Глибокий релігійний конфлікт, який стоїть за україно-російською війною.
Зверніть увагу: нижченаведені роздуми не являються офіційною позицією церкви Адвентистів сьомого дня. Голос Церкви виражається шляхом офіційних заяв. Роздуми, викладені в цій статті, покликані бути описовими та мобілізаційними для встановлення миру в регіоні, який відомий бурхливою історією та вже притерпів багато страждань.1 Православні християни зазнали втрат від незліченних труднощів: залякування, утиски, конфіскація майна, переслідування та навіть мучеництво. Коли церква воскресла з такої епохи, то можна зрозуміти очікування солідарності, на що православні християни надіялися з боку інших християн. Замість прояву солідарності православні християни знову відчули себе зрадженими, розчарувавшись у західних церквах, які через прозелітизм, схоже, опортуністично скористалися їхньою вразливістю та крихкістю після багатьох років пригноблення атеїстичними ідеологіями.
Нинішня ситуація в Україні демонструє собою багатогранну та багатовимірну кризу. Складність різних взаємопов’язаних питань виражається в самій етимології слова «Україна», нерівній історії Князівства Київської Русі, законності його прагнення бути автономною нацією та, що не менш важливо, — в сприйнятті його ідентичності.
З іншого боку, за оцінками, у цілому світі налічується від 260 до 300 мільйонів православних християн. Демографічні дані, які стосуються православного світу в Східній Європі, досить значні.
«Недавнє опитування Pew Forum показало, що 71% росіян вважають себе православними, поряд з 78% українців, 73% білорусів і 92% молдаван. Знову набула впевненості Російська Православна Церква (РПЦ) та розглядає себе як сховище російської національної ідентичності, а Москву — як «Третій Рим» з верховенством над православними церквами в цих країнах і за їхніми межами».2
«Україна, як свідчить корінь «край» в її назві, є прикордонною зоною, яка набула розмірів країни в точці розколу між двома Європами. Рух маятника повторюється протягом століть. Прийняття християнства, починаючи з Константинополя, татарська навала, створення козацького утворення, османське вторгнення та анексія Росією роблять Київ частиною Сходу. Польська та литовська окупації, перехід частини духовенства на бік Риму, революційний романтизм і життєздатність меншин, таких як, наприклад, єврейська громада, натхненна ідеалами емансипації перед знищенням, роблять її частиною заходу. Роками повторювана мрія про незалежність, постійно підривається зсередини роздробленим феодалізмом або народними повстаннями, яким ззовні загрожують хижі сусіди, таким чином, кристалізує націоналізм, який ще більше посилюється свідомістю єдиної території та складної ідентичності, якщо не суперечливої».3
На відміну від розколу між католиками та православними, який стався в 1054 році, нинішній розкол відбувається в рамках самої православної традиції.
Основне змагання невіддільне від самої природи цієї «прикордонної зони» між сходом і заходом. Геополітичне суперництво між сходом і заходом знаходить ґрунт на цій території, яка має багату, але бурхливу історію.
Геополітичне питання висунуло на перший план кілька взаємопов’язаних питань, прагнень і вимог. Аргументи на користь нейтралітету такої «прикордонної зони» між сходом і заходом, проблема демілітаризації цієї так званої «буферної держави» прихильниками безпеки Росії, що засновують свої побоювання на повторюваних історичних вторгненнях заходу,4 — все це частина труднощів у досягненні миру в цьому регіоні світу.
Хоча й транслюється теза про те, що конфлікт в цій частині світу носить в першу чергу світський, а не релігійний характер,5 релігійний компонент все ж таки відіграє важливу роль. Таким чином, виходу з нинішньої кризи могло б сприяти примирення релігійних утворень.
