Щороку наприкінці жовтня відбувається дивовижне перетворення. Вітрини магазинів заповнюються гарбузами з вирізаними обличчями, пластиковими скелетами, павутинням і відьомськими капелюхами. Діти перевдягаються у привидів, дорослі організовують костюмовані вечірки, а християни вкотре починають дискутувати, чи можна в усьому цьому брати участь.
Одні переконані, що Геловін є давнім язичницьким святом, пов’язаним із поклонінням темним силам. Інші вважають його цілком невинною розвагою. Треті нагадують, що 31 жовтня протестантам взагалі варто святкувати День Реформації, а не займатися гарбузами.
У цій суперечці є одна цікава обставина: більшість людей, які сперечаються про Геловін, майже нічого не знають про свято, від якого походить сама його назва.
А назва ця цілком християнська. Halloween походить від All Hallows’ Eve, тобто «вечір напередодні Дня всіх святих». Слово hallow в старішій англійській мові означало святого, а eve − вечір перед святом. Отже, якщо говорити буквально, Геловін є передднем християнського Дня всіх святих, який у західній церковній традиції відзначають 1 листопада.
Виходить доволі іронічна ситуація. Сучасне свято, яке нерідко викликає занепокоєння у християн, навіть своєю назвою нагадує про християнських святих. Щоправда, між ранньохристиянськими мучениками та сучасним пластиковим скелетом лежить приблизно півтори тисячі років непростої історії. І в цій історії знайшлося місце не лише для віри й пам’яті, а й для забобонів, церковної політики, народних звичаїв і комерції.
Початок історії Дня всіх святих потрібно шукати не серед кельтських жерців і не на середньовічних кладовищах, а в ранньохристиянській Церкві. У перші століття християнства особливе місце в пам’яті церковних громад посідали мученики. Це були люди, які відмовилися зректися Христа навіть перед загрозою смерті. Їхня пам’ять зберігалася в місцевих громадах, про них свідчили катакомбні поховання, а річниці їх смерті ставали нагодою для спільного богослужіння та згадування їхнього свідчення.
Для ранніх християн смерть мученика була не просто трагічним завершенням життя. Вона сприймалася як свідчення вірності Христові та надії на воскресіння.
Але згодом виникла практична проблема. Мучеників ставало дедалі більше. Особливо це стосувалося часів великих переслідувань, зокрема за імператора Діоклетіана (303–311). Згадувати кожного окремим святом ставало дедалі складніше. Поступово виникла традиція спільного вшанування всіх мучеників, зокрема й тих, чиї імена не збереглися.[1]
У цьому первісному задумі було щось надзвичайно важливе. Християни згадували не просто людей, які загинули за свої переконання. Вони згадували тих, хто залишився вірним Христові навіть перед обличчям смерті. Їхнє життя ставало свідченням того, що віра може бути сильнішою за страх, а вірність Богові − дорожчою за власне життя.
Саме такий погляд ми знаходимо в Посланні до євреїв. Згадавши цілу низку старозавітних праведників, автор називає їх «великою хмарою свідків» (Євр. 12:1). І хоча цей біблійний образ безпосередньо стосується героїв віри Старого Завіту, він напрочуд добре допомагає зрозуміти, чому перші християни берегли пам’ять про своїх мучеників. Їх згадували не для того, щоб поставити між людиною і Богом нових посередників, а для того, щоб їхній приклад надихав живих залишатися вірними Христові.
Утім, згодом ця пам’ять почала набувати інших форм. Поряд із вдячністю за приклад мучеників дедалі більшого значення набували їхні гробниці, мощі, чудеса та уявлення про їхнє небесне заступництво. Так поступово виникала традиція шанування святих, яка через багато століть стане одним із предметів гострої богословської дискусії між католиками та протестантами.
Однією з важливих подій в історії свята стало переосвячення римського Пантеону. Ця велична споруда, збудована в її нинішній формі за імператора Адріана (II ст.), була пам’яткою язичницького Рима. У 609 або 610 році папа Боніфацій IV перетворив її на християнський храм, присвячений Діві Марії та всім мученикам. Дату посвячення традиційно пов’язують із 13 травня.
