Сьогодні мені живеться затишно. Вранці прогулялися з чоловіком. Побувала в магазині. Вдихала неймовірність нового травня. Поспілкувалися з однією чарівною особою. Куховарила.
Коли пекла смачні млинці з яблуком, лимоном і какао, відкрилися вхідні двері. ТАТО приніс мені букет бузку. Вручав у своєму стилі — цитуючи вірш російського класика. Цього разу вибір пав на Івана Буніна.
Я вдихала оксамит квітів та розмірковувала. На непросту для багатьох, — а часом і для мене самої, — тему. Про батьків.
Останнім часом мені часто трапляється, — або посилається? — інформація про те, як важливо вчитися їх Приймати. Налагоджувати з ними відносини — в першу чергу у себе всередині. У серці, можливо саме цими самими людьми пораненому.
У мене хороші батьки. Багато хто помилково думає, що вони ідеальні. Це не так. І слава Богу. Саме завдяки всім особливостям мого дитинства та юності, завдяки всім відтінкам обставин, радощів і складнощів, я можу бути тією, ким я сьогодні є. Дякую.
Як не крути, за стилем особистості я більше схожа на тата. А Олег — на маму. Ми з татом любимо старовинні романси й пісні бардів — мамі все це не до душі. Ми з татом читаємо класиків. Мама в шкільні роки прекрасно обходилася прочитанням критики. Відтоді нічого не змінилося. Вона дуже багато читає, але Достоєвський, Велембовська та Окуджава безумовно не в її смаку.
Хоча, по правді, мені дуже далеко до тата. Він знає напам’ять оду «Бог» Державіна. Багато з Пушкіна, Буніна, Блока, Цвєтаєвої, Ахматової та Заболоцького. Всіх не перелічити. Я теж знаю дещо, але мізерно мало. Та й «Воскресенье» Толстого читала насилу. Правда, вже пройшло років 13, але повертатися не хочеться. А «Война и мир»… Прочитала від краю до краю. Одного разу прокинулася з включеною лампою та книгою в руках…
Якщо кого мучить безсоння — настійно рекомендую. Особливо частини про війну.
Мій тато за своєю суттю академік. І в цьому твердженні немає ні краплі перебільшення.
Мама інша. Від неї у мене теж багато всього — окрема подяка їй за англійську! І все ж, ми ніби з різного тіста. Але вона абсолютно чарівна людинка. Запальничка й талановитий організатор. У дитинстві мріяла винайти апарат, який сам би чистив картоплю й готував її мамі, — а моїй бабусі, — ліки. Для цієї високої мети тягла на балкон різні залізяки)) А ще вона чудово малює, пече ароматний хліб та освоює комп’ютерні технології. Якщо потрібна ідея — це, безумовно, до неї.
…Були обставини, за якими в різні періоди життя приймати своїх батьків у мене категорично не виходило. Звичайно, Бог мене розумів. Але це мені дуже заважало. Зараз я вчуся. Це не завжди дається гладко та рівно. Тому що найрідніші люди, як не крути, найчастіше пов’язані з нашими найглибшими ранами. Але вони ж дарують нам і найважливіші можливості.
…Я знаю, що дуже багато дітей зростає у неправильних сім’ях. У неповних. Або повних, але глибоко дисфункціональних. До речі, чомусь заведено вважати, що дисфункціональна сім’я — це тільки якщо тато алкоголік. Ех. Список набагато довший… Авторитарний тато, тато-трудоголік, гіперопікаюча мама, мама, глибоко нещаслива, як Жінка… Сумно, але продовжувати можна до нескінченності.
Будь ласка, не характеризуйте сім’ю за ідеальністю просто по відфотошопленому фото, на якому всі посміхаються. Придивляйтеся до життя. Прислухайтеся до свого серця. Насильство буває тихим. Шрами бувають добре замаскованими. Трагедії бувають пошепки.
Прямо зараз я молюся Богу за людей, які виросли поламаними. Яким не хочеться визнавати те, що вони — це їх мама та тато. Два роди, які поєдналися разом.
Як можна визнавати тих, кого ненавидиш?
…Пам’ятаю свою однокласницю, дуже добру та ніжну дівчинку, яка перетворювалася у звірюку, коли мова заходила про її батька. Вона замало не шипіла: «Я його ненавиджу».
А потім, поламаним голосом додавала: «І маму ненавиджу за те, що вона з ним живе».
Трагедій — океан. Але все-таки кожній людині, яка хоче бути по-справжньому Живою, важливо вчитися визнавати своє коріння. Не одну тільки сторону. Обидві. Тому що я — це продовження моїх предків. Навіть тих, які мені неприємні. Навіть тих, які були не надто гідними людьми.
Зцілення — це довга дорога. Особливо якщо мова йде про щось моторошне, про щось пронизливе. Про щось, що пахне зрадою. Але, відмовляючись від цієї подорожі, ми ризикуємо ніколи не стати цілісними та справжніми. Ризикуємо так ніколи й не стати самими собою.
Я запрошую всіх, кого зачепило, почати, — або продовжувати, — говорити про це з Богом. Говорити не те, що, як нам здається, ми повинні говорити. Вчитися розповідати свою правду. Або СВОЮ правду виплакувати.
Це можуть бути дуже складні розмови. Будь ласка, запасіться в достатній кількості
серветками,
сміливістю та
тишею.
І не здавайтеся, будь ласка.
Зцілення — це важка дорога. Але дорогу подужає той, хто крокує нею.
Анна Макарчук
За матеріалами Facebook сторінки Anna Makarchuk інформація для цієї статті взята з «Сегодня мне живётся уютно»
