Адвентистські громади на початку ХХ ст. почали виникати в багатьох містах і населених пунктах і, переважно, у південних регіонах. Особливо – після спеціального циркуляра за № 55327 від 6 листопада 1906 р. голови Міністерства внутрішніх справ Росії Петра Столипіна про надання адвентистам свободи віросповідання. Вже цього року російське братство АСД поповнилося 807 новими членами; до кінця 1906 р. його чисельність сягала 2282 особи, 1907 р. – 2500, 1908 р. – 3077 членів. 1911 року ЦАСД в Росії мала близько 4 тис. вірних, а 13 з 58 служителів Церкви були росіянами та українцями.
На той час в Європі вже існувала досить розгалужена структура ЦАСД, започаткована у 1884 р., коли у місті Базелі була заснована Швейцарська Конференція, перейменована невдовзі в Європейську Уніонну Конференці, офіційним головою якої був Людвіг Конраді.
1889 року за ініціативою останнього відкрито місіонерський центр у Гамбурзі. У 1901 р., через істотне збільшення кількості адвентистів у Європі (за деякими даними, на початку ХХ ст. тут налічувалося 3600 членів ЦАСД), постала необхідність створити новий церковний осередок. Так розпочала свою діяльність Німецька Уніонна Конференція, що обіймала 13 країн Європи та мала низку місіонерських полів: Голландське, Російське, Австро-Угорське та Балканське.
Успіхи Російського місіонерського поля висунули питання його виокремлення і самостійної діяльності. На конференції Російської місії, що проходила у Ризі в 1907 р., було нарешті утворено Російську Уніонну Конференцію. Головою нового об’єднання був обраний Юліус Бетхер. Під час роботи конференції прийнято кілька пропозицій, важливих у подальшому становленні вітчизняного адвентизму.