Звичайно, не варто уявляти, що саме цього дня папа урочисто «винайшов» День усіх святих. Спільне вшанування мучеників уже існувало, а прямий зв’язок між посвяченням Пантеону та пізнішим загальноцерковним святом не такий однозначний, як іноді пишуть у популярних виданнях.
Проте перетворення Пантеону добре ілюструє важливу тенденцію: християнство поступово переймало простори, дати й культурні форми колишнього язичницького світу, наповнюючи їх новим змістом. Цей процес, однак, мав і зворотний бік. У середньовічній побожності пам’ять про святих усе тісніше пов’язувалася з їхніми гробницями, мощами, заступництвом і чудесами. Так виникало складне переплетення щирої релігійності з практиками, які згодом викликали гостру критику реформаторів.
Задамося питанням: чому це свято пов’язано саме із 1 листопада? Історія встановлення цієї дати виявляється цікавішою, ніж просте пояснення про боротьбу з язичниками.
У VIII столітті, за понтифікату Григорія III (731–741), у римській базиліці Святого Петра було влаштовано каплицю, присвячену святим, а в римській традиції закріплюється відзначення 1 листопада. У IX столітті святкування цієї дати під час понтифікату Григорія IV (827-844) отримує поширення на всю Церкву.[2] І за кілька століть 1 листопада стало головною датою Дня всіх святих у західному християнстві.
Однак є більш популярна відповідь: Церква нібито спеціально поставила День усіх святих на місце давнього кельтського Самайну, щоб витіснити язичницьке свято.
А що таке Самайн (Samhain)? Це не ім’я язичницького бога, як іноді можна почути, а назва давнього ірландського свята. Відзначали його наприкінці жовтня − на початку листопада, коли завершувалися польові роботи і починалася темна, холодна частина року. Самайн був своєрідною межею між літом і зимою, часом великих зібрань, бенкетів і завершення звичного господарського циклу.[3]
Але цим його значення не обмежувалося. У середньовічних ірландських переказах Самайн постає також часом, коли звичний порядок світу начебто порушувався. Надприродні істоти могли втручатися в людські справи, траплялися дивовижні події, а зустріч із потойбічним світом ставала особливо ймовірною. Саме звідси походить поширене уявлення про Самайн як ніч, коли межа між двома світами ставала тоншою.
Однак тут є одна суттєва обставина. Більшість цих переказів записали вже в християнську епоху. Тому ми не завжди можемо впевнено відрізнити справжні дохристиянські вірування від їхнього пізнішого літературного переосмислення.
Немає також прямого документального доказу, що саме бажання замінити Самайн визначило рішення римських церковних діячів. Ба більше, дослідження історика Ніколаса Роджерса показує, що хронологія святкувань у різних християнських регіонах не дозволяє просто звести все до такої заміни. Наприклад, в Англії та Німеччині воно припадало на 1 листопада, тоді як ірландська традиція пов’язувала його з 20 квітня.[4]
Однак, саме із Самайном найчастіше пов’язують уявлення про особливу близькість світу живих і надприродного світу, про духів, небезпеки та порушення звичайного порядку речей. Але і тут ми не маємо докладного опису якогось єдиного «древнього кельтського Геловіну», який святкували всі кельти однаково. Значна частина популярних реконструкцій походить із набагато пізнішої літератури, фольклорних записів і наукових припущень.
Особливо показовою є стаття британського історика Рональда Гаттона, опублікована 2024 року. Дослідник зазначає, що якщо звернутися до середньовічної ірландської та валлійської літератури, то жоден текст прямо не згадує такого святкування.[5]
Отже, ми бачимо, що свідчення щодо кельтського Самайну як загального свята мертвих практично відсутні.
Інакше кажучи, давні кельти залишили нам значно менше відомостей про свої обряди, ніж сучасні автори залишили книжок про те, що кельти нібито робили. Тому твердження, що Геловін є незмінним продовженням стародавнього язичницького культу мертвих, є серйозним спрощенням.
Набагато точніше говорити про тривале переплетення давніх сезонних традицій, середньовічних християнських практик, народного фольклору та сучасної масової культури. І саме середньовічне християнство додало до цієї історії ще один важливий елемент.
