Їхнє життя минає на вулицях, у поїздах. Батьківські увага та ласка , то незнайомі для них поняття. Тепло рідної домівки замінюють підвали, каналізаційні люки, а деколи — контейнери для сміття. У багатьох випадках діти стають безпритульними з власної волі. Чимало з них мають не лише опікунів, а й навіть рідних батьків. Психологи винайшли для такої психологічної особливості окремий термін — «Синдром бродяжництва». Що спонукає дітей тікати з дому, поневірятися незнайомими містами та як зарадити цій проблемі? Про це — далі.
Вони занедбані. Серед них — не лише вихідці з асоціальних сімей. Чимало хлопців та дівчат мають благополучні родини та забезпечені всім необхідним.
Восьмикласник Назар виховується в інтелігентній родині викладачів. Втікає з дому не вперше. Не слухає батьків. Учителі для нього — не авторитет. Хлопець веде свій блог, у якому демонструє, як розважається з дівчатами в нічних клубах і водить авто. Підлітку з дитинства ні в чому не відмовляли, натомість удома з батьками йому не сидиться.
Наприклад, у Львівській області є 17 дітей, які весь час тікають на вулицю. Декілька років тому їх було понад 25.
Начальник служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації Володимир Лис говорить: «Це є діти підліткового віку. Ці діти, не можна сказати, що з якимось діагнозом. Це ніби нормальні діти, але вони не тримаються хати, не тримаються навчального процесу. Це є головний біль, як батьків, так і людей, котрі їх виховують, чи опікунів. З цими дітьми постійно ведеться робота психолога. Ці діти час від часу потрапляють до нас у притулок для дітей».
Серед хлопців та дівчат, які постійно залишають домівку заради подорожей та життя на вулиці, чимало тих, хто потрапив у складні життєві обставини, став жертвою домашнього насилля, не відчуває турботи батьків, які стали заручниками шкідливих звичок. Та чимало дітей цураються опіки дорослих з невідомих причин. Нерідко вони самі не можуть пояснити потребу бродяжництва. Проблема спіткає не лише підлітків, а й дошкільнят 3-6 років. Серед причин — розлучення батьків або ж відсутність психологічного контакту з батьками через зайнятість дорослих.
Начальник служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації Володимир Лис пояснює: «Непорозуміння в хаті з батьками або з людьми, які замінюють батьків. Конфліктна ситуація у школі або ще десь випадки булінгу: дитина починає шукати прихистку на вулиці. І якщо вчасно з тою дитиною не попрацювати, не вивчити корінь тієї проблеми і того зла — чому так сталося, що дитина пішла — вона собі може навіяти, що вулиця, кудись тікати, світом подорожувати, це — єдиний вихід з цих проблем. Вчасно надана допомога дитині, яка потрапила у складні життєві обставини, є запорукою того, що дитину можна вивести з такого стану».
За приблизними підрахунками Дитячого фонду ООН Юнісеф, кількість безпритульних дітей віком від 10 до 19 років в Україні становить близько 150-160 тисяч. Вони живуть на вокзалах, у друзів чи випадкових знайомих, в закинутих будинках, каналізаційних люках. Чимало з них опинилися на вулиці, бо не хочуть перебувати у родині або школі-інтернаті. Коли втікачів знаходять, тимчасово поміщають у притулок для дітей Служби у справах дітей. Там з ними працюють психологи, з’ясовують обставини, через які хлопці та дівчата опинилися на вулиці. Нерідко — за сотні кілометрів від дому.
Завідувачка притулку для дітей Служби у справах дітей Світлана Гаврилюк розповідає: «Це діти, у яких батьки мають бізнес; діти, у яких батьки соціально спроможні, займають навіть досить серйозні посади. А дитина йде на вулицю.
Почали говорити про такий термін, як педагогічна занедбаність батьків. Це можуть батьки, котрі займаються бізнесом чи роботою, і вони відкупляються від дитини тим, що вони їй дають усе. Те, чого інші не мають. Причиною може бути розбещування, або, можливо, авторитарний стиль виховання, можливо ліберальний стиль виховання. Неправильні стилі, неправильні методи виховання».
Серед причин бродяжництва спеціалісти відмічають страх бути покараним, прагнення отримати нові враження, а також бажання привернути увагу батьків. Також тікати з дому спонукає так звана дромоманія — тобто, синдром бродяжництва.
Практична психологиня Яна Цимбал пояснює: «Дромоманія — це є психіатричний діагноз, коли дитина не може пояснити причини своїх втеч. Вона прагне нових потягів, нових відчуттів. Навіть якщо вдома у неї буде все добре і буде сприятлива ситуація, така дитина все одно буде тікати. Отже, такі діти потребують постійної педагогічної, психологічної роботи і ґрунтовної корекції. А також систематичного обстеження у психіатра. На жаль, на цей час ця проблема є досить поширеною».
Щомісяця до притулку надходить близько 5-6 малолітніх втікачів. 80 відсотків з них мають сім’ї. Тут можна зустріти як жителів інших країн, які примудрилися дістатися України, так і дітей культурних, шанованих громадян. Хтось не зміг налагодити контакт із батьками, оскільки вони тривалий час перебували на заробітках у іншій країні. Інші підлітки потребують самоствердження серед однолітків. У будь-якому випадку, спеціалісти переконані: дітей провокує до втечі той факт, що батьки не виховують дітей. Діти, яким батьки приділяють увагу, спілкуються з ними, дають оцінку їхнім учинкам, цікавляться їхнім життям — такі хлопці й дівчата вкрай рідко опиняються на вулиці з власної волі.
Лариса Попроцька, Микола Івахненко, Львів, «Вісті надії»
