Рецензія на книгу: Альона Білик. Тріумф надії. Історія віри, що проходить крізь покоління (Ужгород : РІК-У, 2026. – 444 с.).
Книга
Є відомий закарпатський анекдот про мукачівського рабина, який народився в Австро-Угорщині, навчався в Чехословаччині, одружився в Угорщині, пережив Третій Рейх і Радянський Союз, а помер в Україні. Коли Бог дивується, скільки ж йому довелося подорожувати, рабин відповідає: «Та ні, Господи. Я все життя прожив у Мукачеві». Історія родини закарпатського пастора Іллі Пірчака майже дослівно вкладається в цей анекдот — хіба що рабин тут, сказати б, адвентистський.
«Тріумф надії» — книга колективна не лише за способом створення, а й за самою природою пам’яті, яку вона зберігає. Як повідомляють її творці, задум записати родинні спогади підказали переселенки з Харкова, які опинилися на Закарпатті 2022 року й були захоплені почутими історіями. Моріца (за паспортом Сусанна) – дружина Іллі Пірчака – останніми роками тяжко хворіла на хворобу Паркінсона й поспішала поділитися пережитим. Невдовзі вона відійшла з життя. Це, очевидно, стало одним із вирішальних поштовхів до праці: Ілля Антонович, якому тепер під вісімдесят, погодився на вмовляння слухачок записати родинні історії, зокрема й для того, щоб ушанувати пам’ять коханої дружини.
Колективний характер книги особливо помітний у фінальній частині. Якщо основний її обсяг становлять спогади Іллі Пірчака, то наприкінці з’являються коротші свідчення його родичів. Центром цих оповідей часто стає вже не сам пастор і не його біографія, а Моріца. Завдяки цьому перспектива розширюється: окремі голоси перегукуються, доповнюють одне одного, а іноді дозволяють побачити ті самі події з іншого боку. Від такої поліфонії книга безумовно виграє.
Оповідь охоплює кілька поколінь і починається ще за Австро-Угорщини. Найраніша тверда дата — 1895 рік, рік одруження діда оповідача. Далі перед читачем проходять дві світові війни, розпад імперій, Голокост, радянські репресії, пізній СРСР, пострадянський час і доба незалежної України. Проте великі історичні злами показано передусім через долі людей: міграції, зміну кордонів і документів, утрату або маскування небезпечної ідентичності, пошуки праці, родинні зв’язки, релігійне життя.
У цьому сенсі промовистими є епізоди, де разом із кордоном змінюється й ім’я людини: наприклад, колишній білогвардієць Олександр Іванов, втікши до Європи, стає Шандором Йоновом, а Олексій Хавренко — Алексісом Клементом. Знищення, втеча чи маскування постають головними способами виживання у світі, де етнічне або політичне означення раптом могло стати смертним вироком. На цьому тлі мешканці колишніх імперій вчаться приймати нові ідентичності — радянської людини, громадянина національної держави, мешканця Євросоюзу. Книга нагадує про плинність політичних форм і способів самоопису, які сьогодні можуть здаватися непорушними, хоча кілька поколінь тому їх іще не існувало.
Радянський період закономірно займає найбільше місця: саме на нього припали активні роки, професійне зростання й церковне служіння Іллі Пірчака. Для мене, людини зі Сходу України, цей матеріал особливо цікавий контрастом між різними досвідами радянізації. Закарпаття приєднали до СРСР лише після Другої світової війни. Воно не пройшло крізь Великий терор у тому самому масштабі, що дозволило краще зберегти історичну пам’ять, родинні, релігійні та міжособистісні зв’язки. Водночас край не пережив і тієї хвилі індустріалізації, яка сформувала великі міста Сходу й Півдня.
Звідси — інша соціальна реальність: невеликі підприємства, нестабільна зайнятість, постійна зміна місць роботи, тимчасові заробітки й надзвичайна мобільність. Книга докладно описує численні «шабашки», приватну ініціативу, тіньову економіку, неформальні домовленості та вміння «дістати» потрібне. Частину цих практик із сучасної західної перспективи можна було б назвати корупцією чи хабарництвом. Сам текст не завжди визначає, як їх оцінювати: як вимушений спосіб виживання, нейтральну норму повсякдення чи морально сумнівну практику. Це одне з питань, які книга залишає читачеві.