Справа в тому, що поступово в західному християнстві сформувався цілий осінній цикл поминальних днів. Першого листопада згадували всіх святих, а 2 листопада відзначали День усіх померлих вірних (All Souls’ Day).[6]
Різниця була принциповою. День усіх святих присвячувався тим, кого Церква вважала вже причетними до небесної слави. День усіх померлих був пов’язаний із молитвами за тих, хто помер, але, згідно із середньовічним католицьким ученням, ще потребував очищення. Наприкінці Середньовіччя ці два свята належали до найважливіших церковних свят, які відзначали урочистими месами та молитвами. Це було свято, яке утверджувало уявлення про колективні зобов’язання живих перед померлими. Заупокійні меси також слугували своєрідним захистом від появи привидів, адже привидів зазвичай «вважали померлими родичами, які відвідували свої сім’ї, щоб виправити кривди, завдані їм за життя, та нагадати живим про їхні родинні обов’язки».[7]
Коли надходив вечір і наближався День усіх померлих, починали дзвонити у дзвони за душі, які перебували в чистилищі. За тогочасними уявленнями, це були люди, що перебували у стані духовної невизначеності, у проміжному просторі між небом і пеклом. За них можна було молитися й здійснювати покаянні дії заради очищення від гріхів перед днем Страшного суду.[8] Вважалося, що душам багатьох померлих християн, які перебували в чистилищі живі могли допомагати своїми молитвами, милостинею та участю в церковних богослужіннях.
І ось тут народна релігійність починала розвиватися у дуже цікавому напрямку. У середньовічній Англії існував звичай, коли бідні люди, а згодом і діти, ходили від будинку до будинку, отримуючи їжу, зокрема спеціальні пиріжки, за обіцянку помолитися за померлих родичів господарів.[9]
Виникав своєрідний обмін: одні давали їжу, інші обіцяли молитву за душі померлих. Це не потрібно плутати безпосередньо з індульгенціями, адже йдеться про іншу практику. Проте сама ідея обміну матеріальних дарів на духовну допомогу добре показує характер середньовічної побожності.
З погляду протестантського богослов’я тут виникає цілком закономірне запитання: якщо доля людини залежить від Божої благодаті й віри в Ісуса Христа, то наскільки обґрунтованою є думка, що після смерті її становище можна поліпшити за допомогою чужих молитов, пожертв або спеціальних церковних дій? Саме такі питання згодом стануть частиною великої богословської суперечки XVI століття.
Але для історії Геловіну важливе й інше. Звичай ходити від дверей до дверей, отримуючи гостинці, поступово почав втрачати свій первісний релігійний зміст. У деяких місцевих традиціях його супроводжували перевдягання, пісні та жарти.
Пізніше, уже в Північній Америці, коли у XIX столітті до Сполучених Штатів прибули численні переселенці з Ірландії та Шотландії, то вони привезли із собою різноманітні осінні звичаї: маскаради, ігри, ворожіння, жарти та святкові обходи сусідів. Особливе значення мав шотландський звичай guising, коли діти перевдягалися і приходили до сусідніх будинків, виконували пісню, декламували вірш або розповідали жарт, за що отримували гостинці.
Але американський Геловін спочатку був значно менш милим святом, ніж його сучасний образ із чемними дітьми та кошиками солодощів. Наприкінці XIX − на початку XX століття молодь використовувала цю ніч для пустощів. Іноді вони були невинними, але траплялися й значно серйозніші витівки: знімали хвіртки, псували майно, лякали перехожих, перевертали різні речі у дворах. Могли грюкати у двері будинку, господаря якого не любили. Або закидали вікна багнюкою і навіть жбурляли мертвих котів у прохід біля його оселі.[10] У великих містах такі розваги ставали дедалі проблемнішими.
Американське суспільство почало шукати спосіб перетворити ніч безладу на більш контрольоване дитяче свято. І поступово виникла домовленість: діти приходять у костюмах, промовляють trick or treat (букв. «витівка чи частування»), що значило: «Пригощайте, інакше пожартуємо над вами!»
Звичай став особливо поширюватися після Другої світової війни. Особливо сприяли цьому нові американські передмістя, де сім’ї з дітьми мешкали поруч, а також радіо, телебачення і виробники солодощів. У 1952 році навіть вийшов диснеївський мультфільм, у якому каченята намагаються отримати ласощі від Дональда Дака.
