Розповідає Валентин Педченко, пастор в Узині і в третій білоцерківській громаді, що на Київщині, директор адвентистського ліцею “Перлина знань”
Того дня, коли почалася війна, всі були шоковані. І зрозуміли, що молитовні зустрічі наразі дуже необхідні. Під час карантинних обмежень ми постійно по телефону молилися, читали обітниці, тому вирішили продовжувати цю духовну практику і під час військових дій. Почалися вибухи у Білій Церкві, і ми на своїх автомобілях почали вивозити охочих на Західну Україну.
Вивезли людей, і постало наступне питання: “А що робити далі?” З Румунії та інших країн почали возити допомогу. В Білій Церкві ми зробили базу збору, де коригували, коли і в які місця треба відправити допомогу. В Молитовному будинку міста Узин відкрили пункт допомоги одягом і продуктами для переселенців. Два тижні роздавали людям гуманітарну допомогу. Кожного дня до нас приходили до сотні людей, ми з ними молилися, спілкувалися, відповідали на їхні запитання. Потім зрозуміли, що цього замало.
На початку квітня вирішили провести євангельську програму. З Білої Церкви запросили Ольгу Бут, яка дуже гарно співає. Її пісні настільки торкаються сердець людей, що вони просто плачуть, слухаючи їх.
У Фейсбуці в групі “Підслухано ̶ Узин” дали одне оголошення, і першого дня прийшли близько 60 нових людей. Через кілька днів на програму почали приходити приблизно 100 людей. Два тижні проводили програму кожного дня, потім тричі на тиждень. Зараз, коли люди вже багато що знають, ми проводимо її в пятницу та в суботу на богослужінні. Спочатку, коли були продуктові набори, ми їх роздавали після кожної програми. Але потім, коли набори закінчилися, звернув увагу, що людям більше потрібне Боже Слово.
Свої програми я почав проводити у 1993-1994 роках. Тоді у людей було велике бажання пізнати Бога, бачив велику жагу до Слова Божого. До війни такого бажання у людей не було. І зараз, як у ті роки, знову таке ж велике прагнення пізнати Бога, почути духовні настанови.
Спочатку були питання: “Чому на нас війною? Чи ми найгрішніші? Чому так сталося?” Але після того, як кілька разів прослухали проповіді, такі питання зникли.
Програма проходила в такому форматі: пісня, моя невеличка проповідь, знову пісня і молитви за мир, за захист, по молитовних проханнях. Люди плакали, казали, що приходять на острів надії. Не всі ще відкривають душу, але всі дякують. Люди розповідають, що стали набагато спокійніші, почали спокійно спати вночі .
На Молитовному будинку в Узині розміщений плакат-реклама телеканалу “Надія”. І люди почали говорити: “Йдемо в дім надії”. Цей плакат, проповіді та молитви – все асоціюється у людей з надією.
Ми вже давно ніякої допомоги не видаємо, але щоразу до сотні людей приходять послухати Слово Боже у Молитовний дім.
Паралельно ми почали проводити програму про здоров’я, на сімейну тему, про шкоду паління. Радіємо, що після цієї програми є люди, які кинули цю шкідливу звичку. На програму приходили ті, що палили та пили, але зараз вони хочуть змінити свій спосіб життя.
На даний час в Узині проводимо програму у п’ятницю та суботу, бо паралельно йде програма в Білій Церкві. А ще ми хочемо, щоб люди звикли приходити у церкву у суботу зранку.
Ми разом майже чотири місяці, люди нас не бояться, ми стали рідними. Ступінь довіри можна визначити по тому, що батьки приводять своїх дітей. Спочатку приходили самі, на четвертій зустрічі побачив дітей, і ми організували дитячу програму. Дуже приємно, що приходить багато дітей, що нам довіряють.
Євангельську програму будемо продовжувати стільки, скільки потрібно. Молитовний будинок повністю наповнений людьми, які приходять на програму, інколи членам церкви нема де сісти. Одного разу був такий кумедний випадок, коли сестра декілька разів не приходила на зібрання, а коли прийшла і сіла, до неї підійшла людина і попросила: “Вибачте, встаньте, бо це моє місце”. Вони вже відчувають себе, як вдома.
Весь час ми сіємо зернятка Божого Слова, бачимо, як вони проростають. Наша мрія ̶ щоб кожний, хто вже стільки часу відвідує євангельську програму, віддав своє життя Господу.
Записала Алла Шумило
