Щоденні обстріли, FPV-дрони, пошкоджені мости та дороги під антидроновими сітками — у таких умовах команда ADRA Ukraine доставляє продовольчу допомогу людям, які залишаються у громадах Донеччини. Багато з них — люди старшого віку, які говорять, що не мають грошей, родичів або місця, куди могли б виїхати. Координатор проєкту надання продовольчої допомоги в Донецькій області Володимир Алимов розповідає про те, що зазвичай залишається за кадром гуманітарної роботи в умовах війни: надскладні маршрути, рішення, які доводиться приймати під час обстрілів, зустрічі з людьми серед зруйнованих сіл — і про власну відповідь на запитання, чому він продовжує повертатися туди, де небезпечно.
— Володимире, розкажіть трохи про себе: як давно ви працюєте в ADRA Ukraine, за що відповідаєте і як взагалі прийшли до гуманітарної роботи?
— Мені 44 роки. Я родом із Кривого Рогу, з багатодітної родини — у мене чотири рідні сестри.
Перед повномасштабним вторгненням дев’ять років жив і працював у Дніпрі. Коли почалася велика війна, моя основна робота зупинилася. У мене був мікроавтобус, тому буквально з перших днів я почав волонтерити. Ми набирали воду в баклажки, розвозили її до гуманітарних штабів, доставляли людям воду та їжу.
Так я волонтерив приблизно три місяці. А потім мені зателефонував друг, який уже працював в ADRA у проєкті з евакуації.
Він запитав, як у мене справи. Я розповів, що зараз волонтерю. Тоді він сказав, що планується проєкт із продовольчої допомоги, і дав мені контакти. Я зв’язався, поспілкувався, здається, з проєктним менеджером — і так почав працювати в ADRA Ukraine.
Це був травень 2022 року. Спочатку я працював у Дніпропетровській області. Її розділили між двома координаторами, а я відповідав за Дніпро та найближчі міста — Павлоград, Новомосковськ, Кам’янське, Нікополь, Придніпровськ.
Звісно, спочатку було складно: великі обсяги роботи, багато звітності, багато нового й незрозумілого. Проєкт був великий, працювало багато координаторів у різних областях. Але мене швидко ввели в курс справи, усе пояснили, і завдання стали зрозумілими.
А бажання допомагати людям у мене, напевно, ще з дитинства. Пам’ятаю, мама завжди говорила: «Не проходьте повз, якщо бачите, що людина потребує допомоги». Я це запам’ятав. Мене завжди тягнуло до роботи, де можна бути корисним і чимось допомагати людям.
У Дніпропетровській області я пропрацював до січня 2023 року. Тоді нам повідомили, що робота проєкту в області завершується. Для мене це було несподівано, я дуже засмутився. На той час у нас уже була велика команда, багато пунктів видачі.
Після однієї з наших щоденних онлайн-зустрічей проєктний менеджер попросив мене залишитися і сказав: «Ми не хочемо з вами прощатися». Мені запропонували з 1 лютого переїхати до Миколаївської області й стати там координатором. Я погодився.
Так 1 лютого 2023 року я приїхав у зовсім незнайому для мене область — раніше на Миколаївщині я не був. І знову потрібно було адаптуватися. Я не знав території, не мав там своєї команди. Але двоє людей із моєї команди на Дніпропетровщині погодилися поїхати зі мною.
У Миколаєві тоді були великі проблеми з водою — пам’ятаю, що була лише привозна. Були проблеми з електрикою, було холодно. Я винайняв квартиру й почав збирати команду: шукав людей через знайомих, телефонував, запитував в інших організаціях.
Паралельно їздив по області, знайомився з місцевою владою, громадами, з’ясовував потреби. Обсяги роботи були великі, а серед громад, з якими ми починали працювати, були й ті, що лише недавно повернулись під контроль України.
Одна з таких поїздок мені особливо запам’яталася.
Я їхав у Шевченківську громаду. Треба було дістатися до сіл, поспілкуватися зі старостою, з’ясувати, скільки там залишилося людей і яка допомога їм потрібна. У громаді на той час було зруйновано багато будинків. Дороги — жахливі, навколо багато спаленої техніки.