У підсумку маємо не академічне історичне дослідження, а суб’єктивну, родинно відредаговану пам’ять. І саме так її варто читати. Історичне тло авторка, за її словами, намагалася перевіряти, однак у центрі залишається не реконструкція епохи як така, а історія сім’ї, побачена передусім очима Іллі Пірчака. Ця суб’єктивність не є вадою: вона визначає жанр і найбільшу цінність книги.
Оповідач
Ілля Пірчак — не формальний автор, а головний оповідач книги: людина, яка розповіла власну історію, історію дружини, батьків, дітей, родичів і церковного оточення. Перед нами усна оповідь, записана й літературно опрацьована слухачкою. Цю відмінність важливо зберігати, бо саме вона пояснює і сильні сторони тексту, і його природні обмеження.
Найочевидніша перевага книги — її читабельність. Це популярний текст для широкої аудиторії, легкий і справді захопливий. Тут щасливо поєдналися дві стихії: талант Іллі Пірчака розповідати й уміння Альони Білик перетворити усний матеріал на літературний текст.
Книга складається з коротких завершених сюжетів — чи то новелок, чи образків, чи родинних оповідок, близьких до фольклорної традиції. Кожна така історія містка, яскрава й зрозуміла; її можна переказати за один раз, запам’ятавши головну інтригу та висновок. Можливо, це пасторська навичка оповідача, звиклого говорити до широкої аудиторії, зокрема до церковної громади. Саме ця структура надає книзі не лише стилістичної привабливості, а й самостійної художньої цінності.
У тексті багато гумору, м’якості й делікатності. Навіть похмурі сторінки не написані суцільною чорною фарбою. Оповідач і авторка ніби намагаються спершу побачити добре, віддати належне людині, пояснити обставини, а вже потім говорити про конфлікт або кривду. Негатив не замовчується, але ніде не стає єдиним способом бачення світу.
Сам Ілля Пірчак постає виразним прагматиком і людиною дії. Його цікавить результат: не застрягти, не перетворити задум на довгобуд, знайти вихід там, де інші бачать глухий кут. Ця риса, схоже, вплинула й на роботу над книгою: він квапив, уточнював, читав готові частини разом із родичами. Часті хронологічні перескоки доводять, що спогади записувалися багатьма підходами, а потім узгоджувалися й доповнювалися.
У професійних і побутових новелах раз у раз повторюється одна структура. Спочатку виникають завдання, труднощі або криза. Потім — молитва й надія на Бога. А далі Ілля не чекає пасивно: шукає потрібну людину, домовляється, бере на себе відповідальність і виконує роботу. Результат осмислюється як Божа відповідь (“Тріумф віри” ж!). Матеріальне та духовне тут не протиставлені: праця, ділова кмітливість, чесність у розрахунках, уміння тримати слово й будувати стосунки стають формами служіння й торжеством християнської істини.
Авторка
Формальною авторкою «Тріумфу надії» є Альона Білик — саме вона записала усні розповіді та створила з них читабельний текст. Її обрали не відразу: родина шукала людину, яка могла б не просто зафіксувати спогади, а й надати їм літературної форми. Альона Білик — адвентистка з центру України, для якої спілкування з пасторами старшого покоління й читання подібних біографій були частиною власного релігійного досвіду.
Робота тривала три роки. Готові фрагменти читали й правили Ілля Антонович та члени родини, фактично виконуючи роль редакційної колегії. Видання профінансувала сім’я, представники якої сьогодні живуть у різних країнах. Отже, книга виникла на перетині трьох рівнів авторства: усної пам’яті оповідача, літературної роботи Альони Білик і родинного редагування.
Заслуга авторки передусім у тому, що величезний і строкатий матеріал не перетворився на сухий протокол. Вона зберегла інтонацію живої розповіді, зробила окремі епізоди виразними й дала читачеві можливість легко рухатися крізь великий обсяг. При цьому текст не приховує свого походження: перед нами не відсторонений біографічний портрет, а пам’ять, переказана зацікавленою слухачкою та погоджена родиною.
Це треба враховувати, оцінюючи книгу як джерело. Родинна пам’ять неминуче вибіркова, емоційна й певною мірою відцензурована. Проте саме завдяки такому способу творення в ній збереглися інтонації, подробиці повсякдення, жарти, приватні оцінки та мережа стосунків, які рідко потрапляють до офіційних документів.
