Юра стояв перед групою людей, скромно посміхаючись. Як завжди, абсолютно незворушний зовні, але його душа раділа. Зараз оператори закінчать налаштовувати під нього мікрофони, та він повідає залу свою наснажуючу історію.
Кілька років бажань, прагнень, кроків, успіхів і помилок, а на все це нанизані грони з безліччю подій… як багато потрібно викреслити, щоб вкластися в пристойні три-п’ять хвилин. Все-таки він тут не для того, щоб розповідати історії, його запросили співати. Так, він заспіває свою пісню, але як можна промовчати в цей момент одкровення про те, що так хвилює, що так окрилює?
Історія й надихаюча, й повчальна, й свіжа, — від самого серця, вона зачепить! Ці люди, зрештою, зібрані тут не лише для того, щоб розважитися. Всіх їх запросили, щоб запропонувати підтримку в нелегкій християнській боротьбі, в яку вони ступили рік тому, прийнявши Біблію, як Слово Творця, а Христа, як свого особистого Спасителя. Ця зустріч була присвячена річниці закінчення євангельської програми, проведеної одним з посвячених «великих» євангелістів-проповідників — а всі вони її відвідували.
Зустріч повинна була відбутися у великому кінозалі, але в останній момент адміністрація щось змінила, та присутні перейшли в зал кафетерію кінотеатру. У тісноті, та не в образі…
Ну ось, пора розпочинати… Вкотре, але, тепер уже вголос, свою пред пісенну промову, прокручував в голові з тих пір, як в неї прийшло усвідомлення, що те, що відбувається тут має історичне значення не тільки для цих людей, не тільки для організаторів зустрічі, але, в першу чергу, для нього самого.
— Кілька років тому, — розпочав Юра після привітання, — я почув дивовижну притчу. Дозвольте перед піснею поділитися нею з вами. Ви побачите, вона має відношення до мого виходу на цю сцену.
***
На висоті, в дозріваючому плоді великого дерева, трійка маленьких насінин ділилися один з одним своїми мріями.
«Коли плід розкриється та нас понесе вітер, — кожного своєю дорогою, — я хочу, щоб він відніс мене в царський ліс, де я зросту в величезне дерево. Коли мене зрубають, нехай з моєї деревини зроблять прекрасну, різьблену, оздоблену золотом скриню для царських скарбів. Тоді всі бачитимуть скриню, будуть милуватися й захоплюватися мною» — повідала перша насінинка.
«Коли вітер понесе мене, я хочу, щоб він відніс мене в царський ліс, де я теж виросту великим деревом. А коли прийде час зрубати мене, нехай з моєї деревини зроблять красивий, великий та міцний корабель для самого царя. Він буде плавати на мені в славні військові походи, здобувати перемоги раз за разом. І коли повернеться додому, люди будуть виголошувати його славу та кидати йому квіти на мій борт, а він буде стояти на капітанському містку та вимовляти свої урочисті переможні промови!..» — вголос мріяла друга насінинка.
«А я хочу, щоб вітер відніс мене на найвищу гору, та щоб я перетворилася на велике, красиве дерево, а люди, дивлячись на мене, підіймали очі до неба…» — задумливо промовила третя насінинка.
Життя виявилося жорстоким, розбивши ці три піднесені мрії. Всі три насінини потрапили у звичайний ліс, їх зрубав звичайний, а не царський, дроворуб, і перше дерево пішло на облаштування хліва — загородок і годівниці для худоби. З другого дерева зробили звичайний рибальський човен. А щодо третього, спочатку щось планували, а потім, чи то забули, чи то щось змінилося, але так і залишилося воно обтесаним брусом підсихати в сараї…
Йшли роки, та ця історія так би й залишилася розповіддю про розбиті надії, якби, одного разу, в цей світ не народився Той, Кому мудреці зі сходу принесли скарби в подарунок, і залишили їх в тих маленьких яслах в тісному хліві, де лежало Немовля — по істині найбільший скарб у світі — Син Царя над царями. Немовля підросло й тепер це вже був Молодий Чоловік, який одного разу, завітав до рибалок, плавав з ними на тому самому човні, зупиняв бурю, перемагав бісів і хвороби, та звертався, стоячи в човні, до народу зі Своїми Словами Життя. А, коли Йому прийшов час віддати своє життя за гріхи світу, то з сараю дістали старий брус, сколотили з нього хрест, віднесли на гору, та й почепили на ньому Спасителя світу, пробивши цвяхами Його долоні та ноги… Тепер люди, дивлячись на це дерево, підіймають свої очі до неба…
***
Для мене це не лише історія. Це історія, яка може здійснитися в житті кожної людини. Сьогодні, та прямо зараз вона виповнюється в моєму житті!