І ось я їду й уважно дивлюся на дорогу. Думаю, саме це мене тоді й врятувало.
Попереду я помітив міни.
Їх було сім.
Це була дорога між полями. Жодного напису «Заміновано» там не було. У полях ліворуч і праворуч лежали великі міни, деякі було добре видно. А ті, що були безпосередньо на дорозі, виглядали ніби присипаними й утоптаними.
Я вчасно зупинився. Був у бронежилеті. Обережно вийшов, озирнувся і зрозумів, що далі їхати не можна. Одразу зателефонував в офіс, розповів про ситуацію. Інформацію передали ДСНС.
Це була справді дуже небезпечна ситуація.
— І того дня довелося повернутися назад?
— Я повернувся, але потім знайшов іншу дорогу. І все-таки доїхав до Любомирівки та Новогригорівки.
Те, що я там побачив, було страшно. Багато спаленої техніки — танки, броньовики. Розстріляні цивільні автомобілі. Лежали гільзи від ракет. У деяких селах було зруйновано до 90% будинків.
Я поспілкувався з людьми, з’ясував, скільки їх там залишилося. Ми домовилися про постачання продуктових наборів.
У людей був відчай. Я бачив смуток, бачив сльози. Але водночас мене дуже вразило інше — відчуття єдності. Попри те, що вони стільки пережили, що їхні будинки були зруйновані, люди не опускали рук.
Коли ми вже приїжджали з продуктовими наборами, вони самі пропонували нам допомогу. Питали: «Чим ми можемо бути корисними?» Приносили столи, стільці. Казали: «Якщо треба, можемо допомогти вивантажити набори». Хоча в нас були свої вантажники.
І ще я пам’ятаю, як люди приходили на точки видачі, зустрічали одне одного, обіймалися, розмовляли. Відчувалося, що для них це була не тільки можливість отримати продукти. Це була ще й зустріч одне з одним.
— А придбати продукти там було де? Магазини працювали?
— Ні. У тих селах, коли я вперше приїхав, магазинів не було.
Пам’ятаю, до мене підійшла одна жінка і сказала: «Величезне вам спасибі. Я завдяки вашому продуктовому набору живу, тому що іншої допомоги в мене немає і родичів немає».
Інші люди плакали й розповідали: «Ми тут народилися, тут виросли, тут народжували наших дітей. А тепер пряме влучання — і будинку немає». Декому біля зруйнованих осель уже поставили модульні будиночки.
Картина, звичайно, була важка.
І це була не єдина небезпечна територія. Ми працювали також в Очакові, Куцурубській громаді та багатьох інших населених пунктах Миколаївщини.
Поступово я зібрав хорошу команду фахівців. Для мене було важливо, що це теж люди з добрим серцем — ті, для яких це не просто робота, а покликання.
Так на Миколаївщині я пропрацював три роки.
— А як опинилися на Донеччині?
— На Миколаївщині я працював до кінця 2025 року. У грудні мені повідомили, що ми вже реалізували там великий обсяг роботи і з’явився новий напрям — Донецька область. Мені запропонували стати координатором проєкту там.
З 1 січня 2026 року я почав працювати у Донецькій області. Це Слов’янськ, Краматорськ і навколишні населені пункти — Черкаська, Новодонецька, Олександрівська громади, Святогірськ, Дружківка.
На Донеччині я до цього жодного разу не був, території не знав, тому, звичайно, хвилювався. До того ж потрібно було дуже швидко сформувати нову команду.
Але вже допоміг досвід, який я отримав на Миколаївщині. І знову я був не один — зі мною поїхали кілька людей із моєї попередньої команди. Ми приїхали, познайомилися з місцевою владою й почали шукати працівників. Давали оголошення, зверталися до інших організацій, шукали людей, які вже мали досвід у гуманітарній сфері. Досить швидко вдалося сформувати команду — близько 40 людей. Склад організували в Ізюмі, знайшли комірника.
Усе це було непросто, але ми не розгубилися й змогли організувати роботу.
