У липні 2016 до мене прийшло велике випробування зі здоров’ям.
Звуть його Расік, він же Розсіяний Склероз, він же Multiple Sclerosis. Аутоімунне захворювання, коли з незрозумілих причин організм починає атакувати сам себе. Як діабет I типу, прихід якого від стрункості тіла і кількості з’їдених салатів абсолютно не залежить.
При розсіяному склерозі уражається мієлінова оболонка головного і спинного мозку. А вже від зони і ступеню ураження – результати.
Основна особливість хвороби – невизначеність. Чим більше читаю, тим більше розумію: жоден професор не може передбачити розвиток хвороби в кожному конкретному випадку. Комусь – просто занадто багато втоми на одну людину. Іншому – хитка хода. Комусь – інвалідний візок. Ще комусь – гірше.
Найскладніше було в ніч перед першим МРТ. Але я не тільки плакала, я молилася. І Він допоміг мені погодитися з будь-яким варіантом розвитку подій. Стало мирно. Найбільше боялася неоперабельної пухлини мозку і вердикту: “Вам залишилося 2 місяці”. Тільки тепер розумію нелогічність своїх страхів: аналізи крові були хороші. На останній, 4 стадії раку так не буває.
Коли дізналася діагноз – зраділа. Хвороба ця була мені знайома (читала про неї англійською). Раділа, що буду жити. Жити в інвалідному кріслі – це набагато краще, ніж не жити взагалі.
В загальному, за ці чотири роки Расік доставив мені не так вже й багато негативних емоцій. Темні, дуже темні періоди траплялися, але абсолютно не з його вини. Все пізнається в порівнянні. Поспішаю жити, тому що німіють руки, стопи, живіт. (Під час написання тексту в липні 2019 року). І скутість. А це означає, що одного ранку я можу зрозуміти, що більше не зможу набирати на ноутбуці чи на смартфоні. Тому я поспішаю поділитися думками, які когось можуть підштовхнути думати. Думати своєю головою, а не сліпо йти за кимось – це безцінно. Я цього вчуся. До речі, ураження мієлінової оболонки мозку анітрохи цьому не заважає.
Расік відібрав у мене деякі мрії. Наприклад, пробігти марафон. Після його приходу я взагалі перестала бігати, хоча дуже цю справу любила. Просто відчуття в очах з’являються нехороші. Як тоді, влітку 2016.
Але зате я дуже багато ходжу. По-новому відчуваю світ, помічаю, милуюся, ціную. Кожен раз, коли йду по вулиці (особливо, коли це дається важко), кажу Всевишньому “Дякую!”. Багато людей позбавлені цього. Можливо, і я втрачу. Але сьогодні у мене це є, це Дар.
Сподіваюсь на краще. Але при цьому привчаю себе до думки про інвалідний візок і паралізовані руки. Так легше. Погоджуватися з цією думкою. І просити душевних сил радіти… заздалегідь.
Я багато пишу, тому що в моєму житті виконуються слова: “Тим, хто любить Бога, все допомагає на добре”. Не розумію, як Він це робить. Але це працює. Мені хочеться донести до людей (мені не потрібні мільйони, нехай до десяти чоловік, але донести): щастя є. Воно – всередині, воно не залежить від віку, розміру зарплати або пенсії і стану здоров’я.
Це не тільки мій досвід. Я читаю про людей, які мене надихають. Про молоду американку з розсіяним склерозом, у якої відняло ноги за два місяці до весілля. Вона наполегливо лікувалася і проходила складну реабілітацію. І коли вона йшла під вінець, спираючись на тата і на милицю, їй аплодували. Про дівчат на інвалідних візках, які виходять заміж за звичайних, здорових чоловіків. Причому чоловіків, від яких просто очей не відвести. Я дивлюся їх фотографії. Я розглядаю знімки, де хлопець з ампутованою ногою грає в футбол, дівчина на протезах бігає по узбережжю, а молодий чоловік на інвалідному візку тренує підлітків (теж на інвалідних візках) гри в баскетбол.
Я бачу силу, сяйво, любов цих людей. І я у них вчуся, мрію – список довгий. Народжувати мені, до речі, не забороняють. Просто кесарів за медичними показаннями. Так що коли-небудь у мене може з’явитися чубатий хлопчина зі смішинками в очах, або донечка. І, звичайно ж, психіатрія або хоча б психотерапія. Це може зайняти багато часу, але мріяти – обов’язково. (А якщо не збудеться – все-одно буду щасливою. Я йду тим шляхом, по якому мені потрібно йти. Так обіцяв Бог).
Дорогі друзі! У цьому грішному, зіпсованому, але прекрасному світі є багато болю. Тільки не треба дозволяти йому ламати нас. Я пишу не для того, щоб мене жаліли. Ні в якому разі. Мені дуже подобається вислів, що найбільші подарунки часом загорнуті у найскладніші проблеми.
Я розгортаю свої подарунки. І вони прекрасні. Ви не уявляєте, як розвивається мій емоційний інтелект. Ви не уявляєте, як поглиблюються мої стосунки з чоловіком. Перераховувати всі – місця не вистачить.
Не треба мене жаліти. Я щаслива. Просто розгортайте свої подарунки. І розкажіть про це кому-небудь ще.
P.S. про Multiple Sclerosis читаю в основному англійською. Російською в переважній більшості джерел – занадто багато негативу. Якщо складеться, буду створювати ресурс інформації, яка дарує надію.
Дякую Тобі, Боже.
