Вважаючи себе віруючою, не вважала за потрібне читати Біблію
«Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною.» Об’явлення, 3:20. З цими словами звертається Господь Ісус Христос до кожної людини. Стукав Він і до Лесі Колаєць, яка розповіла про свій життєвий шлях, як вона почула голос Ісуса і відкрила Йому своє серце.
«До свого навернення я була ревною греко-католичкою. Це в мене від бабусі, вона була дуже віруюча жінка, Завжди мені про Бога розповідала, у неділю пішки ходила багато кілометрів, щоби потрапити до церкви, та жодного разу не пропустила служіння. Брала мене змалку із собою на всі свята до Церкви, тому я теж приймала участь у служіннях, тримала хоругву, та навіть у 4 класі прийняла причастя. Але це все було таємно. Бабуся мала образи та дві статуетки. Завжди казала: «Леся, коли я помру, щоби ти ті ікони забрала до себе, бо вони мене спасли». Вона взагалі не їла, доки не помолиться до тих ікон, а це дванадцять разів «Отче наш» та «Богородице Діво».
Одного разу вона розповіла, що на подвір’я впала бомба. Від снаряду залишилася велика воронка, але в хаті тільки вікна розбилися, люди були неушкодженими. Бабуся вважала, що то було завдяки тим статуеткам. Тому від неї я успадкувала благоговійне шанування ікон та молитовний дух. Якби в мене тоді спитали: чи готова померти за свою віру, то відповіла би: «Готова!» Жодні інші погляди не приймала, бо я так була вихована. Навіть свідків Єгови до себе на поріг не пускала, таке в мене було ставлення до сектантів. Вони для мене були страшніші комуністів: ті ні в кого не вірили, а ці все перекручували.
На час подій мого навернення я вже була заміжня, разом із чоловіком Андрієм ходили в неділю до церкви, виховували двох доньок, Зоряну та Катрусю. Я працювала бухгалтером у двох організаціях, Андрій — директором магазину, була власна квартира та достаток. Якось у Львові Адвентистська церква проводила програму й Андрій став її відвідувати, він не був таким ревним греко-католиком, як я. До того ж, він полюбляв історію, мав юридичну освіту, йому було цікаво слухати аналіз пророцтв книги Даниїла. А моя подруга Тамара тим часом вирішила хреститися у п’ятидесятників, вона була православною, але чомусь захотіла там хреститися. На передостанній день програми Андрій запросив нас із Тамарою й ми пішли. Там проповідував лікар з Америки, говорив про Христа. Ми сіли на задньому сидінні, узяли печиво та слухали, нормально сприймаючи тему. Але на другий день він говорив про Папу Римського й число 666, це вже було занадто для мене. Я тоді сказала, що більше туди не піду! Але мій чоловік дуже змінився під час цієї програми. Одного разу прийшов додому і сказав: «Сьогодні пастор запропонував помолитись із тими, хто хоче кинути алкоголь, щоби більше не вживати». Він не пив багато, але робота директора у магазині сприяла тому. Спочатку я цьому не повірила, але він тримається цього принципу й донині. Змін було багато: у поведінці, у розмові, перестав грати в карти, їсти свинину, став такий умиротворений, що я дивувалася. Він став досліджувати Біблію й молитися якось дивно, без ікон, зайде в кімнату й говорить щось до неба.