Сам я зараз живу в Харкові, на ХТЗ, і приблизно чотири рази на тиждень їжджу до Слов’янська, Краматорська та громад, де ми працюємо.
Ситуація там, звичайно, зовсім інша. Постійні, практично щоденні обстріли — КАБи, ФАБи, FPV-дрони, РСЗВ. Щодня чутно вибухи. Дороги в багатьох місцях закриті антидроновими сітками.
Особливо добре пам’ятаю січень і лютий, коли ми тільки починали. Був сильний мороз, ожеледиця. Через погоду сітки над дорогами почали провисати й падати, тому проїхати було дуже складно. Це були важкі місяці і через безпекову ситуацію, і через погоду.
Але, попри всі труднощі, ми налагодили роботу й доставляли допомогу людям.
— Це продуктові набори? Ви також доставляєте хліб?
— Так. Ми доставляємо продуктові набори та хліб. Вага набору може змінюватися — приблизно 11–13 кілограмів. Туди входять соняшникова олія, борошно, макарони, м’ясні консерви, квасоля, цукор, сіль, вівсяні пластівці.
Також щодня для людей випікають хліб. Його доставляють на наші локації, де ми проводимо видачі.
На початку обсяги були дуже великими. Якщо не помиляюся, доходило приблизно до 30–32 тисяч продуктових наборів на місяць у тій частині області, де ми працювали. Потім кількість почала зменшуватися, тому що люди евакуюються.
Наприклад, на наступний місяць ми запланували близько 23 тисяч наборів. Раніше в одних громадах було повне покриття, а в інших, як у Слов’янську, допомогу отримували визначені вразливі категорії. Зараз уже маємо повне покриття.
Допомогу — продуктові набори та хліб — доставляємо безперервно. Але людей стає менше, вони евакуюються.
А працюємо ми фактично так, що кожен день стає екстремальним випробуванням. У нас є спільна група зі співробітниками, де ми постійно обмінюємося інформацією: де були вибухи, що відбувається. Після обстрілів обов’язково перевіряємо, чи всі живі, чи з усіма все гаразд. Ми щодня на зв’язку.
— Що залишається за кадром звичайної видачі продуктів — від підготовки поїздки до моменту, коли допомога потрапляє до людей?
— Насамперед — постійний пошук безпечних маршрутів.
Над дорогами літають FPV-дрони. У нас є спеціальний пристрій, який ми називаємо «Чуйка». Він має невеликий екран, вловлює відповідні сигнали й може показати, що поблизу є FPV-дрон. Під час поїздок ми постійно стежимо за ситуацією.
Але за кадром залишається ще й величезна підготовча робота. Наприкінці кожного місяця ми зв’язуємося з місцевою владою, уточнюємо кількість людей, які залишаються в населених пунктах, щоб розуміти, скільки продуктових наборів потрібно запланувати.
Локацій дуже багато. Тільки у Слов’янську їх у нас 24. Бувають прильоти поруч із місцями видачі, а бувало, що влучало й у самі локації, якими ми періодично користувалися. Тоді доводиться все змінювати й шукати нове безпечніше місце.
Щодня складаємо графік: хто з працівників куди їде, на якій локації працює, коли відбуватиметься видача. Людей заздалегідь повідомляємо про дату й час через місцеву владу, місцеві канали та групи.
Завжди беремо із собою EcoFlow, тому що є проблеми з електрикою. Беремо воду і для наших працівників, і для людей, які приходять отримувати допомогу. Беремо все необхідне маркування, щоб люди бачили, хто приїхав і від кого отримують допомогу.
І постійно змінюється логістика. Дороги, мости… На сьогодні там уже пошкоджено майже всі мости. Тому доводиться весь час шукати нові маршрути й нові можливості дістатися до людей.
— Що для самих мешканців означає регулярність продовольчої допомоги? Яке реальне значення вона має для людей, які залишаються там?
— Переважно до нас приходять люди старшого віку, і для них ця допомога дуже важлива. Ми постійно з ними спілкуємося.
Магазини закриваються. Роботи немає. У людей часто просто немає грошей, щоб купувати продукти й жити далі.
