Планувалося, що 61-а сесія Генеральної конференції буде діловою зустріччю з невеликою святковою частиною. Я молюся про те, щоб наступного разу, у 2025 році, ми змогли повернутися до повномасштабного святкування Божої справи.
У 2009 році я був одним з 56 000 уболівальників матчу плей-офф бейсбольної національної ліги. Ніколи не забуду енергію, наелектризованість і трепет тієї ночі. Наша команда тоді перемогла, та ми залишали цей стадіон з відчуттям всеосяжної надії.
Є сила в тому, щоб бути частиною великої спільноти. Це одна з приманок спортивних фанатських спільнот. Десятки тисяч людей прагнуть зібратися разом і бути частиною подібних свят.
Церква, звичайно, має інші цілі, але схожа з власного досвіду, за винятком того, що членам Божої церкви в набагато більшій мірі є, що святкувати.
Ми можемо святкувати гарантовану Божу перемогу. Це свято надії, не марної, не тимчасової, як на спортивних іграх, а вічної надії на швидкий Другий Прихід.
Один член церкви якось мені сказав: «Чад, ще дитиною я був присутній на своїй першій сесії Генеральної конференції в 1985 році, — і ось, відтоді не пропускав жодної».
А потім додав разючу заяву: «Саме це було причиною, що я залишився в церкві».
Розмірковуючи над його словами, я згадав, як, бувши студентом, організував перший ярмарок служінь університету Ендрюса. Протягом двох днів тисячі людей проходили біля стендів. І я запам’ятав, як капелан кампуса Тім Ніксон сказав: «У цьому була енергія та ентузіазм сесії Генеральної конференції».
Тоді я ще не міг зрозуміти контексту його висловлювання.
Але коли, через два роки, я опинився на першій для мене сесії Генеральної конференції у 2005 році в Сент-Луїсі, я теж мав бути на тій сесії тільки два дні. Але я був так вражений, що подзвонив дружині й сказав: «Я не хочу покидати це місце. Ти не могла б прилетіти до мене?».
І в найближчу суботу ми разом з десятками тисяч наших братів і сестер прославляли Господа.
Коли ми співали знаменитий гімн Уайна Хупера «Ми маємо цю надію», то сльози текли по моїх щоках.
Це колективне святкування, нагадало мені про привілей бути частиною руху, створеного, щоб ділитися надією.
Цього року я їду до Сент-Луїсу на свою третю сесію. Очікую, що ця зустріч буде більшою мірою діловою, ніж ті, на яких я був раніше. Вірю, що в суботу, я буду натхненний, коли ми будемо всі разом співати про повернення Господа.
Але все ж цього разу мені буде трохи сумно. Сумно за адвентистів, які живуть далеко від Сент-Луїса, які роками збирали кошти, щоб приїхати та хоча б раз в житті відчути, як це — бути частиною Всесвітньої церкви.
Сумно за місіонерів, які раз на п’ять років очікують можливості святкувати плоди праці для Христа, свій внесок в які внесли й вони.
Сумно за багатьох пасторів у тисячах маленьких громад по всьому світу, яким потрібна ця надія.
Сесія Генеральної конференції нагадала б їм, що Бог бачить і цінує їхнє служіння, непримітне для багатьох.
Мені буде сумно за адміністраторів, які потребують пережити досвід спільного поклоніння з тисячами людей — він потрібен їм для смирення, щоб вони усвідомлювали, що Божий рух важливіше, ніж робота окремо взятої людини.
Проте я сподіваюся, що мені буде сумно тільки на цій сесії. Тому я закликаю вас разом зі мною сподіватися, що тільки Другий Прихід Христа зможе перешкодити зробити наступну, 62-ю сесію Генеральної конференції у 2025 році великим святом Божого народу.
Чад Стюарт, старший пастор в Спенсервіллі, штат Меріленд, США
За матеріалами Міжнародні новини АСД на Facebook інформація з офіційного джерела була представлена Романом Гейкером
