Про служіння у Херсоні і про виїзд з окупованого міста розповідає пастор Назарій Проданюк
Хто ви, чим займаєтеся?
Я Назарій Проданюк, пастор у Другій громаді міста Херсон, також я є капеланом школи «ДієСлово» і займаюся розвитком молоді в Херсонській області
Якою діяльністю Ви займалися до війни і як вона змінилася з початком бойових дій?
Займався служінням у громаді і служінням в школі, планували проведення молодіжних таборів. Було досить багато місіонерських планів, планували провести декілька євангельських програм, планували свій час для того, щоб якомога якісніше служити Богові, але потім в один момент сталося так, що війна все змінила.
Вранці 24 лютого о 5 ранку мені позвонила директор нашої школи і повідомила про початок війни. Моментально, в один день всі плани були просто зруйновані і ми планували зовсім вже інший вид служіння, при тому, що потрібно було досить швидко адаптуватися, що було досить складно. Обстановка в місті Херсон була нестабільною, досить швидко змінювалися всі обставини.
Чим ви конкретно займалися під час воєнних дій?
До початку воєнних дій наш шкільний колектив, наприклад, збирали невеличкі пакуночки, дарували їх людям похилого віку. Коли почалася війна, велися бойові дії за місто Херсон, тому що досить швидко окупанти підійшли до цього міста.
Коли нам говорили про те, що можлива якась війна, я завжди вірив, що в разі війни в мене буде час, щоби вивезти свою сім’ю, в якій підростають двоє маленьких донечок: Естер старша і молодша Рінель. Я вірив, що якщо почнеться війна, то буде час вивезти їх до родичів у Західну Україну.
Та коли 24 лютого все розпочалося і я побачив цю паніку, коли люди не знали що робити, взагалі, куди рухатись, виїжджати, не виїжджати, я зрозумів, що просто виїхати не маю морального права і почав займатися допомогою людям, вирішувати їхні проблеми: кому куди їхати, чи їхати взагалі, чи не потрібно їхати, питання школи, тому що в Херсоні діяв наш навчальний християнський заклад.
Ось тому було досить багато питань, які потрібно було вирішувати і коли нарешті ці питання були вирішені, я зрозумів для себе з таким страхом, що вже все, виїхати вже і можливості немає. Місто опинилося в окупації. Не було виїзду з міста на той момент і наша церква почала думати, як ми можемо бути потрібними і корисними в цей непростий час.
Ми побачили, що багато людей потребують допомоги, потребують допомоги фінансової, продуктами ліками. І почали працювати, шукали донаторів, спонсорів для того, щоб вони могли донатити і ми могли ділитися продуктами. І наша громада почала займатися закупкою продуктів. Але у таких супермаркетах, як АТБ, Сільпо та інших, продукти закінчились буквально на другий–третій день. І єдиним місцем, де можна було щось придбати – це був ринок, де купляли це все і роздавали людям.
У нас була ціла команда волонтерів, які допомагали, служили, роздавали, розносили людям по домівках продукти. І звичайно, разом з продуктами ми розповсюджували книги, тому що в цей непростий час розуміли, що людям потрібна не тільки фізична, а й духовна їжа. Тому ось це те, чим ми займались.
Коли і як Ви зрозуміли, що прийшов час покинути місто?
Насправді це досить складне рішення, тому що ніхто ніяких гарантій не давав. Усі, хто в певний час уже почали виїжджати з Херсона – це були дороги через села, через поля, такі польові дороги. Був один маршрут – люди почали виїжджати, але в один день колону просто розстріляли і ми вже зрозуміли, що цей маршрут закритий.
Почали шукати новий маршрут – з’явився інший маршрут і постало питання: взагалі виїжджати чи не виїжджати, тому що досить багато людей запитували: що робити, виїжджати чи ні. Я теж молився, що мені робити і одного дня мені подзвонив один із моїх друзів волонтерів, які допомагали і сказав, що у них є люди, які будуть їхати і запропонував виїхати.