В юності я мріяв стати зіркою рок-н-ролу. Закривав очі та бачив, як перебираю пальцями божевільні пасажі на своїй електрогітарі, від яких втрачають голову натовпи захоплених глядачів, похитуючись в такт музиці, а потім довго й гучно лунають оплески за мої пісні та гру. Одним з етапів музичної кар’єри передбачалися виступи по ресторанах. Я багато розмірковував про це, готувався, та навіть намагався якось пробитися…
Але не став я рок-зіркою. І навіть не дійшов до ресторану… Одного разу Цар Всесвіту відкрився мені та покликав за Собою. В моєму серці народився Син Божий. І сьогодні я стою перед вами в кафетерії, зі своєю гітарою, та зараз вже буду співати. Співати в ресторані центрального кінотеатру Дніпра, (на це я не міг замахнутися навіть у найсміливіших мріях), але співати зовсім не таку пісню, як співають у ресторанах… Той репертуар мені завжди був чужий. Я завжди відчував дискомфорт у шумному та п’яному гурті.
Зараз абсолютно на іншому рівні втілюється в чомусь безглузда, може, навіть, дурна, підліткова мрія. Я не став зіркою рок-н-ролу, але вже багато відспівав на євангельських програмах, подібних тій, яку ви відвідували рік тому. Я співав у великих і маленьких залах, відкритих павільйонах, — для сотень глядачів, і для кількох людей. Я співав пісні, які не об’єднують слухачів в дикий ревучий натовп, який здатен розтрощити після концерту пів міста, а пісні, які залишають в серці слухачів добрий слід, спонукають підіймати очі до неба, приходити до свого Творця й Спасителя, ставати щасливішим, і бачити виконання кожної своєї мрії, як це було у трьох насінинок з притчі, як це є у мене…
Від моєї гри та співу не вибухають ревом стадіони. Бог дав мені інший дар: попри природну неуважність та помилки, які іноді трапляються, не зважаючи на не потужний, професійно поставлений голос, який іноді може ще й «поїхати», попри просту гітару, зроблену власноруч, в якій нічому звучати (але, вона звучить дуже яскраво — ще одне Боже чудо), коли я співаю, зал огортає побожна тиша, яка стає відчутною по завершенні співу. Вона склеює зал в єдине ціле, та, здається, всі серця зливаються в одне велике серце й трепетно лунає в одному ритмі, а дихання, теж стає загальним, та немов би завмирає. Не хочеться виходити з цього стану … Тому що це — присутність самого Неба, це дія Святого Духу. Ви Його теж зараз відчуєте.
І після короткого вступу, полилися акорди й слова:
Заблудившийся странник во мраке ночном
Ищет путь, чтоб вернуться скорей в Отчий Дом,
На разбитое сердце стекает слеза,
Грусть, тоска и печаль ослепили глаза.
А на солнечном Небе Небесный Отец
Ждет, когда он поднимет глаза, наконец.
О! Измученный странник, взгляни, и поверь:
В Небеса приглашает открытая дверь.
Но, взглянуть и поверить труднее всего
Когда не разглядеть из-за туч ничего,
Когда больше не в силах по жизни идти, —
Так устал выбирать и сбиваться с пути.
А на солнечном Небе Небесный Отец
Ждет, когда он поднимет глаза, наконец.
О! Измученный странник, взгляни, и поверь:
В Небеса приглашает открытая дверь.
Вся Вселенная смотрит, — каков же конец:
Будут Отчие слезы или славы венец, —
Странник или погиб, иль вернулся домой…
Я — измученный странник, но выбор – за мной!
И на солнечном Небе Небесный Отец
Ждет, когда подниму я глаза, наконец.
И, измученный странник, взгляну, и поверю,
И в Дом Отчий войду сквозь открытые двери…
Розчинилися в тиші послаблі звуки останнього акорду, зал на якусь мить завмер, немов побоюючись вдихнути цю небесну атмосферу тиші та спокою… Цієї миті виявилося достатньо, щоб почути подих вічності, але насолодитися ним вдосталь хтось не дав, — такий завжди знаходиться серед слухачів, — совісно зронив нерішучий сплеск в долоні. Зал знехотя підтримав вдячну душу, поступово приходячи до тями та плещучи вже без обережності.
Юра подякував, схиливши голову на знак пошани, та з легким сумом від того, що так мало люди змогли насолодитися цією чарівною тишею Божої присутності, пішов, ще довго продумуючи деталі своєї розповіді, дошліфовуючи виступ, прокручуючи його знову й знову у своїй неспокійній голові…
Юрій Невенченов
За матеріалами интернет-газеты «Путь» стаття взята з «Когда Бог касается мечты»