Закарпаття
Цей регіон змальований як край, дорогий серцю оповідача, але без надмірної романтизації. Мукачево залишається точкою повернення, хоча левову частку життя становлять від’їзди, заробітки, службові поїздки й мандрівки. Це своєрідний фольклорний сюжет Одіссея: герой знову й знову залишає дім, рухаючись то вглиб Радянського Союзу, то на Захід, але неодмінно повертається.
Географія книги надзвичайно широка: Республіка Комі, Сиктивкар, Норильськ, Середня Азія, Москва, Угорщина, Чехословаччина, Фінляндія, Німеччина — спочатку східна, а після падіння Берлінського муру й західна, — США, Ізраїль, Франція й структури Європейського Союзу. Ця рухливість показує Закарпаття не периферією, замкненою в собі, а малим регіоном із гострим відчуттям власної специфіки та безліччю зовнішніх зв’язків.
Радянська держава дивилася на цей простір із підозрою. У книзі не раз згадано труднощі з пропискою, контроль спецслужб, арешти, суди й обмеження релігійного життя. Водночас повсякдення не зводиться до репресій. Перед нами край, де присутні закордонні товари, родинні контакти через кордон, регулярні поїздки до країн соціалістичного табору й навіть можливість навчатися в угорській семінарії.
Саме це поєднання для читача зі Сходу України може бути несподіваним. З одного боку — тяжка праця, нестабільність, виробничі травми, підірване здоров’я й постійна потреба шукати заробіток. З іншого — доступ до світів, майже закритих для більшості радянських громадян. Закарпаття в книзі виживає завдяки мобільності, приватній ініціативі, багатомовності, неформальним зв’язкам і вмінню домовлятися.
У цьому сенсі можна сказати, що західноукраїнський світ не був перетравлений радянським «плавильним котлом». Родинні, релігійні й транскордонні мережі виявилися достатньо міцними, щоб пройти крізь радянський проєкт, не розчинившись у ньому.
Важливим історичним шаром є релігійне підпілля: нелегальне навчання, контрабанда Біблій та іншої літератури, розмноження текстів на друкарських машинках, закарпатський і київський осередки самвидаву. У цьому сенсі «Тріумф надії» продовжує історію західноукраїнського адвентизму, раніше описану Миколою Жукалюком з акцентом на Львівщині (Крізь бурі, шторми, лихоліття / М. Жукалюк. — Київ: Джерело життя, 2009). Судові процеси й ув’язнення подано пунктиром, без героїчного надриву. Буденно зазначено, що після звільнення ці люди продовжували свою справу.
Люди
Мабуть, найточніше слово для світу цієї книги — множинність. Перед нами множинність народів, мов, релігій, державних устроїв і життєвих стратегій. Закарпаття постає порубіжжям, через яке мандрують кордони, а люди мусять навчитися жити за постійних змін. Це робить їх гнучкими, контактними й толерантними.
Наприкінці книги Ілля Пірчак формулює власне розуміння рухливої ідентичності: його батько був русином, мати — єврейкою, а сам він, покохавши Моріцу, відчув себе угорцем. Усі ці назви, кордони й означення важливі на землі, але не є остаточними, бо понад ними існують спільна людяність і віра. У небі, переконаний оповідач, буде одна нація — діти Божі. Ця думка не скасовує земної множинності й не вимагає негайно звести всіх до одного зразка.
Так само природно співіснують мови. Ілля володіє місцевою говіркою, угорською, російською, трохи знає німецьку; Моріца додає до родинного мовного простору словацьку. Українська з’являється в їхньому житті пізніше й спершу дається нелегко. Водночас оповідач не бачить суперечності в тому, щоб видати книжку українською. Жодна ідентичність не мусить знищувати інші й навіть протиставлятися їм.
Людина в цій системі важливіша за абстрактну категорію. Ілля Пірчак не ідеалізує радянського минулого, проте знаходить теплі слова для конкретних людей та установ у різних республіках СРСР. Йому цікаві країни, народи й культури; він прагне дивитися, вивчати, спілкуватися, давати й брати. Навіть зв’язки з чиновниками, силовиками, представниками ООН, церковними керівниками й політиками вписані не так у культ статусу, як у звичку шукати людину, з якою можна говорити й розв’язувати проблему.
Ця відкритість має дуже практичний вимір. Пірчак пишається не просто знайомствами, а здатністю заслужити довіру: тримати слово, бути чесним у фінансових розрахунках, виконувати найважчу роботу, ставати добрим партнером, брати лідерство й відповідальність. Служіння здійснюється через дружбу, гостинність, допомогу, працю та конкретні послуги.
