Коли навколо царює плач і страх. Коли ми змушені бути за замкненими дверима. Коли нас охоплюють сумніви. В усьому цьому, так легко впізнати карантин і самоізоляцію, викликану коронавірусом. Але відомий біблеїст, дослідник Нового заповіту та раннього християнства – Том Райт, у своїй книзі “Бог і пандемія”, нагадує нам, що за подібних умов народилася Церква.
Коли учні були в страху після розп’яття свого вчителя. Коли вони сховалися за замкненими дверима. Коли їхні серця були наповнені сумнівами. Саме тоді до них з’явився Воскреслий Ісус і вказав куди рухатися.
Сьогодні, часто не думаючи, кожен окремо і всі ми разом починаємо ставити запитання: де Бог? Хто у всьому цьому винен? Хто має за це відповідати? Кого за це покарати? І коли подібні питання ставлять люди далекі від Бога, то в цьому немає нічого дивного. Та коли таке запитують християни, то виникає наступне запитання: а ми взагалі знаємо Бога, в Якого віримо?
Яку відповідь ми знаходимо на сторінках Біблії? Хто винен? Свого часу Ісусу поставили подібне питання, вказуючи на сліпого від народження (Ів. 9:1-3), але Він спрямув їх думки в протилежному напрямку. Ісус закликав своїх учнів не оглядатися назад в пошуках винного, а поглянути вперед і побачити, що Він зробить на славу Свого Отця. До подібного мислення нас закликає сьогодні Том Райт, щоб ми перестали вказувати пальцем і шукати винних.
Інші християни, дивлячись на пандемію, кажуть: прийшов гарний час для проповіді, варто активізувати усі сили для проповіді Євангелія. Що ж, брати і сестри, сором нам, коли для того, щоб нас зрушити з нашої зони комфорту і щоб ми почали рухатися, нам потрібна глобальна пандемія. Невже без цього ніяк?
Підемо далі і знайдемо в Писанні відповідь на запитання – де у цій ситуації Бог? У цьому пошуку нам пропонується звернути увагу на лист апостола Павла (Рим. 8:26-27) де сказано, що в наших бідах і проблемах ми не одинокі. Особисто Дух Святий перебуває з нами, співпереживаючи нам та заступаючись за нас “невимовними зітханнями”. Цей вираз про невимовні стогони дуже яскраво ілюструє, що Бог – не годинниковий майстер, який запустив механізм світу і покинув його напризволяще. Ні, Він присутній посеред нас і Йому також болить наш біль, наші страждання і переживання.
Потім автор пропонує нам звернути увагу на наступний вірш (Рим. 8:28), що в звичному читанні закликає нас заспокоїтися, бо “люблячим Бога… усе допомагає на добре.” Та це традиційне прочитання викладає нам пасивну позицію, в той час як Райт закликає перекласти грецький текст, в центрі якого не абстрактне “все”, яке сприятиме нам, а де в центрі Бог. Тому, що слово sinegrios відносить в цьому вірші до Бога, і варто перекласти так: “Бог співпрацює з люблячими Його”. Тобто, Бог бажає бути поряд і співпрацювати з нами у вирішенні наших проблем.
Коли я звернувся до українських перекладів Біблії, то в переважній більшості вони тримаються традиційного прочитання. Хоча один сучасний переклад (UMT 07) дуже близький до версії Райта: “…Бог у всьому підтримує тих, хто любить Його…”, а ще на крок ближче переклад Кулакова: “…Бог действует с теми, кто любит Его…”.
Якщо Бог поруч, якщо Він співпереживає і бажає співпрацювати з нами, то що маємо робити ми? І тут нам пропонується згадати громаду міста Антіохія. Молоду, мультикультурну та багатонаціональну громаду, яка дізнається про голод на сході Римської імперії. Яка їхня реакція? Вони не шукають винних та не засуджують владу. Ні, вони запитують: хто в зоні ризику? Чим ми можемо допомогти? Кого нам послати? Саме їх ставлять нам у приклад, як людей, для яких християнство не теорія, а жива і діюча практика.
Далі автор відсилає нас до історичних подій перших століть після Різдва Христового. В час, коли теренами імперії прокотилося кілька пандемій. У часи коли медицина була доступна лише багатим, а бідні лишалися сам на сам зі своїми проблемами. В часи, коли з появою небезпечних хвороб багатії тікали до своїх маєтків у гори, а біднота лишалась наодинці зі смертельною небезпекою. І тут на арену виходили християни, які в очах світу були навіженими, коли ризикуючи власним життям йшли до міст, охоплених хворобою і турбувалися про нужденних.
Також Райт згадує слова Мартіна Лютера, який пережив кілька епідемій: “З Божої волі ворог зіслав поміж нас отруту й смертельну гидоту, тож я буду молитися до Бога, щоб Він був милостивим і зберіг нас. Тоді обкурю повітря, щоб очистити його, дам і візьму ліки, й уникатиму місць та осіб, до яких мені не конче треба, щоб не наражати себе самого і щоб інші через мене заразилися й не збільшилася моя провина в тому, що став причиною їхньої смерті через власне недбальство. Якщо Бог хоче забрати мене, Він може мене знайти. Принаймні я зробив те, що Він дав мені зробити, і я не несу відповідальності ні за свою смерть, ні за смерть інших. Проте, якщо мій ближній потребує мене, не уникатиму жодної особи і жодного місця, але вільно провідаю його й допоможу йому”.
Тому, маючи приклад апостольської церкви, яка підтримувала ближніх під час голоду, маючи приклад післяапостольської церкви, що сміливо йшла до міст і допомагала під час епідемій, та маючи зважений приклад Мартіна Лютера, кожен з нас, розуміючи всю відповідальність перед Богом, собою і суспільством, має знайти мудрість, щоби бути світлом для світу не лише в теорії, виголошуючи гарні промови та глибокі проповіді, а й на практиці свідчити, що ми учні Ісуса Христа.
Костянтин Буд-Гусаїм