Суперництво — це не монополія геополітичного світу. На жаль, релігійний світ в цілому та християнські конфесії за останні дві тисячі років спільної історії породили глибокі розбіжності, конфлікти та війни, які значно дискредитували віру в Того, Хто був ідентифікований як Князь миру, — в Ісуса Христа. У цій статті буде висвітлено релігійний аспект, який, мабуть, лежить в основі нинішньої трагедії в Україні.
Розділення та множення фракцій характеризували віру, названу на честь Того, Хто молився про єдність Своїх учнів. Ісус закликає до єдності як засобу довіри до виправдання віри в Нього.6
Наступні роздуми я написав для того, щоб спонукати християнські традиції та деномінації переглянути шкоду, яку вони завдають довірі до Ісуса Христа, оскільки світ стає свідком взаємної ворожнечі та чвар між християнами. Передбачаючи бурхливу історію тих, хто стверджує, що слідує за Ним, Ісус звернувся до того ж питання про необхідність єдності у Своїй священицькій молитві, яка записана в Євангелії від Іоанна, 17 розділ.
Свобода совісті та право на самовизначення — це частини того, що лежить в основі російсько-українського конфлікту та кризи.
Коли мова заходить про ситуацію в Україні, в першу чергу потрібно пам’ятати, що кожна релігійна традиція повинна засвоїти важкий урок прийняття релігійної свободи для всіх.
Римсько-католицька церква приводить приклад. Після компромісу віри у Священній Римській імперії, нетерпимості, інквізиції, переслідування тих, кого вважали єретиками, утиски та спалення у вогні інших християн, з другим Ватиканським собором стався значний відхід від середньовічного насильства. У 1965 році прийняття тексту Dignitatis humanae стало віхою в переході від примусу, інквізиції та панування у світському просторі до присутності та ненасильницького свідчення. Чи триватиме цей довгоочікуваний розвиток подій? Тільки історія покаже.7
Сьогодні проблема полягає у внутрішньому розколі християнської православної церкви. Складається трагічна ситуація. Іншими словами, на відміну від розколу 1054 року між католиками та православними, цей розкол відбувається в рамках самої православної традиції.
Ситуація складна та не піддається узагальненню, оскільки в гобелен нетерпимості вплетені геополітичні, культурні, військові, ідеологічні та релігійні проблеми. Однак першопричина нинішньої кризи має незаперечну релігійну складову. Свобода совісті та право на самовизначення — це частини того, що лежить в основі російсько-українського конфлікту та кризи.
Відмінні риси православних традицій
Кожна християнська конфесія сповідує унікальні претензії, які визначають їхні самовідчуття та ідентичність. Православна церква стверджує, що зберегла ісконну апостольську віру.
Характерна вимога Православної церкви виражена в наступному: «Православна церква вбачає себе як Богом призначеного свідка непорушності «традиції» ісконного апостольського християнства. За допомогою божественної літургії, яку практикує православна церква, вона об’єднує віруючих в містичному єднанні зі Святим братством святих і мучеників, яке тягнеться упродовж століть християнської історії та переходить в небесну невидиму церкву викуплених. Церква — це видиме втілення небес на землі».8
Православна віра заснована на догматичних постановах семи Вселенських соборів, Святому Письмі та вченні святих Отців Церкви.
Перші сім порад включають наступні:
●•• Перший Нікейський собор у 325 році,
●•• Перший Константинопольський собор у 381 році,
●•• Ефеський собор у 431 році,
●•• Халкідонський собор у 451 році,
●•• Другий Константинопольський собор у 553 році,
●•• Третій Константинопольський собор 680 — 681 років
●•• Другий Нікейський собор у 787 році.
Вселенські Собори спростовували кілька вірувань, які вважалися єресями. Ключовими серед них були єресі, пов’язані з природою Бога, Христа та Святого Духа. Вселенські Собори відкинули наступне:
● Аріанську єресь. Ідею про те, що Син Божий був всього лише «вищим творінням».
● Македонську єресь. Святий Дух — це не Бог.
● Несторіанську єресь, яка привнесла культ Марії.
