Розповідає Анна Кубенко – адміністратор стоматологічної клініки в Києві, через вторгнення російської армії покинула рідне місто та поїхала до Австрії.
Анно, чим ви займалися до війни?
Все життя до початку пандемії коронавірусу я працювала в комунальному підприємстві, що надавало дозвіл на розміщення зовнішньої реклами. Після карантину почала працювати адміністратором стоматологічної клініки, де числюся і зараз.
Як ви дізнались, що розпочалась війна? Чи була у вас напоготові тривожна валіза?
Того дня, 24 лютого, як завжди, я мала йти на роботу, але прокинулась о 5 ранку від потужного вибуху, який не тільки почула, а й побачила, бо проживаю на 21-му поверсі. Одразу зрозуміла, що це війна, розбудила доньку й почала похапцем збирати хоч якісь речі та документи. Я не склала тривожну валізу, бо, як і більшість українців, не вірила що почнеться війна.
Якими були ваші дії далі, чи ви одразу вирішили їхати за кордон?
Ні, спочатку ми вирішили поїхати в Бучу, бо думали, якщо центр Києва бомблять то там буде спокійніше, тим більше в мене там є родичка. У сумці був спортивний костюм, документи та пляшка води. Їхали приблизно три години і, як потім виявилося, ми приїхали в саме пекло. Цілий день чули страшні вибухи і ми ховалися у спортзалі на першому поверсі. Все горіло, було дуже страшно. І вже під вечір батько моєї доньки подзвонив і сказав, щоб ми виїжджали за кордон, бо це надовго. Зараз він захищає нашу країну на кордоні з Харковом.
Близько трьох діб ми добиралися до кордону з Румунією, дороги були в заторах, видно було, що люди в страшній паніці. Ми моніторили новини, телеграм-канали, щоб знати, де йдуть найзапекліші бойові дії та оминати ці дороги. Черги на блокпостах були по 10 км, стояли по п’ять годин.
Яка ситуація була на кордоні з Румунією?
Черга була величезна, люди стояли по 3-4 доби. Нас підвезли до кордонної черги, а далі ми йшли 5 км пішки, було дуже страшно, в одну чергу вишикувалися афроамериканці, які поводили себе дуже емоційно, панікували і працівник митниці навіть вистрілив у повітря, щоб якось їх заспокоїти. Всі дуже хотіли якнайшвидше покинути територію України, адже були дуже налякані, боялися, була панічна штовханина.
Чому ви обрали саме Австрію і де зараз проживаєте?
Спочатку ми їхали до Румунії, де проживали близько тижня, бо донька забула закордонний паспорт. Нас там прийняла чудова жінка, яка ставилася як до рідних. Але знайома нашої родички вирішила їхати до Австрії, тому ми вирішили поїхати, аби триматись разом.
Що стосується проживання, знайшли сім’ю, яка змогла би нас прийняти. Там взагалі була кумедна історія: знайома нашої родички сказала, що це родина фермерів «farm». Ви знаєте, ми не злякались, а вже почали розподіляти обов’язки: хто корову буде доїти, хто буде готувати їсти для всіх. Але коли приїхали, це виявилось мовним непорозумінням, хазяїн мав на увазі юридичну фірму, а не ферму.
Як вас зустріли? Чи добре там до вас ставляться?
Нас прийняла пара похилого віку, в яких є діти й онуки. Ми живемо в будинку на другому поверсі, а на першому знаходиться фірма. Зустріли нас дуже добре, все було готово, холодильники набиті їжею. Ставляться до нас прекрасно, жодного разу нам навіть не натякнули на оплату не те що будинку, а й комунальних витрат.
Нам завжди щось приносять, я вже кажу їм, що нам всього вистачає, вже місця немає ні для одягу, ні для взуття. Забезпечили нас повністю усім, не просять допомагати по будинку, але ми все одно добровільно готуємо, прибираємо. Намагаємось хоч якось віддячити за таку гостинність у цей складний для всієї України час.
Чи отримуєте ви допомогу від держави?
Звичайно, саме в цьому регіоні дуже популярна допомога Червоного Хреста. Щосуботи отримуємо гарний пайок, куди входить і молочна продукція, і хлібобулочні вироби. У центрі нашого району є дуже великий склад одягу, можна безкоштовно брати, також від держави є декілька магазинів, які нам видають за купони в Caritas – організація соціальної допомоги державної влади, тут можна придбати одяг та їжу.
Також ще є декілька точок від держави, куди звичайні люди кожного дня приносять одяг, їжу, а ти можеш це взяти безкоштовно або за мінімальну вартість. Тому зараз на одяг та харчування ми взагалі не витрачаємо коштів.
Чим ви займаєтеся в Австрії?
Зараз я ходжу на курси, де вивчаю німецьку мову. Вони триватимуть до кінця літа, майже кожного дня по 6 годин.
Які відмінності з Україною ви помітили під час недовгого проживання в Австрії?
Відмінностей дуже багато, наприклад, дорожня етика: ти не встигаєш зійти на тротуар, як вже машини зупиняються на відстані 10 метрів. І при цьому, якщо ти будеш повільно переходити дорогу, водій буде тільки щиро посміхатися.
Загалом люди тут дуже розслаблені, держава про них піклується і вони всі живуть у своє задоволення. Вони вміють проживати життя, недарма кажуть, що в нас в Україні люди, як роботи, ми не вміємо відчувати емоції так щиро і повсякчасно.
Також є відмінність у сортуванні сміття, в нас це також є, але не так відповідально як в них. Спочатку ми взагалі не могли до цього звикнути, все викидали в одну купу, потім нам це розповів хазяїн будинку і ми почали розгрібати п’ятиденне сміття. Це було не дуже приємне заняття, але це був чудовий урок, бо тут за це люди платять величезні штрафи.
Чи плануєте повернутися в Україну і коли?
Звичайно планую, там мій дім, а коли повернуся – це вже складніше питання. Скоріше за все, це буде після закінчення війни, не хочу наражати ні себе, ні доньку на небезпеку.
Що ви хочете побажати українцям, які залишились в Україні та тим, хто зараз за кордоном?
Тим українцям, які залишилися вдома, хочу побажати терпіння, мужності, слухати своє серце. Українцям, які виїхали за кордон, хочу побажати не зневіритися, ми всі обов’язково повернемося додому, до своїх рідних, потрібен просто час, терпіння та віра в перемогу України, а ми обов’язково переможемо!
Питання – Ангеліна Тичка
