Війна застала Станіслава Гриня у його домі Чернігові. Чоловік із дружиною переховувалися у молитовному будинку до останнього, а потім вивезли 30 чоловік з блокадного міста.
На Всеукраїнському марафоні Надії ведучі Іван Ярош та Артем Щербанюк поспілкувалися зі Станіславом, і він розповів свій досвід урятування. Далі з його слів.
Моя сім’я складається з 5 людей: я, дружина і троє дітей. Двоє дівчат навчаються в Бучі, у Приватному вищому навчальному закладі “Український гуманітарний інститут”. Звідти їх евакуювали ще у перші дні війни. А ми з дружиною залишилися у Чернігові і тривалий час ховалися у підвалі молитовного будинку Адвентистської церкви. Нас там було близько 30 чоловік. Моя старша донька зі своїм сином перебувала у друзів, вони там ховалися в підвалі.
Коли ми виїжджали з Чернігова, ми не знали, повернемося назад чи ні, не знали, чи зможемо вибратися взагалі. Ми знаємо людей, друзів, які не доїхали. У нас була одна знайома сім’я, яка виїжджала 4 чи 5 разів. І кожного разу наші військові не дозволяли їм проїхати, бо далі було дуже небезпечно.
Ми з самого початку домовились, що будемо виїжджати всі разом, для цього потрібен був транспорт, але найголовніше – безпечний виїзд, якась пауза між обстрілами. З нами були маленькі діти, навіть двомісячні дитина, була також вагітна жінка. Ми розуміли, що відповідальні і за цих людей.
Ми чекали до останнього, тому що в церкві було, на наш погляд, безпечне місце. Ми забарикадували всі вікна, готувалися до обстрілів, вимикали світло, щоб не показувати, що ми є в церкві. Готувалися, що не буде води, тому зробили запас у 300 літрів питної і у 200 літрів технічної.
Намагалися створити такі умови, щоб люди заспокоювалися і приходили до тями. Тому що ті, хто приходили до нас, були у важкому стані. Біля їх будинків були вибухи, пошкоження. Перші дні були взагалі важкими для них, бо кожен стукіт здавався вибухами, і вони були в постійному стресі.Тому ми молилися кожен ранок і вечір, а також перед їжею, у суботу намагались проводити служіння. Пастор Олексій Титянечко підтримував усіх.
Також майже кожного дня один хлопець, Максим привозив нам 8 буханок хлібу. Він сам пік його. На велосипеді з прапором України кожного дня під обстрілами приїжджав до нас і привозив хліб. Ще у нас був генератор, ми 5 будинків ним освітлювали. Але цей подвиг Максима хочеться виділити особливо. Адже щодня, рятуючи людей від голоду, і сам наражався на небезпеку.
Ми трималися і молилися, але останній тиждень не було світла і тепла, потім відключили газ, і ми зрозуміли, що почалася блокада. Знайшли транспорт, паливо, і рано-вранці почали збиратися. 4 година ранку, ми заходимо в автобус, над нами пролітає літак і ми чуємо вибухи… Було дуже страшно, жінкам і дітям особливо.
О 6 ранку, одразу після закінчення комендантської години, ми виїхали. Довелося проїжджати полями, в об’їзд небезпечних доріг. Так, до Києва ми їхали 10 годин (зазвичай дорога займає до 2 годин). На узбіччях ми бачили багато спалених машин, але слава Богу, змогли дістатися Вінниці. Звідти вже кожен їхав у своєму напрямку.
Всеукраїнський марафон Надії