Отже, можна сказати, що у певному сенсі релігійна традиція пережила власне богослов’я. Зовнішній звичай залишився, а його первісний зміст майже зник.
Тому тут варто поставити інше питання: звідки взялися відьми, привиди та гарбузи?
Середньовічна Європа була суспільством, у якому християнське віровчення співіснувало з надзвичайно багатим світом народних вірувань. Люди вірили в привидів, відьом, злих духів, знаки та передбачення. У багатьох регіонах Британських островів ніч напередодні осінніх поминальних свят поступово обростала відповідними уявленнями.
Тут варто уникнути ще одного спрощення. Не всі ці образи походять із язичницької давнини. Частина з них формувалася або змінювалася вже всередині християнської культури.
Для середньовічної людини світ мертвих був не лише богословською темою. Він був присутній у повсякденних страхах, розповідях та народних звичаях.
А що ж гарбуз? Тут історія взагалі набуває несподіваного повороту.
У європейських традиціях, насамперед ірландській, існував звичай вирізати страшні обличчя не в гарбузах, а в ріпі та інших коренеплодах. Із цим пов’язана відома народна легенда про хитрого Джека, який намагався перехитрити диявола.
За одним із варіантів легенди, Джек після смерті не потрапив ані до раю, ані до пекла і був приречений блукати, освітлюючи собі дорогу жаринкою, поміщеною всередину видовбаного коренеплоду.[11]
Коли ірландські традиції потрапили до Північної Америки, гарбуз виявився значно зручнішим матеріалом для виготовлення таких ліхтарів. Він був великий, доступний і його було легко видовбати. Так ріпа поступилася місцем гарбузу, який нині перетворився на міжнародний символ Геловіну.
У XIX–XX століттях свято змінювалося дедалі швидше. Ірландські та шотландські традиції перемішувалися з американською культурою, дитячими забавами, маскарадами й міськими розвагами. А потім до справи долучилися виробники солодощів, костюмів, прикрас і кіноіндустрія.
Історик Ніколас Роджерс простежує саме таку еволюцію: від давніх і середньовічних ритуалів через народне свято до масштабного комерційного явища сучасності.[12] Тому можна стверджувати, що колись людей лякали духи, потім вони навчилися самі перевдягатися в духів, а зрештою почали заробляти на цьому гроші.
Тож сучасний Геловін не можна пояснити одним реченням. Він не є просто язичницьким ритуалом, який незмінним дійшов до наших днів. Але й називати його суто християнським святом було б неправильно. Його сучасна форма виросла з багатьох культурних традицій. Християнська пам’ять про святих була однією з них, але далеко не єдиною.
І тут ми наближаємося до події, яка особливо важлива для протестантів. Тридцять першого жовтня 1517 року в німецькому Віттенберзі відбулася подія, значення якої стало зрозумілим лише згодом.
Мартін Лютер, професор богослов’я місцевого університету, підготував 95 тез проти зловживань, пов’язаних з індульгенціями. За традиційною розповіддю, він прибив їх до дверей Замкової церкви. Сам факт такого публічного прикріплення є предметом історичних дискусій, але достеменно відомо, що 31 жовтня Лютер надіслав свої тези архієпископові Альбрехту Майнцькому.
Чому саме цього дня? Річ у тім, що наступного дня, 1 листопада, Віттенберг мав відзначати День усіх святих. І це було не якесь звичайне богослужіння, адже Замкова церква, відома як церква Всіх Святих, зберігала величезну колекцію реліквій, зібрану саксонським курфюрстом Фрідріхом Мудрим. У зв’язку з їхнім ушануванням прочанам надавалися індульгенції відповідно до встановлених церковних умов. Для міста це було важливе релігійне дійство. Люди приходили, щоб побачити святині та скористатися обіцяними духовними благами.
І ось напередодні свята Лютер порушує питання, яке фактично підривало богословське підґрунтя цих практик.
У 27-й тезі він пише: «Ті, хто говорить, що душа вилітає з чистилища, щойно монета задзвенить у скриньці, проповідують людську вигадку». А в 62-й тезі висловлює думку, що стала одним із найвідоміших гасел Реформації: «Справжній скарб Церкви − це святе Євангеліє слави й благодаті Божої».
