Про нікчемності у Всесвіті — за винятком Бога
Додаток, який знаходиться переді мною, а саме атомний годинник, вимірює миті в 1/100 секунди, так швидко, що цифри тремтять і блимають, стаючи нечитабельними, — спробуйте хоча б порахувати 99 цифр за секунду. Ось як швидко мить забирає нас з собою або, можливо, так швидко вона залишає нас позаду, — подібно до того, як час ставиться до нас, коли ми вмираємо.
В принципі, ми можемо сповільнити мить відносно інших, навіть зупинити її, — подорожувати зі швидкістю, близькою до швидкості світла, або потрапити в чорну діру; насправді ж ми — кінцеві та тимчасові істоти, безпорадно замкнені в просторі та часі й навряд чи здатні зрозуміти нашу власну кінцівку та тимчасовість, не кажучи вже про вічність і нескінченності, в яких вони замкнені.
Для Ісаака Ньютона час і простір, абсолютні та незмінні, містили в собі матеріал всесвіту, як скляний акваріум містить воду та рибок.
Для Альберта Ейнштейна простір і час злилися в простір-час, яке саме є частиною та невід’ємною частиною матеріалу Всесвіту, та яке саме згинається й прогинається у відповідь на цей матеріал, як шкіра на нашому тілі. Найдраматичнішим проявом цього зламу та зламів є гравітація.
Дехто стверджує, що простір — це не що інше, як відносини між об’єктами. Однак простір — він пульсує, викривляється, згинається, навіть розширюється, — так що це не ніщо.
Наш Всесвіт і галактики в ній, — як нам кажуть, — розширюються; уявіть собі буханку хліба з родзинками, яка піднімається. Однак, якщо Всесвіт розширюється, то він не нескінченний, — адже як те, що нескінченне, може стати більшим?
Але якщо він не нескінченний, то що знаходиться за межами Всесвіту?
І, якщо дозволите, я скромно запитаю — у що він розширюється?
А відстані? Якщо світло, — яке рухається зі швидкістю 186 000 миль на секунду, — перевищує 112 мільярдів миль за тиждень, то як ми уявляємо собі край нашого спостережуваного Всесвіту — 93 мільярди світлових роки завширшки та розширюється, — знову ж таки, у що?
У нас, істот, які займають близько 1,76 кубічних футів, не вистачає нейронів, нейротрансмітерів і синаптичних зв’язків, щоб уявити собі такий величезний простір. Наша уява меркне перед цією ідеєю. Наш мозок просто занадто малий.
ˮПростір настільки великий, а ми настільки малі; час настільки великий, а ми настільки швидкоплинні.
А з іншого боку? Згідно з квантовою теорією, найменша відстань вимірюваного простору — це Планківська довжина, 1,6×10‐³⁵ метрів.
«Щоб дати вам уявлення, то уявіть собі тунель Великого адронного колайдера. Це кільце діаметром близько 10 кілометрів. Планківська довжина порівнянна з діаметром протона, як радіус протона з діаметром Великого адронного колайдера.»
У нас занадто багато нейронів, нейротрансмітерів і синаптичних зв’язків, щоб наш мозок міг мислити настільки мілко. Наш мозок просто занадто великий.
Крім того, вакуум космосу не порожній, а кипить, вирує та коливається, породжуючи матерію та антиматерію, частинки то з’являються, то зникають. Він містить поле Хіггса, відповідальне за надання матерії маси, і наскрізь просякнутий, — як вони вважають! — темною енергією, яка, — як вони вважають! — змушує Всесвіт розширюватися з тією швидкістю, з якою він розширюється, — знову ж таки, у що?. А розсіяні атоми водню населяють кожен кубічний метр.
А час? Хоча ми багато розуміємо про час в контексті теорії відносності Ейнштейна, але, як пише Річард Мюллер, «примітно, що ми так мало розуміємо про основи часу — що це таке та як воно пов’язане з реальністю».
Що таке час? Що він робить та як він це робить? (Години, якими б точними вони не були, пояснюють час не більше, ніж спідометр пояснює швидкість або термометр — тепло).
Чому час тече, — або стоїть на місці, а ми, в просторі, рухаємося крізь нього? тільки в одному напрямку — з минулого в сьогодення та майбутнє? Час має бути надзвичайно потужним, тому що, будь то в Тасманії або Парижі, він миттєво перетворює миттєве сьогодення в минуле, що не існує. І одночасно воно втягує неіснуюче майбутнє в миттєве сьогодення, перш ніж перетворити його теж в минуле, що не існує. Здається, що все, що є, — це «зараз», ця «загадкова та ефемерна мить, яка змінює своє значення кожної миті» та яка, знову ж таки, або захоплює нас за собою, або залишає позаду.