Родинний дім у фінальних спогадах постає мало не виробничим осередком служіння. Один із родичів згадує, що там завжди було людно: одна делегація заходила, інша виходила; приходили родичі, брати й сестри з церкви, знайомі. Домашні жили, “як на летовищі: одні пасажири виходять, інші вже на трапі”. Цей образ влучно підсумовує весь уклад родини — відкритий, рухливий, сповнений людей і справ.
Адвентизм
Адвентизм у «Тріумфі надії» існує не у вакуумі, а серед римо- й греко-католицизму, православ’я, угорського реформатства, баптизму, євангельського християнства, п’ятидесятництва, адвентизму реформістського напряму та ісламу. Представники цих традицій співіснують, зустрічаються й співпрацюють. Тому залишається відкрите питання: наскільки адвентизм Пірчака репрезентативний для всього Закарпаття, а наскільки є його особистим і, можливо, нетиповим варіантом?
У пострадянському просторі релігійну серйозність часто доводять консерватизмом і аскетизмом: важливо знати, чого віруючим не можна, яких обмежень вони дотримуються, наскільки відгороджуються від навколишнього світу. У Пірчака інший акцент. Він любить людей, гостинність і добрий стіл; на одній із родинних фотографій видно новорічну ялинку — дрібна, але промовиста деталь, яка не дуже пасує до суворого радянського адвентистського аскетизму.
Найважливішими для нього, як він сам говорить, є не конфесії, а люди. Слово «екуменізм» у книзі, здається, не вживається, однак ставлення оповідача до міжконфесійного діалогу виражене численними сюжетами. Його зустрічі з представниками інших церков і релігій описані незмінно позитивно. Йдеться не тільки про контакти з іншими протестантами чи прихильним православним священником, а й про спілкування з мусульманами.
Особливе місце посідають поїздка до Дагестану й зустріч із муфтієм. В умовах ворожості до адвентистів Ілля Пірчак намагався знизити градус напруження. Сам він осмислює це як “духовну дипломатію”. Його метод — не лобове зіткнення, а шанобливий, поінформований погляд на чужу традицію, уникнення непотрібного конфлікту й пошук можливості для розмови.
У цьому відчувається не лише закарпатське порубіжжя, а й прямий вплив європейського адвентизму. Ще 1983 року Ілля Пірчак вступив до семінарії в Угорщині й зумів закінчити її, регулярно виїжджаючи на навчання. Він тепло описує угорського викладача, який приїздив на пострадянський простір і демонстрував повагу до іншої традиції. Зрозумілим стає й прагнення Пірчака бачити український адвентизм не в Євразійському, а в Транс’європейському дивізіоні.
Множинність, плюралізм, толерантність і гнучкість вирізняють адвентизм Пірчака принаймні від того радянського адвентизму, який найкраще відомий авторові цих рядків. На рівні ментальності він видається не радянським і навіть не слов’янським, а зорієнтованим на європейські стандарти діалогу та поваги. Світ тут засадничо множинний; цю множинність не треба ліквідовувати, а відмінність не мусить бути знищена.
Віра Пірчака діяльна. Вона не заперечує професійної майстерності, підприємливості чи матеріального успіху, але підпорядковує їх служінню. Людина молиться — і працює; покладається на Бога — і шукає рішення; вірить у провидіння — і бере на себе відповідальність. Саме тому назва «Тріумф надії» не звучить у книзі як абстрактне гасло. Надія тріумфує не тому, що труднощі зникають, а тому, що люди продовжують діяти, служити, домовлятися, приймати інших і залишатися вірними.
Перед нами не лише родинна хроніка й не лише біографія пастора. Це книга про те, як людина та спільнота зберігають себе в умовах рухливих кордонів, репресивних держав, міграції та зміни політичних мов. Її головний образ — не фортеця, замкнена від світу, а дім, двері якого постійно відчиняються: одні гості виходять, інші вже стоять на порозі. Саме в цій відкритості, праці, вірі й здатності бачити людину за будь-якою ідентичністю і полягає справжній тріумф надії.
Максим Балаклицький
Авторська колонка на порталі Релігійно-інформаційної служби України
Замовити примірник: https://t.me/bilyk_fursy, alionabilyk2001@gmail.com (Альона Білик)
