Ранок 24 лютого для кожного українця почався однаково. Ніхто не вірив, що це жахіття прийде в рідну країну, в кожне місто та сім’ю. Адже війна в XXI столітті – це просто дивно, тому що таким способом конфлікти точно не вирішуються.
Я жила в чудовому та зеленому місті Буча. З ним пов’язано багато спогадів. Недавно почала навчатися в інституті на журналіста, знайшла багато однодумців та чудових друзів. Але ранок того дня розділив моє життя на «до» та «після». Я прокинулася о восьмій ранку від дзвінка брата. І перші слова, які він сказав: «Вероніко, ти жива?».
Ці слова назавжди залишаться в моєму серці. Одразу після дзвінка сон, як рукою зняло. Я вже не хотіла спати, їсти, а просто читала новини одна за одною і не вірила в те що відбувається. Розбудила батьків зі сльозами на очах словами: «Мамо, війна почалася». З того моменту новини в телевізорі не вимикалися в нашій квартирі. В стресі я зібрала важливі речі, свої та молодшої сестри. Мама була в шоці, але постійно заспокоювала мене.
Весь ранок була тиша і я вийшла на балкон і одразу почула гул російських вертольотів. З балкона було видно, як ці нелюди обстрілюють з вертольотів Гостомель, – це була страшна картина, наче в бойовику. В цей момент я реально зрозуміла, що війна ПОЧАЛАСЯ. Відтоді все було як в тумані. Намагалася тримати зв’язок з рідними та друзями. У кожному повідомленні відчувалася тривога за мене та мою родину. Вітчим почав шукати сховище. Ми запасалися продуктами та водою.
Перша ніч була страшною, намагалися заснути всі в одній кімнаті, але вибухи не дозволяли. На третій день ми пішли в сховище, адже повідомили, що російські війська майже в Бучі. Першим сховищем слугував підвал дитячого садочка. Там було багато людей, від найменших до старших. Також були коти та собаки.
Настала ніч і довелося ночувати в підвалі на холодному цементі. В один момент прийшла жінка, яка сказала сидіти тихо, адже російські солдати ходять та зачищають. І тоді моє серце наче зупинилося, десять хвилин здалися вічністю. Нам дуже важко далася ця ніч. Настав ранок і мама вирішила більше не ночувати в підвалі.
Йшли дні. Мама з вітчимом ходили в магазини під обстрілами, а я з сестрою сиділи та чекали їх. Це було важко. Через декілька днів люди почали мародерити магазини не тільки продуктові, а й з електронікою. Згодом нелюди окупували Бучу, в місті зникла електроенергія, вода і газ. Ми спускалися в підвал нашого будинку і їли там. Одного дня, я з сестрою та мамою хотіли піти в підвал, тому що почули, що їдуть російські танки. Але не встигли, через вікна у під’їзді ми побачили колону танків. Вони їхали з направленими дулами на наш район. Але, дякувати Богу, вони просто проїхали.
Ми збилися з рахунку днів. Люди почали готувати їжу в дворі на вогні. Мама хотіла якнайшвидше евакуюватися з Бучі, але всі доводили нам, що це небезпечно та нереально, тому що місто окуповане.
Кожен ранок починався з обстрілів, наче за розпорядком. Вони стріляли зранку й до обіду, а потім звечора до ночі. Моя родина вже не могла терпіти цей жах, тому мама шукала вихід. Одного ранку ми почули, як плаче дівчинка в нашому під’їзді. Її маму розстріляли, коли вона хотіла вивезти свою родину з міста. Дівчинка з татом дивом врятувалися. Після цієї ситуації ми ще більше почали боятися виїхати з Бучі. Але молитви зранку та вечері допомагали вірити в краще.
І ось настав вирішальний день. В усіх членів родини сів телефон, тільки в мене був заряджений. До мене подзвонила мамина подруга і сказала, що відбудеться евакуація навпроти лікарні. Я подивилася у вікно і побачила, як люди йдуть в напрямку вказаного місця. Ми зрозуміли, що це останній шанс.
Зібрали речі за п’ять хвилин – все було як уві сні. Вже за хвилину ми йшли з людьми. Від нашого будинку до лікарні йти недовго, хвилин двадцять. Як тільки ми вийшли з району, то почули як їдуть російські танки – вони їхали просто на нас. Я взяла сестру за руку та швидко побігла з нею навприсядки у вуличку. Мама з вітчимом йшли позаду, тому що йому нещодавно зробили операцію на нозі і він не міг швидко пересуватися. Все обійшлося, вони проїхали і все було добре. Страху вже не було. Ми хотіли ЖИТИ! Було важко йти, тряслися руки.
Я була налаштована на позитив. Того дня була морозна погода. Ми цілий день простояли, але автобуси не пропустили на Житомирській трасі. Вперше за весь період війни у мене була істерика. Я плакала, тому що не знала куди нам іти, що з нами буде далі.
Ми пішли переночувати до маминої подруги, довелося йти через усю Бучу. В центрі міста лежали трупи цивільних людей, на площі – сліди від гусениць танків. Повітря було важким. Запах мертвих людей та згорілих будинків. Розстріляні вщент машини, згорілі та розбомблені будинки, трупи посеред дороги – здавалося, що це картини з страшного фільму. Але ні, це була реальність. Реальність, яку я бачила своїми очима. Я не могла повірити, що ці нелюди зробили з моєю Бучею. Серце болить за місто.
Наступного дня ми пішли знову на евакуацію, але зрозуміли, що чоловіків не будуть брати до автобусів. А без вітчима ми не могли поїхати.
Вирішили йти з багатьма людьми до Ірпеня, де сто відсотків проводилася евакуація. Невдовзі ми дійшли до «славнозвісної» вулиці Вокзальної. Там збройні сили України не пропустили окупантів до Ірпеня. Довелося йти через нерозірвані гільзи, згорівші танки та розвалені будинки. В кожному будинку стояли російські солдати, тому йшли з піднятими руками, щоб ті не розстріляли нас.
Дякуємо Богу, добралися до території, яка була під контролем наших захисників. Вони підбадьорювали нас та казали, що немає чого сумувати, адже ми в Україні.
Я зраділа, побачивши наших хлопців. Вони швидко перевірили документи чоловіків і посадили нас у фуру. Довезли до моста в селі Романівка, де нас чекали автобуси, які відвезли до Києва в церкву. Там нам дали їсти й одразу запропонували поїхати до Львова, а звідти – за кордон. Ми, не думаючи, погодилися, – головне бути у безпеці. Того ж дня ми були у Львові. Переночувавши, поїхали автобусом до Німеччини. Дорога була нелегкою, але цікавою.
У Німеччині нас прийняли з відкритою душею. Німці допомогли нам з документами, житлом та одягом. Тільки зараз розумію, що це Господь вивів нас із Бучі, оберігав на кожному кроці. І до цього часу підтримує у всіх наших справах.
Вероніка Васюра