Чоловік якось мені розповів про церкву, де збиралася приймати хрещення Тамара і запропонував почитати книжку «Дар мов». Коли я про все це прочитала, то подумала, що Тамара немає святості до молитви: як можна до святих молитов додавати щось своє, та й ще на якійсь дивній мові?! Тож після цього вмовила її не приймати там хрещення, але вирішили подивитись, куди ж ходить Андрій, чи немає там чогось дивного. Вирішили всі разом відвідати малу групу, тобто: я, Тамара та Андрій, але Тамара в останню годину відмовилася. Я теж не хотіла без неї йти, але Андрій наполягав, бо там буде пастор, у якого хвора жінка й дочка, але заради служіння він залишає їх на деякий час. Заради поваги до цієї людини вирішила піти. Прийшли, там було з десяток людей, усі такі сірі, а я — сучасна жінка. На малій групі досліджували Біблію, але я, вважаючи себе віруючою, не вважала за потрібне читати Біблію, достатньо було того, що ходила до церкви. Думаю: «що ж вони можуть мені нового розповісти? Я й закони знаю, бо бухгалтер, книжок багато читаю.» Сіла та слухаю, вони тоді про апостола Петра досліджували, а я нічого не розумію. Півроку мені чоловік клав Біблію на тумбочку біля тахти, щоби я читала, а я її постійно перекладала в шафу з книжками. І так мені соромно стало, вони такі сірі на вигляд, а мають знання, яких у мене не має. Запропонували мені почитати деякі тексти з Біблії, а в мене морок став перед очима, нічого не бачу, читаю, як першокласник. Сама з себе дивуюсь, я ж завжди дуже швидко читаю, за ніч можу книжку прочитати та потім усе переказати. Та зустріч дуже зачепила мою зухвалість та самовпевненість, більше на ці зустрічі я не ходила.
Пізніше я сильно захворіла, сталося защемлення шийного відділу хребта, так боліло, думала, що вже помирати буду. Завжди дуже боялася, щоб з головою щось не сталося, бо я з її допомогою працюю. У час таких сумних роздумів і болю підходить до мене Андрій та пропонує піти в суботу з ним до церкви. Раніше я би сварку почала, а тут він ще говорить, що там є людина, яка має Святого Духа. Такого я ще не бачила, а тут ще й розмовляти з ним можна, може, він мені скаже: помру я чи ні, що зі мною далі буде, тому тихо погодилася. Наполягла, щоб зі мною й доньки пішли, одягли найкращий одяг, нафарбувалися та пішли разом з Андрієм до церкви. В мене було уявлення про церкву, що це окремий будинок з іконами та іншими атрибутами,, як у католиків чи православних. Приходимо ми до музичної школи, вони тоді там приміщення орендували, заходимо у зал та сідаємо на останній рад, ближче до виходу. Я нічого не можу зрозуміти, що відбувається, люди на нас дивляться, хочу спитати Андрія, а він мене просить мовчати. Нічого не пам’ятаю, про що там говорили, але сидіти спокійно я не могла, мов на цвяхах сиділа та іскри з мене летіли. Свята людина до нас підходила, але я все забула, про що хотіла спитати, така роздратована була, а він усе не міг нарадуватися, коли з нами розмовляв. Дорогою додому Андрій докоряв мені, що я нібито, як жінка без розуму себе поводила, а ми з дівчатами з нього глузували. Я тоді ще не знала, що мій чоловік попросив церкву молитися за мене, щоби я прийняла Господа і щоб ми разом прийняли хрещення. Дійшли ми до церкви, в яку Папа Римський приїздив та мені на розум приходять такі слова: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоби сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт!» Мене, як струмом пронизало, якось не по собі стало, тоді ще не знала, що це біблійний текст.