● Вчення монофізитів — віру, згідно з якою людська природа Господа Ісуса Христа була повністю поглинута Його божественною природою.
● Доктрина монофелітів — це віра, згідно з якою у Христа є тільки одна воля.
● Відмова від того, що вважалося іконоборчою заблудою.
Приклади основних відмінностей між православними та католиками
Православні віруючі вірять, що не існує:
●•• Ніякої Папської переваги;
●•• Ніякої Папської непогрішності;
●•• Ніякого непорочного зачаття Діви Марії;
●•• Відмінності в доктрині про Бога, особливо в розумінні сходження Святого Духа.
Православна церква вірить, що Святий Дух «сходить від Бога Отця», в той час, як католики та протестанти вірять, що Святий Дух «сходить від Отця й Сина». (Це питання відоме в історії як «Філіокве»).
Очевидно, що існують й інші відмінності, наприклад, відмінності в календарі та фестивалях. Православна церква дотримується Юліанського календаря, в той час, як католики та протестанти користуються більш пізнім Григоріанським календарем. Цим зумовлені розбіжності в датах релігійних свят. Різдво святкується католиками та протестантами 25 грудня, тоді як православні християни святкують його 7 січня.
Унікальний внесок
Внесок православної віри в християнську думку відзначений глибиною упродовж століть. Досить підкреслити лише глибину різних аспектів поняття слави Божої в її взаємозв’язку з християнським життям, віруваннями та практикою, як це відбувається в православній Літургії. Розуміння концепції людської гідності задивлююче.9 Православна духовність з її акцентом на Святому Дусі заслуговує глибшого вивчення.
Першопричина нинішньої кризи
Нинішня криза пов’язана з розколом всередині православної релігійної традиції. Цей розкол є частиною суперництва за законну владу в православному світі. Йдеться про першість лідерства, пов’язаним з першістю походження, й, в результаті, про легітимність лідерства над усім православним світом.
Хоча в православній родині налічується близько 15 автокефальних («самоврядних» або самокерованих) утворень, двома основними конкурентними центрами влади є Грецький Константинопольський патріархат і патріархат Російської Православної церкви.
У 2019 році Константинопольський Патріарх Варфоломій надав Українській Православній Церкві автокефальний (самоврядний) статус, фактично відокремивши її від Московського Патріархату та Патріарха Кирила.
Вираженням першопричин нинішнього конфлікту були в наступному: «виникла теорія про те, що в Італії був один Рим, який упав під натиском варварів і римсько-католицької єресі. Існував другий Рим: Константинополь. А коли дійшло до турків, з’явився Третій Рим — Москва. Імператор перейняв свій титул від першого Риму — адже цар — це одне й те ж слово, що й кесар — точно так, як він перейняв свою релігію від другого, тобто Константинополю. У 1512 році один чернець написав царю: «Два Рима впали, але третій стоїть, а четвертого не буде. Ти — єдиний християнський владика у світі, господар усіх вірних християн».10
Суперництво посилилося рішенням про надання статусу автокефалії Українській Православній церкві. У 2019 році Константинопольський Патріарх Варфоломій надав Українській Православній церкві автокефальний статус, фактично відокремивши її від Московського Патріархату та Патріарха Кирила.
Коли мова заходить про відносини між Українською Православною церквою та Московським Патріархатом, виникає кілька запитань.
Твердження про загальне коріння та походження
Нинішній розкол ставить під сумнів загальний корінь російського та українського православ’я, який бере початок у 980 році, коли князь Володимир Великий або Святий прийняв християнську Православну церкву.