Іронія ситуації справді вражає. Напередодні свята, пов’язаного з вшануванням святих і реліквій, Лютер виступив проти уявлення, що церковна система індульгенцій може забезпечувати людям те, що належить до Божої благодаті.
Сьогодні багато протестантських громад відзначають 31 жовтня як День Реформації. Тому ця дата виявилася надзвичайно багатозначною. Для одних це вечір костюмів і гарбузів, для інших − переддень Дня всіх святих, а для протестантів − ще й нагадування про боротьбу за повернення Євангелія в центр церковного життя. Причому історичний зв’язок між Днем усіх святих і Реформацією не випадковий. Реформаційна критика народжувалася саме в тому релігійному світі, де вшанування святих, реліквій та індульгенції відігравали величезну роль.
Тут потрібно зробити важливе уточнення, адже виникає питання, чи відкинула Реформація взагалі пам’ять про мучеників. Аналізуючи те, що відкидали реформатори, можна зробити висновок, що об’єктом їх критики була не сама пам’ять про християн минулого, а ті форми шанування, які, на їхнє переконання, затуляли собою Христа як єдиного Посередника між Богом і людьми.
Особливо виразно це сформульовано в Аугсбурзькому віросповіданні (1530), одному з найважливіших документів лютеранської Реформації.
У XXI артикулі сказано: «Пам’ять про святих може бути поставлена перед нами, щоб ми наслідували їхню віру та добрі діла відповідно до нашого покликання». А далі наголошено: «Але Писання не навчає нас звертатися до святих або просити в них допомоги, оскільки воно представляє нам одного Христа як Посередника».[13]
Ці слова надзвичайно важливі. Реформація не вимагала забути апостолів, мучеників, учителів Церкви чи простих християн, які залишили приклад вірності. Навпаки, їхній досвід міг і мав надихати наступні покоління.
Однак між пам’яттю і поклонінням існує принципова різниця. Можна захоплюватися мужністю апостола Павла, але не потрібно звертатися до нього з молитвою. Можна вивчати життя Августина, але не слід очікувати від його реліквій особливої духовної сили. Можна згадувати мучеників, але при цьому розуміти, що їхня вірність мала сенс саме тому, що вони свідчили про Христа.
У цьому сенсі протестантизм повернув поняттю святості важливий біблійний вимір. Апостол Павло звертається до членів християнських громад як до святих. Наприклад, на початку Першого послання до коринтян він пише про людей, «освячених у Христі Ісусі, покликаних святих» (1 Кор. 1:2).
Цікаво, що коринтська громада була далеко не ідеальною. Апостол докоряв їй за суперечки, поділи та моральні проблеми. І все-таки називав її членів святими.
Отже, святість у новозавітному розумінні − це не лише особлива відзнака, яку людина може отримати після смерті, а насамперед належність Богові через Ісуса Христа. Звичайно, це не означає, що кожен християнин автоматично стає взірцем моральної досконалості. Навпаки, освячення є процесом усього християнського життя.
Але звідси випливає важлива думка: святість не є привілеєм невеликої групи героїв минулого. Це покликання всіх, хто належить Христові.
І саме тому в частині протестантських церков, насамперед у лютеранській та англіканській традиціях, День усіх святих продовжив існувати, хоча його богословський зміст був переосмислений.
А тепер задамо ще одне питання: а що ж робити сьогодні християнам із Геловіном? Чи справді це лише невинна розвага, в якій діти отримують солодощі, дорослі перевдягаються, а гарбузи з вирізаними обличчями прикрашають подвір’я?
Відповідь не така проста, як може видатися. Звісно, не варто впадати в крайнощі й оголошувати кожен гарбуз демонічним символом, а кожну дитину в костюмі привида − учасником окультного ритуалу. Ми вже бачили, що сучасний Геловін сформувався внаслідок складного переплетення давніх сезонних звичаїв, середньовічних християнських обрядів, народних вірувань та індустрії розваг.
Однак із цього зовсім не випливає, що християнин повинен беззастережно приймати все, що пропонує сучасна святкова культура. Адже питання не лише в тому, звідки походить свято. Не менш важливо, що саме воно пропонує нам сьогодні.