Я розумів, що я виїхати не можу, тому що є чимало людей, кому потрібна моя допомога в Херсоні. І вирішив свою сім’ю відправити і наступного дня вранці я відправив своїх донечок, дружину і також виїжджала моя тітка і її син. Вони виїхали десь о 5 – 5.30 ранку. Певний час їхали – все добре, потім десь до двох годин не було зв’язку з ними, це був час дуже потужної молитви, тому що в таких моментах молишся по особливому.
Слава Богу, коли вони заїхали на територію вільної України з окупованих територій, я зрозумів, що потрібно відправляти людей. Тобто, шлях перевірений, моя сім’я виїхала – я можу рекомендувати цей маршрут. Крім того що ми закупляли і роздавали продукти і ліки, з того дня ми почали формувати колони з людьми, охочими, особливо членами церкви, хто хотів би виїхати. І, можна сказати, що кожного дня була така колона від 15 до 30-40 чоловік покидали місто Херсон. Ми займалися евакуацією.
Під час окупації, коли я ще там був, була досить велика проблема з пальним і розвозити продукцію було досить складно, тому що пального не було. Потім з’явилося пальне, але ціна за нього була 100-120 гривень за літр і ми зрозуміли, що не можемо закупитися. Слава Богу за одного донатора, який допоміг купити електроскутер, який ми ставили на нічну зарядку, а вдень їздили і купували продукти, розвозили їх цим скутером.
Одного разу, це буквально за два чи три дні до того, як я відправив свою сім’ю, я просто їхав і в мене в голові з’явилася думка про те, що в принципі непогано, ти працюєш, ти служиш, людям потрібна твоя допомога, ти повністю працюєш по методу Христа, тобто відповідаєш спочатку на потребу людини, а потім уже проповідуєш їй Самого Христа розп’ятого – ось і я був, в принципі, задоволений. І саме в цей момент мене «підрізала» російська техніка, їхня бойова машина, я впав з мопеда, вони посміялися і поїхали далі.
Це почуття безпеки і безпечність, які були в мені, розвіяло в один момент. І я зрозумів, що все-таки потрібно виїжджати і відправляти сім’ю. І коли в моїй громаді мало залишилося людей і майже не залишилося тих, хто хотів виїхати, було прийняте рішення, що я залишатися більше не можу.
Була розмова з керівництвом Церкви в регіоні, в Україні, вони сказали, що ви маєте право виїхати, це небезпечно для вас залишатися. За два тижні до мого виїзду не було дня, щоб мене не зупиняли, не тикали в мене автоматом, не били автоматом, перевіряючи документи і т.д.
З кожним днем ставало все небезпечніше залишатися в окупованому Херсоні. Крім того грало роль те, що я народився в Івано-Франківській області, паспорт був виданий у Львівській області і щоразу, коли мене зупиняли, звучала фраза: ти бандера? І почалися проблеми у мене. Тому було прийняте рішення виїхати.
Як саме вам вдалося покинути окупований Херсон?
Я вже казав про причини, чому я покидав Херсон саме тоді. Одним з факторів було те, що волонтери, з якими ми працювали, повідомили, що за кілька днів всі коридори будуть перекриті і ще складніше буде виїхати.
Досить цікава відбулася поїздка, мабуть не забуду її ніколи. Ми виїхали о 6 ранку. Була колона з семи автомобілів, чоловік 35. Точкою збору автоколони була ТРЦ “Фабрика”, на той час вона була розбита, спалена. Всі зібралися і ми виїхали.
На диво, ми досить швидко рухалися, бо, наприклад, коли виїжджала моя сім’я, то їх перевіряли на кожному блокпосту, а це основному документи, права. Коли я виїжджав, то військовий просто махнув рукою, мовляв, проїжджайте далі. Це було дивно і вся наша колона спокійно проїхала далі.
Це саме було на другому, третьому і четвертому блокпостах. І ми вже навіть сміялися, що такої спокійної поїздки не було і не буде вже, що ми виїхали саме в той час, коли треба було. Залишився ще один російський блокпост, треба було ще його переїхати і ми вже на території вільної України. Але у Бога були свої плани і Бог завжди дає можливість пережити з Ним досвід.