«А близько 950 року була навернена та прийняла хрещення з рук німецьких місіонерів і княгиня Ольга, яка перебувала на чолі Київського князівства. Проте лише за часів її онука Володимира (980 — 1015) християнство здобуло значного прогресу. З не зовсім зрозумілих причин Володимир послав місіонерів не з заходу, а скоріше з Візантійської імперії. Він і багато хто з його підданих були хрещені в 988 році, та саме ця дата зазвичай вважається початком як української, так і російської церкви, оскільки київські князі в кінцевому підсумку будуть правити в Москві, яка за часів навернення Володимира була лише невеликим селом».11
Для Ісуса та апостольського християнства Божа присутність не обмежується якимось місцем або регіоном, навіть не святилищем або храмом.
Погляд на хронологію та останні події в конфлікті всередині православної традиції може допомогти зрозуміти, наскільки нинішній конфлікт невіддільний від міркувань щодо національної ідентичності та спільних релігійних коренів України й Росії. Ця шкала часу в такому контексті також має важливі наслідки для релігійної свободи.
5 січня 2019 року Вселенський Патріарх Константинопольський Варфоломій I підписав томос, який офіційно визнав і заснував Православну церкву України та надав їй автокефалію (самоврядування).
Хронологія подій, які призвели до надання автокефалії, свідчать про наступне:
● 11 жовтня 2018 року синод Вселенського Патріархату оголосив, що він «приступить до надання автокефалії Церкві України», зробивши її незалежною від Російської Православної церкви.
● Це рішення призвело до того, що Священний Синод Російської Православної церкви 15 жовтня 2018 року поклав край діалогу зі Вселенським Патріархатом, що поклало початок Московсько-Константинопольському розколу 2018 року.
● 15 Грудня 2018 року об’єднавчий собор заснував Православну церкву України.
● 5 січня 2019 року Патріарх Варфоломій підписав томос про автокефалію Православної церкви України.
Існують й глибші проблеми, пов’язані з глибоко вкоріненими переконаннями та філософськими установками.
●•• Почуття зради в міру того, як Україна схиляється до заходу, недвозначно інтерпретується як декадентське.
●•• Канонічна територіальна цілісність.12 Ключове питання, яке стосується цієї концепції, полягає в наступному: чи слід вважати Україну канонічною територією, що належить Російській Православній церкві та Московському патріархату?
●•• Слов’янська Солідарність.
●•• «Явне призначення» Московського Патріархату як гаранта православ’я перед обличчям звинувачення західного християнського світу в занепаді. Падіння як Риму, так і Константинополю інтерпретується як підтверджувальні фактори для обрання Росії новим та останнім святим центром християнської віри. Тепер це почуття бути охоронцем або гарантом Православ’я було розширено, щоб включити відповідальність за захист переслідуваних християн, наприклад, на Близькому Сході.
●•• Збереження національної християнської ідентичності після та попри різні виклики. Монголи, наприклад, вторглися в Росію в 1240 році та панували протягом 200 років.
●•• Глибоке переконання в тому, що православна віра допомогла Росії пережити різні вторгнення та окупації.
●•• Прийняття національної або державної релігії. Як неодноразово свідчать факти з історії, відокремлення церкви або релігії від держави є перевіреною протиотрутою на використання релігії або держави як інструменту для забезпечення перебільшення своїх справ над людьми та, таким чином, позбавлення їх свобод.
У первозданну епоху християнської віри її внутрішні ресурси характеризувалися вченням Ісуса Христа та Нового Заповіту, викладеними канонічними авторами реальності Нового Заповіту та постійними закликами.
Наступні питання можуть бути корисними для об’єднання людей доброї волі, відданих свободі, яку приніс Ісус.
●•• У Новому Заповіті, переданому через Ісуса Христа, поняття святих місць та святої нації розширені та всеосяжні. Іншими словами, для Ісуса та апостольського християнства Божа присутність не обмежується якимось місцем або регіоном, навіть не святилищем або храмом.
«Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них.»
Мало того, церква — це не храм, стверджує апостол Павло. Він також уточнює, що кожен віруючий окремо є храмом Святого Духа.