А можливо, ні те, ні інше?
Вчені теоретизують про «блоковий Всесвіт», який вчить, що весь простір і час існують одночасно та що плин часу — минуле, сьогодення, майбутнє — є ілюзією.
«Уявіть собі звичайнісінький шматок цементу», — каже Марина Кортес, космолог з Королівської обсерваторії в Единбурзі. — «Він має три виміри, але ми живемо в чотирьох вимірах: три просторових вимірювання плюс один вимір часу».
Блоковий Всесвіт — це чотиривимірний блок, але замість того, щоб бути [зробленим з цементу, він зроблений з] простору-часу. І весь простір і час Всесвіту знаходяться в цьому блоці.»
Подібно до того, як наше перебування в одній частині простору не заперечує існування інших частин, наше перебування в одній миті часу не заперечує існування інших миттєвостей, тобто минулого й сьогодення — навіть якщо ми відчуваємо тільки сьогодення. Ця теорія може пояснити, як Бог, перебуваючи поза простором і часом, бачачи перед Собою весь блоковий Всесвіт, знає не тільки минуле, а й майбутнє.
Крім того, точно так само, як крайності простору — від планківської довжини до нескінченності — збивають наш мозок з пантелику, крайності часу теж. Як ми можемо зрозуміти найменший з відомих вимірювань часу — планківський час, тобто час, який потрібен світлу, — 186 000 миль на секунду, — щоб пройти одну планківську довжину, — соту частину мільйонної частки трильйонної частини діаметра протона? І все ж це легко в порівнянні з іншою крайністю — нескінченністю. Перебуваючи між ними, ми не розуміємо ні того, ні іншого.
ˮЯк ми можемо зрозуміти найменший з відомих вимірювань часу — планківський час, тобто час, який потрібен світлу, — 186 000 миль на секунду, — щоб пройти одну планківську довжину, — соту частину мільйонної частки трильйонної частини діаметра протона?
Хоча в Бозі «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо, як і деякі з ваших поетів казали: Навіть рід ми Його!», Дії 17:28, ми також робимо це в просторі й часі. Можливо, їх так важко зрозуміти, тому що вони є основоположними та фундаментальними для мислення в цілому, — спробуйте уявити собі що-небудь фізичне у відриві від простору й часу. Можливо, простір і час — це речі, які, за словами Томаса Нагеля, «не можна пояснити, тому що вони повинні входити в кожне пояснення»…
Не дивно, що цей текст знаходить в мені відгук.
«Бо ми ж учорашні, й нічого не знаєм, бо тінь наші дні на землі», Йов 8:9.
А ось це: «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я», 1-е Коринтянам 13:12.
І це теж: «Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота, бо написано: Він ловить премудрих у хитрощах їхніх!», 1 Коринтянам 3:19.
Простір настільки великий, ми настільки малі; час настільки тривалий, ми настільки швидкоплинні, — точно «вчора» і, зрештою, не «завтра». Навіть з нашими атоморуйнівниками, які ведуть нас в одному напрямку, та супутниковими телескопами, які ведуть нас в іншому, ми майже нічого не знаємо, та багато з того, що ми знаємо, коли Бог «висвітлить таємниці темряви», 1 Коринтянам 4:5, все одно виявиться невірним.
Якщо краса, неосяжність, — в будь-якому напрямку, — та складність фізичного світу упокорюють мене, то наскільки більше гамує мене Бог, Який не тільки створив його, але й
«тримає усе словом сили Своєї», Євреям 1:3, та
«в Нього в руці душа всього живого й дух кожного людського тіла», Йов 12:10?
Ще більш дивно те, що Той же, Хто підтримує все це, та в Чиїй руці наше дихання, також «умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина,
Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…», Филип’ян 2:7,8.
Якщо ми ледве можемо осягнути творіння, то щобільше Того, Хто створив його, а потім помер за нього; або, вірніше, помер за таку нескінченно малу його частку, якою є ми — нескінченно мала частка? Оскільки ми живемо в такому маленькому просторі та протягом такого короткого часу, ми можемо не знати багато чого про творіння, але ми знаємо достатньо, щоб любити та поклонятися його Творцеві.
Кліффорд Гольдштейн — редактор посібників з вивчення Біблії для дорослих в Генеральній конференції церкви Адвентистів сьомого дня та багаторічний оглядач журналу Adventist Review.
1. http://backreaction.blogspot.com/2020/02/does-nature-have-minimal-length.html
2. Мюллер, Річард А. Зараз: The Physics of Time (стор. 13). У.У.Нортон&компанія. Kindle Edition.