А пропонує Геловін доволі своєрідний набір образів: скелети, черепи, мерців, які виходять із могил, привидів, відьом, демонів, вампірів та всіляких потойбічних істот. Смерть стає головною темою розваги. Її символи з’являються на одязі, у прикрасах, на дитячих масках. Люди добровільно перевдягаються в мерців, привидів або демонічних персонажів, ніби намагаючись бодай на один вечір приміряти на себе образи іншого світу.
Звичайно, більшість учасників Геловіну не вірить у реальність того, що зображує. Для них це лише гра, маскарад, нагода пожартувати чи провести час із друзями. Але чи завжди достатньо сказати «це просто розвага», щоб зняти питання про її зміст? Особливо цікаво розглянути це питання з погляду християнського вчення про смерть.
У багатьох народних віруваннях, які з часом переплелися з традиціями Геловіну, присутнє уявлення, що мертві можуть повертатися до живих, відвідувати свої колишні домівки, втручатися в людські справи або навіть потребувати допомоги тих, хто залишився на землі. Ми вже бачили, що такі уявлення були поширені й у середньовічній християнській Європі. Люди молилися за душі в чистилищі, залишали їжу для померлих, дзвонили у дзвони, щоб захиститися від злих духів.
Однак для християнина такий погляд на смерть принципово неприйнятний. Біблія говорить: «Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають» (Екл. 9:5). У книзі Псалмів також сказано, що після смерті людини «того дня загинуть її задуми» (Пс. 146:4). Сам Ісус, говорячи про смерть Лазаря, використав надзвичайно промовистий образ: «Лазар, наш друг, заснув, — піду розбудити його» (Ів. 11:11). Коли учні не зрозуміли цих слів, Христос пояснив, що Лазар помер.
Отже, смерть у біблійному розумінні, це не перехід душі до іншої форми свідомого існування. Це стан несвідомості, який Святе Письмо порівнює зі сном. Померлі не блукають землею, не відвідують своїх родичів, не спостерігають за живими й не спілкуються з ними. Вони очікують воскресіння, коли Христос повернеться.
І тут виявляється принципова суперечність. Геловін значною мірою грається з образами світу мертвих, які для християнського розуміння Святого Письма є вигадкою, забобоном або художньою фантазією. Чи означає це, що кожна людина, яка одягнула костюм скелета, починає вірити в безсмертя душі? Звичайно, ні. Але варто запитати себе: навіщо християнину робити предметом святкової радості образи, що пов’язані з чужим для нього розумінням смерті?
І тут ми підходимо до іншого, не менш важливого питання. У християнстві смерть ніколи не була чимось прекрасним або гідним прославлення. Апостол Павло називає її «останнім ворогом» (1 Кор. 15:26). Смерть увійшла у світ як наслідок гріха, як порушення первісного Божого задуму про людину. Християнська надія полягає не в тому, що душа продовжить своє самостійне життя після смерті, а в тому, що Христос воскресить померлих і подарує спасенним вічне життя.
Саме тому апостол Павло, говорячи про померлих християн, закликає віруючих не сумувати так, «як інші, що надії не мають» (1 Сол. 4:13). І далі пов’язує цю надію з воскресінням під час Другого приходу Христа (1 Сол. 4:16–17).
Отже, християнство дивиться на смерть не через образи привидів, скелетів і страшних істот, а через обітницю воскресіння. І якщо саме воскресіння є центром нашої надії, то чи варто перетворювати смерть на костюмовану розвагу?
Звичайно, череп або скелет сам по собі не є злим предметом. Людські кістки можуть бути об’єктом наукового дослідження, мистецького зображення або нагадуванням про минущість життя. Але зовсім інша річ − свідомо одягатися в образ мерця, прикрашати своє житло символами потойбічного світу, створювати атмосферу жаху й отримувати від цього задоволення.
Апостол Павло залишив християнам дуже практичний принцип: «Усе мені дозволено, та не все корисне» (1 Кор. 6:12). І в іншому місці він закликає робити все на Божу славу (1 Кор. 10:31).
Тому християнину варто запитати себе не лише про те, чи заборонений конкретний костюм або гарбуз. Питання значно ширше: чи відповідає така розвага цінностям, які ми сповідуємо? Чи допомагає вона нашим дітям краще зрозуміти християнський погляд на життя і смерть? Чи не привчає вона сприймати потворне, жахливе й демонічне як звичайний атрибут веселощів?