Ми стояли в черзі до останнього російського блокпоста, черга у кілька кілометрів. Цей блокпост відрізнявся від інших тим, що ми рухалися під канонаду вибухів, звідси вели вогонь по Миколаєву. Спочатку було дуже лячно, потім через 20 хвилин почали звикати. Коли ми підїжджали ближче, почули два незвичні звуки, це були випущені дві ракети. Було досить страшно, звук дуже відрізнявся.
Коли ми вже були третіми в черзі, у відповідь почався обстріл з боку Збройних Сил України цього блокпоста. Почалися вибухи, пролітали гради, в небо підіймалися клуби диму. Військові дали знати, що треба тікати, самі сховалися в окопи. Зі мною їхали три жінки і хлопець 14 років.
Ми вискочили з автомобілів, я ліг недалеко від авто, а мої пасажири залягли в рів на узбіччі, і я побачив, як вони повзуть назад, і не бачать, що за ними стоять таблички, де позначено мінне поле. І вони вже майже на цьому полі були. Побачивши це, я почав кричати: «Зупиніться! Зупиніться!»
Вони зупинилися, побачили це все, перечекали ще кілька хвилин, обстріл закінчився і сівши в автомобіль, ми поїхали далі, нас пропустили. Вся колона і решта людей проїхали через цей блокпост. Ми довго їхали вздовж поля. А далі був наступний блокпост, який відрізнявся від інших тим, що над ним майорів синьо-жовтий прапор. І ці емоції, які ми пережили, їх не передати, у кожного з очей текли сльози.
На обличчі щира посмішка, а на очах сльози радості. Ти щасливий від того, що опинився на території вільної країни, де твої права ціняться, де ти маєш хоч якісь права.
Для порівняння, в окупованому Херсоні взагалі було безправ’я. В одному з магазинів була велика черга, чоловік 70. Зайшли двоє російських військових, розштовхали автоматами людей, набрали продуктів, і не заплативши, пішли. Ніякого закону, права. А тепер ми на території своєї країни, яку ти любиш і цінуєш, де хочеш жити.
Зовсім скоро ми приїхали до Миколаєва, де був перевалочний пункт. Там нас брати і сестри нагодували. І ми поїхали далі до кінцевого пункту, до Чорноморська. Але ми не встигали доїхати до комендантської години, яка починається о 9 годині вечора.
Я їхав машиною Чері Кімо, маленька малолітражка, яка не може швидко їхати, повністю заповнена людьми. Ми молилися і доїхавши до Одеси, розуміємо, що нам не вистачає півгодини. Навігатор прокладає два шляхи: через місто, що на 10 хвилин швидше і по об’їзній міста, що довше. Розумом розумів, що їзда через місто – це пробки, світлофори і втрата часу. А по об’їзній набагато швидше.
Але думка постійна була: їдь через місто! До цього я два роки жив в Одесі і знаючи це, я не був готовий до того, як буду їхати цього разу. Це був «зелений коридор» через всю Одесу. Нам скрізь було зелене світло на світлофорах, ми їхали навіть не скидаючи швидкість.
Тільки при виїзді з міста ми стояли десь до двох хвилин на світлофорі і заїхали у Чорноморськ за 15 хвилин до початку комендантської години. Таким чином Бог провів нас з Херсону до місця дислокації, до Чорноморська.
Які були шанси на успіх? Завдяки чому вдалося здійснити успішну поїздку?
Шанси були 50 на 50. Я знав, що люди виїжджають цим маршрутом, щодня відправляв цим маршрутом людей. Другий момент, який бентежив мене, це те, що ми їхали на другий день після дощу, це трохи небезпечно, бо ми їхали полями.
Приїхавши в Миколаїв, наші машини були дуже заляпані, як після сафарі. Також не знали, як поведуть себе військові, бо були випадки, коли машини розстрілювали, коли не пропускали, розвертали. За день перед нами половину колони пропустили, а половину розвернули назад.
Гарантією була розмова з Богом, довіра Його обітницям: «якщо я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені.» (Псалом 23:4). І ми, довірившись Богу, пішли цією долиною. Бог зберіг. Було дуже страшно, хто б що не казав, що не було страшно, не вірте, моментами було дуже страшно. Але якщо Бог тебе вивів, то Він поведе і далі.
Запитання – Андрій Мачіха
