У 2000 році в останню суботу сесії Генеральної конференції в Торонто разом з батьками я стояв на балконі та дивився на 50 000 осіб, які того дня заповнювали стадіон. Аж раптом почув, як моя мама прошепотіла слова, про які я розмірковую щоразу при наближенні чергової сесії Генеральної конференції:
«Хотіла б я, щоб моя мама це побачила. Вона навіть не уявляла наскільки велика її Церква».
І це було правдою. Моя бабуся, італійка за походженням, знала здебільшого тільки свою громаду — невелику церкву в одному з численних міст Сполучених Штатів Америки, яка стогнала від рішень про витрати на ремонт будівлі, підтримувала свої служіння та церковну школу, та щозими турбувалася про очищення місць для паркування від снігу. Її погляд рідко підіймався вище проблем утримання в громаді хороших пасторів і щорічної програми жнив.
Так, вона знала про велику місіонерську програму церкви з щотижневих місіонерських звісток. Але мало, що в читаннях, які представляв керівник суботньої школи, могло передати дух, атмосферу та різноманітність цього глобального руху.
Ті з нас, кому пощастило працювати в офісі Всесвітньої церкви, часто забувають про перевагу бачити цей рух у всьому його розмаху та масштабах. Повідомлення про тисячі хрещень, мільйонні бюджети проєктів, надихаючі історії про посвяченість і мужність відданих справі Божій братів і сестер, звучать з такою регулярністю, що вже не здаються особливо примітними.
Але переважна більшість адвентистів не можуть все це почути та ніколи не відвідають сесію Генеральної конференції.
Коли делегати будуть тримати в руках 128-сторінковий документ під назвою «Доповнення до звіту сесії Генеральної конференції», в якому розкривається як справа Божа просувається в більш ніж 90 000 адвентистських громадах, в 9000 навчальних закладах, 540 лікарнях і 60 видавництвах, у них буде спокуса сприймати його, як якийсь корпоративний звіт. Або збірник статистичних даних для оцінки або критики.
Але мені хочеться закликати вас робити молитовну паузу після кожного звіту та молитися за тих, хто мріє та надихає, хто проявляє ініціативи й втілює їх у життя, хто трудиться та невпинно молиться про розширення Царства Божого.
Моя бабуся ніколи не знала, наскільки велика її Церква. Але її онук точно знає це. І його серце — моє серце — схвильоване масштабністю нашого руху, який охоплює людей всіх відтінків шкіри, мов і етнічних груп, і закликом бути однією великою сім’єю, яка очікує повернення Ісуса.
Білл Нотт, виконавчий редактор Adventist Review
За матеріалами Міжнародні новини АСД на Facebook інформація з офіційного джерела була представлена Романом Гейкером