Дома, трохи заспокоївшись, вирішила в неділю сісти читати Біблію, щоби потім прийти та всім довести, що я теж у цьому розуміюся. Настала неділя, зробила всі домашні справи та необхідне з роботи, сіла читати. Зі мною залишитися ніхто не захотів, Андрій пішов на черговий семінар, який проводила церква, дівчата по своїх справах. Почала з Євангелії, якраз з історії про кровоточиву жінку. Вона доторкнулася до Ісуса і зцілилася, і я в той час повірила, що вона зцілилася. Кажу: «Боже, Ісус, я така хвора, як та жінка, мала на увазі, що в мене своя хвороба. Питаю Бога: «Чому я не живу, коли Ти жив, чого Тебе зараз нема?». Але чую голос, а в кімнаті нікого немає: «Читай Біблію, то Я, Ісус Христос і зцілишся». А я питаю: «Як та книжка може бути Ісус Христос?». Ніхто більш не відзивався, у мене сльози течуть, мокра вся Біблія. Я увірувала про суботу, коли читала, як пришла Марія Магдалина першого дня тижня до гробу. Якщо перший день тижня неділя, отже, субота – сьомий день, правду Андрій казав. А як її священики читають, а як Тамара читала два роки цю Біблію й не знає, що так і є, усе ж так чітко написано в Євангелії?! Далі читаю, що Ісус Христос хрестився, тоді й нам треба хреститися. Читаю далі й мені відкривається, що душа не є безсмертна, хоча я в це й так не дуже вірила, бо я щось собі так не дуже уявляла, вважала, що ми всі помремо. А потім читаю про шовковицю, як Господь її прокляв. І знов чую такі слова: «Ти і твоя церква не дали плоду, тому будете зрубані». Мені аж мороз шкірою пройшов, читаю далі. Ось так Дух Святий мене рясно благословив, що я читала безперестанку п’ять годин і Господь мені відкривав істину. Коли Андрій повернувся до дому – очам своїм не повірив, що я читаю Біблію. Тоді говорю йому: «Якщо в тій церкві, куди ти ходиш, усе так виконують, як тут написано, то я йду до неї. Тільки не зараз. Три роки не було податкової перевірки – я мушу все підправити, почистити, там свої нюанси, бо це бухгалтерія. Буду в річці хреститися». У церкві зраділи моєму рішенню та я призначила дату в червні. Але я ще багато чого не розуміла, як почула про обряд ноговмивання, так трохи пастора з дому не вигнала, він тоді до нас заходив та розмовляв з нами. Потім прочитала, що Ісус теж так робив та нам заповів – заспокоїлася та прийняла. Через мою зухвалість та пихатість Господь допускав різне в моєму житті, щоб очистити мене від цього.
Того ж дня сниться мені сон, що я перебуваю в такому автобусі чи то поїзді, а він стоїть на скалі й одна третя вже над обривом. Люди кажуть, що ми всі йдемо до приходу Христа, ми всі загинемо. Я кажу, що не хочу гинути, розбиваю аварійне скло і вилітаю з вікна, а мене ніби хтось підтримує. У тому сні ще одне ніби видіння було. Переносить мене на якийсь острів, а там світить сонце, думаю — тут почекаю. А голос каже: «ні, вертайся назад». Я вертаюсь назад, а там, чи то море, чи то океан, покритий льодом і думаю, що буду йти. А коли починаю йти, то лід починає тріскати. Я вже, як та газель скачу й думаю: « Господи там же й Андрій є, хай він не скаче, бо навіть, як Бог схоче мене спасти, то зараз, як впаде та машина чи той транспорт, то все: піду в пучину і я так швидко підходжу, а там гора така. Знов мені хтось допоміг вийти на ту гору, того часу пробудилася та кажу Андрієві, що ми йдемо того тижня хреститися. Він каже, що я просто Біблії начиталася і в мене щось сталося. Я стою на своєму, що мені сон від Бога наснився, треба хреститися. Він каже: «ні, будемо у червні хреститися, як ти спочатку казала, не будем зараз хреститися». Тоді я кажу: «слухай, я тобі казала, що це сон від Бога, зараз я стану та засвічу світло і подивимось, на годинник, яка година. Як третя година ночі, ми йдемо хреститися». Світимо — третя година ночі. Я пішла хреститись. Ми двоє хрестилися. Ми взяли десять приятелів наших, біле одягли і хрестилися, квіти були, я плакала. Мені всі кажуть: «не плачте», а вони не розуміють, що мені хор ангелів співає, над церквою літає, таке благовоління. То таке щастя й радість, то були такі сльози не покаяння, якоїсь такої радості. На мене так Дух Святий зійшов, так, що я проїжджала зупинки, проповідувала в автобусі, мій брат на третій день хотів хреститися. Де тільки не була, кого не зустрічала, з мене лине тільки мова про Бога. Є чимало історій, як я в податковій проповідувала, як у банку. Через два місяці хрестилася Тамара, через півроку – її дочка, 12 людей за три роки хрестилися з нашої домашньої церкви, які ходили до нас. Ми весь час проповідували. Потім звільнилися зі своїх робіт та пішли на служіння місіонерами.»