Християни можуть і повинні вміти радіти, жартувати, проводити час із друзями, організовувати свята для дітей. Але для цього зовсім не обов’язково перевдягатися в мерців, натягувати на себе одяг із зображеннями скелетів, розмальовувати обличчя під трупів або прикрашати домівки символами смерті.
Отже, у якості висновків, скажемо: історія Дня всіх святих виявилася довгою та непростою. Вона почалася з пам’яті про мучеників, які віддали життя за свою віру. Згодом навколо цієї пам’яті сформувалися церковні обряди, культ реліквій, молитви за померлих і численні народні традиції. Реформація поставила під сумнів багато з цих практик, а пізніша історія перетворила частину європейських звичаїв на сучасне костюмоване свято.
Сьогодні мільйони людей відзначають Геловін, навіть не замислюючись, що його назва походить від християнського вшанування мучеників. І в цьому є певна історична іронія: свято, яке починалося з пам’яті про людей, готових померти за Христа, у сучасній масовій культурі значною мірою перетворилося на розвагу із символами смерті.
Але сьогодні варто пам’ятати, що історія свята та ставлення до нього − це два різні питання. Ми можемо знати його походження, розуміти культурні особливості, навіть із цікавістю досліджувати стародавні звичаї. Проте це зовсім не зобов’язує нас брати участь у всьому, що пропонує сучасна культура.
Особливо коли йдеться про смерть. Для християнина смерть − це не таємничий світ, населений душами, привидами й духами предків. І не захопливе царство потойбічних пригод. Це трагічна реальність людського існування, якій Бог поклав межу завдяки перемозі Ісуса Христа.
Тому не потрібно гратися зі смертю, щоб довести, що ми її не боїмося. Ми маємо значно вагомішу підставу для надії. Христос сказав Марті, сестрі померлого Лазаря: «Я воскресіння й життя» (Ів. 11:25). У цих коротких словах міститься відповідь на найважливіше людське запитання про смерть.
Не привиди, які повертаються з потойбіччя. Не безсмертні душі, які блукають землею. Не магічні ритуали, що дозволяють нібито встановити зв’язок із померлими. А Христос, Який має владу воскресити людину.
І, можливо, саме в цьому полягає найважливіший урок усієї історії Геловіну. Там, де світ розважається образами смерті, християнин може свідчити про надію на воскресіння. І для цього йому зовсім не потрібен костюм скелета.
Петро КОТЛЯРОВ, доктор історичних наук
[1] https://www.newadvent.org/cathen/01315a.htm?utm_source=chatgpt.com
[2] https://www.newadvent.org/cathen/01315a.htm?utm_source=chatgpt.com
[3] Rogers N. Halloween: From Pagan Ritual to Party Night. New York : Oxford University Press, 2002. P. 20.
[4] Ibid. P. 23.
[5] Hutton R. The Celtic New Year and Feast of the Dead. Folklore. 2024. Vol. 135, № 1. P. 77.
[6] Rogers N. Halloween: From Pagan Ritual to Party Night. New York : Oxford University Press, 2002. P. 22.
[7] Ibid. P. 23.
[8] Ibid. P. 23.
[9] https://blogs.loc.gov/headlinesandheroes/2021/10/the-origins-of-halloween-traditions/?utm_source=chatgpt.com
[10] Rogers N. Halloween in Urban North America: Liminality and Hyperreality. Histoire sociale / Social History. 1996. Vol. 29, No. 58. P. 466.
[11] https://blogs.loc.gov/headlinesandheroes/2021/10/the-origins-of-halloween-traditions/?utm_source=chatgpt.com
[12] Rogers N. Halloween: From Pagan Ritual to Party Night. New York : Oxford University Press, 2002. P. 74–75.
[13] Augsburger Bekenntnis (Confessio Augustana). 1530. Art. 21: Vom Dienst der Heiligen. Vereinigte Evangelisch-Lutherische Kirche Deutschlands. URL: https://www.velkd.de/schwerpunkte/theologie/bekenntnisse/augsburger-bekenntnis (дата звернення: 18.10.2026).