Продуктовий набір сформований так, щоб за своєю калорійністю забезпечити одну людину основними продуктами на місяць. І люди щоразу дякують. Буває, зі сльозами кажуть: «Величезне спасибі. Не знаємо, що б робили, якби не ви…»
Здебільшого це літні люди.
— Чи можете згадати конкретну людину, родину або ситуацію під час однієї з таких поїздок, яка особливо вам запам’яталася?
— З останнього найбільше згадується те, що сталося з нашим співробітником Денисом Суковим, реєстратором, який проживає у Донецькій області. Сам випадок стався не під час роботи.
Як я вже говорив, у нас є спільна група. Після чергового обстрілу ми запитали, чи всі живі. Денис відповів, що прилетіло до сусідів.
Він побачив, що в сусідів горить дах, і разом з іншими людьми пішов допомагати. А потім у те саме місце прилетів другий КАБ. Загинули п’ятеро людей, а Денис був тяжко поранений — його сильно посікло уламками. Він потрапив до реанімації, в нього зупинялося серце, відмовляли нирки, були проблеми з іншими органами.
Зараз він все ще лікарні, переніс кілька операцій, лікарі борються за те, щоб зберегти йому ногу.
Ще одна історія запам’яталася мені з Миколаївщини. В одному із сіл жила літня жінка, яка щоразу приходила до нас і дякувала. Вона залишилася сама, її будинок був зруйнований. Але було видно, що вона не опускає рук.
Вона говорила: «Дякую, що ви не забуваєте про нас. Ви приїжджаєте, ризикуєте своїм життям і допомагаєте нам».
Такі ситуації залишаються в пам’яті.
Ми також завжди намагалися доставляти продуктові набори тим, хто фізично не міг прийти на місце видачі. Через місцеву владу дізнавалися, скільки є таких людей, зокрема людей з інвалідністю, і привозили допомогу безпосередньо додому.
— Чи доводиться вам приймати складні рішення через небезпеку? Як команда діє, коли ситуація раптово змінюється?
— Такі рішення доводиться приймати практично щодня.
Наприклад, триває видача — і починається масований обстріл КАБами або з’являється загроза FPV-дронів. Тоді потрібно реагувати дуже швидко. Ми проходимо відповідні тренінги, тому знаємо алгоритм дій: одразу припиняємо видачу й переводимо людей в укриття.
Постійно стежимо за місцевими групами, підтримуємо зв’язок із військовою адміністрацією. Якщо отримуємо інформацію про небезпеку, видачу скасовуємо або переносимо й повідомляємо про це людям. Якщо ситуація стабілізується і є можливість безпечно продовжити роботу, повертаємося до видачі.
Так само я постійно стежу за маршрутами. Буває, що ми певний час користуємося однією дорогою, а потім ситуація там погіршується і я розумію: далі їздити цим шляхом уже небезпечно. Тоді шукаємо інший маршрут.
— Ви свідомо продовжуєте працювати там, де небезпечно. Чому для вас особисто важливо залишатися в цій роботі? Що допомагає не втрачати сили — і заради чого ви повертаєтеся в ці громади знову?
— Я завжди хотів займатися роботою, де можу бути корисним людям. Але не уявляв, що це буде під час війни. І дякую організації ADRA Ukraine і всій команді проєкту за досвід, який я отримав. Робити щось, що приносить користь іншим. І зараз, у цей непростий час, мені важливо не сидіти осторонь, а робити все, що в моїх силах.
Не проходити повз. Не заплющувати очі.
Я їжджу туди, спілкуюся з людьми. Бачу цей дим, відчуваю запах війни, бачу розбиті будинки, бачу, як люди ховаються в підвалах.
І бачу, що багатьом просто нікуди їхати. Особливо літнім людям. Вони кажуть: «У нас немає грошей, немає родичів. Нам немає куди виїжджати».
Коли бачиш усе це на власні очі, руки не опускаються. Навпаки — хочеться бути корисним і допомагати.
P.S. Місто Слов’янськ на Донеччині, з 21 серпня 2026 року, офіційно визнали зоною активних бойових дій.