●•• Хоча люди мають право на свої переконання, відповідно до принципу релігійної свободи, свободи думки, совісті або переконань, згідно з апостольською християнською вірою, універсальна віра не може бути зведена до регіональних пристрастей.
●•• Народ Божий після пришестя Ісуса Христа та починаючи з апостольської ери не може бути зведений до приналежності до етнічних груп. Дивіться недвозначні настанови, адресовані всім християнам:
«Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого,
колись не народ, а тепер народ Божий, колись непомилувані, а тепер ви помилувані!», 1 Петра 2:9,10
Смиренне запитання до всіх християн полягає в наступному: чи можемо ми «проголошувати чесноти Христа Ісуса», схвалюючи насильство та війни?
Аж ніяк, у світлі глобального або універсального порядку денного Князя миру, Який несе життя в достатку та бажає, «щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди».
●•• Більш того, чи можна скасувати недвозначну релятивізацію святих місць, — що спостерігається у випадку дискусії між Ісусом і самарянкою, — християнськими традиціями вважати деякі місця священними? Сакралізація місць, предметів і ритуалів спасіння поступилася місцем, згідно з Посланням до Євреїв, зміни позиції суверенітету, верховенства та самодостатності Бога. Це перефокусування на остаточній і абсолютній волі Бога є невіддільною частиною Нового Заповіту. Це розуміння Реформації знову відкрите. Повторна сакралізація місць і предметів деякими християнськими конфесіями. Таким чином, докорінно змінив унікальний внесок християнства. Століття злиття політичних цілей з релігійними та духовними устремліннями сприяли появі цієї форми християнства. Радикальність вчення Ісуса та Нового Завіту про прямий доступ, на якому Він наполягав, були пом’якшені. Прямим наслідком цього є втрата бачення того, що людство єдине та ми маємо єдиного небесного Творця, нашого Небесного Отця — не племінного, національного або регіонального божка, а Отця всього людства, створеного за Його образом і подобою.
Різні перешкоди на шляху до єдності всієї сім’ї людства знайшли способи процвітати у всіх релігійних традиціях. Винятковість, відчуження та розкол руйнують дар єдності та солідарності людства. Єдність не створюється людськими політичними зусиллями, а є даром єдиного Триєдиного Бога.
●•• Релігійні війни пронизували історію нашого світу. Поява християнської віри почалася з того, що послідовники Ісуса зазнали переслідувань і мученицькою смерті від рук імператорів і володарів Римської імперії. Від Нерона до Діоклетіана Церква, аж до часу її об’єднання зі Священною Римською імперією, перетворилася з переслідуваної в гонительку тих, кого вважали єретиками. Сумні історії інквізиції, переслідувань і спалень у вогні, які були схвалені церковною владою, кидають темну тінь на християнське свідчення світу. Не дивно, що в 1905 році в Західній Європі, а особливо у Франції світські політичні рухи згуртувалися, щоб скинути ярмо церкви над суспільством.
●•• У Східній Європі натиск атеїстичних/марксистських ідеологій на православних християн був одними з найтемніших сторінок 20-го століття. Сьогодні внутрішній поділ Східного православного світу між Константинополем і Москвою продовжує трагічний розкол всередині тіла Христового — скандал зі скандалів.
Висновки та перспективи
Сьогодні терміново необхідний сучасний рух за мир, який би закликав усіх християн, включаючи наших братів і сестер з православними традиціями, всім серцем прийняти мир Ісуса, який ми сповідуємо.
Повернення до джерел християнської віри може стати хорошим початком для пошуку натхнення, мотивації та моделі миротворчості в особі Ісуса Христа.
Новий Заповіт, принесений Ісусом, дійсно радикальний. Він відзначається концепцією прямого доступу до Бога та скасуванням проміжних ланок між Богом та людиною. Право на релігійні прагнення ніколи не може виправдовувати методи насильства. Князь миру, якого призивають всі християни, прийшов, щоб дати життя в достатку. Бог — це новий Центр або Серцевина єдності. Ісус прийшов, щоб переорієнтувати все на Бога, Якому й належить вся земля.