3. Там же, стор. 5
4. https://plus.maths.org/content/what-block-time
5 Нагель, Томас. Останнє слово (The Last Word) (Видавництво Оксфордського університету, 1997), стор. 76.
6. Миля (від лат. mille passus — тисяча подвійних кроків римських солдатів в повному убранні на марші) — шляхова міра для вимірювання відстані, введена в Стародавньому Римі. Величина давньоримської милі (міліарія) становила 1482 метри.
Миля застосовувалася в ряді країн в давнину, а також у багатьох сучасних країнах до введення метричної системи міри. У країнах з неметричною системою мір миля застосовується до теперішнього часу. Величина милі різна в різних країнах і коливається від 0,58 км (Єгипет) до 11,3 км (старонорвезька миля). Ще в XVIII столітті в Європі було 46 різних одиниць виміру, що називалися милями.
7. Кубічний фут — кубічні вимірювання це тривимірна версія лінійних вимірювань, тому кубічний фут визначається як обсяг куба, з ребром в 1 фут. У метричних термінах кубічний фут являє собою куб зі стороною 0,3048 метрів в довжину. Один кубічний фут еквівалентний приблизно 0,02831685 кубічних метрів, або 28,3169 літра.
8. Великий адронний колайдер, скорочено ВАК (англ. Large Hadron Collider, скорочено LHC) — прискорювач заряджених частинок на зустрічних пучках, призначений для розгону протонів і важких іонів (іонів свинцю) та вивчення продуктів їхніх зіткнень. Колайдер побудований в Церні (Європейська Рада ядерних досліджень), що знаходиться близько Женеви, на кордоні Швейцарії та Франції. ВАК є найбільшою експериментальною установкою у світі. У будівництві та дослідженнях брали та беруть участь понад 10 тисяч вчених та інженерів більш ніж зі 100 країн, у тому числі з Росії — 12 інститутів і 2 федеральні ядерні центри (ВНІІТФ, ВНІІЯФ).
Великим «названий через свої розміри: довжина основного кільця прискорювача становить 26 659 м»; адронним «через те, що прискорює адрони: протони та важкі ядра атомів»; колайдером (англ. collider-зіштовхувач) — через те, що два пучки прискорених частинок стикаються в зустрічних напрямках в спеціальних місцях зіткнення — всередині детекторів елементарних частинок.
9. Поле Хі́ггса (англ. Higgs Field; також поширені назви поле Гіґґса, поле Гіггза) — поле, що забезпечує спонтанне порушення симетрії електрослабких взаємодій завдяки порушенню симетрії вакууму, назване на честь розробника його теорії, британського вченого, фізика — теоретика Пітера Хіггса. Квант поля — частинка Хіггса (бозон Хіггса).
Приклад змодельованих даних детектора частинок CMS Великого адронного колайдера (LHC) в ЦЕРН. Після зіткнення двох протонів, утворюється бозон Хіггса, який розпадається на два струмені адронів і два електрони.
На відміну від більшості елементарних полів природи, поле Хіггса має ненульове вакуумне очікуване значення 246 ГеВ. Внаслідок цієї особливості, багато частинок, таких як електрон, кварки, бозони слабкої взаємодії W та Z, через взаємодію з полем Хіггса набувають масу. Процес надання маси частинці відомий як механізм Хіггса. Ненульове середнє значення поля Хіггса не є сукупністю відповідних елементарних частинок, оскільки бозон Хіггса є пульсацією поля Хіггса найменш можливої інтенсивності. Пульсація, яка змінюється в просторі й часі, як будь-яка хвиля, а ненульове значення поля залишається незмінним у просторі й часі. Маса бозона Хіггса не повністю походить від поля Хіггса. Не всі частинки отримують масу від взаємодії з полем Хіггса. Дослідження властивостей бозона Хіггса у ЦЕРН продовжується з метою краще зрозуміти саме поле.
Зважаючи на те, що відкриття бозона Хіггса у 2012 році заповнило одну з прогалин Стандартної моделі, виникало закономірне питання — чи в рівняннях, що вивчають фізики, просліджується математичний зв’язок між гравітацією та полем Хіггса. Відповідь на це питання — ні. Оскільки гравітаційні поля мають спін 2 та описуються як частина простору-часу, що взаємодіє з усіма частинками та полями в природі, а поле Хіггса має спін 0, і взаємодіє безпосередньо з елементарними частинками й полями, які також беруть участь в електромагнітній та слабкій ядерній силах.
За матеріалами Adventist Review стаття взята з «Логос Інфо»
