який ми проїжджали, зірвали.
Так ми просиділи два тижні, було холодно, було мало їжі, я висушила і нарізала на шматочки, щоб потрохи ділити. В торбинці сухарі були. Нам пощастило, бо коли відрізали газ, то в нас котел на твердому паливі, і ми опалювали будинок дровами. У літній кухні була плита з балонним газом і ми могли приготувати їжу.
Щоб приготувати м’ясо, використовували вогнище, але так щоб нас не бачили і не обстріляли. Слава Богу, була мука. Жіночка одна спекла два хліба, то діти з’їли за один раз. Вони кажуть, що такого смачного хліба ще ніколи не їли. Ми поламали сухарі і кинули в суп, вони набрякли і все. Я думала, що їжа закінчується, волонтери не доїжджають, немає школи, ліків немає, нічого немає.
Дякую Богу, ми в приватному будинку, картопля є, думала, що якщо картопля є, то не страшно. Я думала, що треба садити картоплю, поки був чоловік, треба було садити картоплю під обстрілами, тому що ми не знали, що буде далі. Якщо не буде картоплі, то не буде нічого. Волонтери до нас не доїжджають, вони просто бояться, дороги немає.
Міст в Киїнці зірвали і вони бояться туди їхати. Окупанти стріляють не по військових, вони стріляють по житлових будинках, лікарнях, школах. Десь на 5 чи 6 день війни ракета вагою 500 кг, була випущена по дитячій стоматології.
Коли 28 лютого розбомбили Киянку, люди тікали у бомбосховище до Чернігова. У церкву, де було холодно і сиро, у школу, потім церкву бомбили. Потім у Чернігові почалось таке, що школу бомбили.
Сусід, який працював в МНС, казав що у бомбосховищі було 700 людей і дякувати Богу, вони всі вціліли. Інфраструктуру розбили всю, у нас таке гарне маленьке містечко. Дитячу стоматологію, кінотеатри, великі магазини, все… Навіть теплову електростанцію, яка виробляла світло, розбомбили, телефонні вишки, щоб не було зв’язку, ніякої допомоги.
В останній день, коли ми виїжджали, літак скинув бомбу, повилітало скло, ми сиділи в підвалі, чули біля школи обстріли з автоматів. Ми подумали, що вже знайшли, зараз підуть по домівках, будуть розстрілювати, забирати все.
У мене напарник, у нього є дача. Вони ходять і бачать, де є дача, де світиться, кричать: „хазяїн, виходь! Де хазяїн?” Жінки виходили і з ними спілкувалися, бо якщо вийде чоловік, то можуть забрати і випитувати, куди можна проїхати, де зупинитися, де краща місцевість лісів. Вони хотіли отримати інформацію від наших чоловіків.
У Києві одна наша дитина важко поранена, має проблеми з ногами через обстріл. Дитина була на вулиці з батьком, який її прикрив, але все одно не зміг врятувати. Багато молодих людей страждає. У нас в селі троє дітей народилися у підвалі, а не в роддомі.
Спочатку вони кидали бомби, які розриваються у повітрі, вони вражають людей, йде масове ураження. На вулиці стояли чоловіки, одного вбило, другого поранило, третього ранило і він загинув. Залишилася трьохрічна дитина. Мого чоловіка знайомого, про якого розповідав син, розірвало навпіл, він рятував своїх рідних, а сам не встиг. Жінка на восьмому місяці вагітності.
Покращення немає, ми ще встигли переїхати міст. Одна жінка, поспішаючи, потрапила заднім колесом у яму, їй допомогли вибратися. На мосту вже стирчали залізні прути і пробивали колеса автомобілів. Люди плакали, забирали речі і йшли далі пішки. Хтось перепливав річку, хтось на лодці.
В мирний час до Києва дорога займала максимум дві години, а тоді ми виїхали пів десятої зранку і до восьмої вечора ми не встигли виїхати з Києва до настання комендантської години. Поліція допомогла знайти прихисток, щоб переночувати. Нас прийняли, нагодували і зранку ми вирушили далі до Черкас.