Сьогодні внутрішній поділ Східного православного світу між Константинополем і Москвою продовжує трагічний розкол всередині тіла Христового — скандал зі скандалів.
Християни всіх традицій, наділені правом на особисті переконання, совість і прагнення, покликані прийняти свідчення про Христа, не насильницького Спасителя, Який відмовився покликати дванадцять легіонів ангелів боротися за Себе. Він вважав за краще взяти на Себе жорстокі наслідки зла в цьому світі та — провів межу між Своїми послідовниками та злом і смертю.
Як послідовники Князя життя, — попри наші традиційні переконання, — ми всі покликані до людської солідарності у вигляді спасіння людських життів, зцілення та зміцнення здоров’я: фізичного, ментального, емоційного, духовного та соціального. Війни у всіх їхніх формах є запереченням і протилежністю цим чеснотам.
Нехай запанує мир. Князь життя схвалив мир, про що свідчать Його власні слова:
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.», Матвія 5:9
Тому нехай всі, хто звертається до Бога зі словами «Отче наш Небесний», прислухаються до слів Ісуса. Ми в боргу перед Тим, хто віддав Своє святе життя за життя всіх нас.
Ганун Діап, доктор філософії, є директором зі зв’язків з громадськістю та релігійної свободи Генеральної конференції Адвентистів сьомого дня.
——-
«Ми раді, що ви обрали ще одну статтю Adventist Review Premium, яка доступна для тих, хто підписаний на наші онлайн- або друковані видання цього відзначеного нагородами журналу. Статті преміум-класу написані провідними представниками адвентистської спільноти та являють собою широкий спектр відповідальних думок з основних тем, обговорюваних в рамках нашого руху. Думки та точки зору, виражені в статтях, не обов’язково зображають позицію Adventist Review або його редакційної колегії».
1 [ Підраховано, що загальна кількість убитих християн в цьому регіоні коливається від 12 до 20 мільйонів, при цьому щонайменше 106 000 Російських священнослужителів були страчені в період з 1937 по 1941 рік.
]
2 [ Війна Росії проти України: релігійний аспект. На перший погляд. Документ, підготовлений для членів і співробітників Європейського парламенту та адресований їм довідковим матеріалом для надання допомоги в роботі парламенту.
]
3 [ Жан-Франсуа Колосімо. «Православна криза: Теологія та Політика». У «Le Christianisme du XXIe siècle». Sous la direction de Dominique Reynie (Paris: Le Cerf, 2021), 222.
]
4 [ Росія пережила відомі або сумнозвісні вторгнення: монголів в 13 столітті, невдале шведське вторгнення під час так званої Північної війни (1700 — 1921), вторгнення Наполеона в 1812 році та Гітлера в 1941 році. Можна також згадати російсько-японську війну (1904 — 1905), яка, як стверджують деякі, була одним з факторів, які спровокували російську революцію 1905 року.
]
5 [ Релігія під час російсько-українського конфлікту. Під редакцією Елізабет А.Кларк і Дмитра Вовка. Routledge Religion, суспільство та Уряд у Східній Європі та колишніх радянських республіках (Лондон, Нью-Йорк: Routledge 2020)
]
6 [ За даними Центру з вивчення глобального християнства, існує близько 45 000 різних християнських конфесій. Дивіться: Донавін Коффі. «Чому в християнстві так багато конфесій?» (Donavyn Coffey. Why does Christianity have so many denominations?) Опубліковано 27 лютого 2021 року. https://www.livescience.com/christianity-denominations.html
]
7 [ Однак Біблія та Дух пророцтва свідчать про те, що папство не змінилося та не змінить свій дух до самого кінця земної історії. Проблема полягає в духовному падінні протестантизму, яке майже не викликає опору та йде на такі попусти, що своїми кроками дивує навіть Римську церкву.
Папство ж лише очікує на свій час, щоб знову робити все те, що воно робило в середньовіччя та примушувати всю землю поклонятися сатані.
«Сьогодні Римська церква виставляє перед світом гарний фасад та вибачається за жахи минулих років. Але хоча вона й виряджається в одяг християнства, суть її залишається незмінною. Усі принципи папства, які існували в часи середньовіччя, існують і нині. Все, що практикувалося нею в середні віки, живе й досі. Нехай ніхто не спокушається. Папство, якому готові простягнути руку протестанти наших днів, залишилося тим самим, яким воно було за часів Реформації, коли мужі Божі з небезпекою для життя піднялися викрити його беззаконня. Воно зберегло ту ж пихатість і ті ж домагання, які піднесли його над будь-якою царською та державною владою та спонукали самовпевнено претендувати на права Господа. Дух, який панує в папстві сьогодні, нічим не відрізняється від тієї жорстокості та деспотизму, з якою воно зневажало людську свободу та вбивало святих Всевишнього. ВБ 571.1»
Див.також ВБ 563.1 — 564.2
]
8 [ Браян Стенлі. Християнство у двадцятому столітті: Всесвітня історія (Brian Stanley. Christianity in the Twentieth: A World History) (Принстон і Оксфорд: Видавництво Принстонського університету, 2018), 313.
]
9 [ Дивіться Архієпископ Анастасій (Яннулатос). Обличчям до світу: Православні християнські есе про глобальні проблеми (Archbishop Anastasios (Yannoulatos). Facing the World: Orthodox Christian Essays on Global Concerns) (Geneva, Switzerland: WCC Publications, 2003), 60. «Людська гідність — це не якась невизначена громадянська примха, а розуміння зумовлене тим, що кожна людина дійсно є священною особистістю, творінням суверенного Бога. Людська гідність немає нічого спільного з егоїстичним задавацтвом, але пов’язана з усвідомленням людської величі та її обмежень. Гідність характеризується обачністю, уважністю та повагою до інших».
]
10 [ Бамбер Гаскойн, Коротка історія християнства (Bamber Gascoigne. A brief History of Christianity) (London, 2003) quoting Runciman, 178.
]
11 [ Хусто Л. Гонсалес. Історія християнства: від ранньої Церкви до зорі Реформації. Том 1. Переглянуто та оновлено (Нью-Йорк: HarperCollins, 2010), 311. Він зазначає, що «до 1240 року, коли монголи вторглися в Росію та правили країною понад два століття, християнство стало національною скріпою єдності, яка дозволила Росії вижити як нації та в результаті позбутися загарбників. У шістнадцятому столітті, після того, як Константинополь був узятий турками, Росія оголосила Москву Третім Римом, її правителі прийняли імператорський титул царів, а єпископ Московський — Патріарха». Idem, 312.
]
12 [ Ця концепція канонічності була оскаржена в рамках православної думки, таким чином: «з самого початку необхідно зрозуміти та підкреслити, що церква була об’явлена світові Богом через Ісуса Христа для спасіння всіх людей та світу, незалежно від раси, а не заради амбіцій або політичних та інших цілей. Православна Церква єдина; єдина та спільна православна віра; одні й ті ж таїнства освячують віруючих в ній; одні й ті ж Священні канони регулюють її життя та порядок. Вона не є ні російською, ані грецькою, ні сербською, ані румунською і т.д., але це Православна Церква в Росії, в Греції, в Сербії, в Румунії та так далі. Що стосується меж помісних церков і єпархій, то вони географічні та були зумовлені не етнофілетичними, а адміністративними критеріями, які зазвичай слідують за політичним управлінням (Святий Фотій), і духовними критеріями, щоб краще служити пастві народу Божого, щоб паства була приведена до спасіння у Христі». Див. Orthodoxa.org.
]
За матеріалами Adventist Review
