Довго спостерігала.
Довго думала.
Вирішила написати.
Я християнка.
Але я ще і психолог.
Тому, на щастя, втратила здатність, дивитися однобоко.
Але так було не завжди, і тому для початку – трохи моєї особистої історії.
Я росла в інтелігентній сім’ї. Ніколи не чула, щоб тато чи мама говорили нецензурщину.
Але коли виросла – почула. Від інших людей, від “продвинутих” однолітків.
В магазині, на базарі, просто на вулиці, в шкільному туалеті, в сільському клубі на дискотеці – всюди можна було почути “благий мат”. Так народ звик виливати свою злість, біль і роздратування. А деякі вже просто говорили матом, як дихали. Це реалії життя.
З часом я і сама почала використовувати “спасительний діалект”, він просто прилипав до мене, як реп’ях до штанів. Мені вже не різало вуха. Я була як всі і це єдинство укріпляло мене.
Коли мені виповнилося 23 роки я повірила в Бога. Досліджуючи Біблію, відкрила для себе неповторний духовний світ і він заполонив мою душу.
Прокинувшись одного ранку, я подивилася навкруги іншими очима. Тепер я дивилася нібито збоку, зі сторони. Це вже потім я зрозуміла, що почала бачити цей світ очима Бога, а спочатку мені було незрозуміло, що відбувається.
Змінились мої смаки, бачення, цілі, плани, сенси, погляди і багато іншого. Змінилась і моя мова. В ній стало “бракувати” деяких слів, але це зовсім не бентежило мене, адже все це стало природнім явищем, без нажиму і моралізаторства.
Ось уже 23 роки я іду за руку з моїм Спасителем. І кожен, із цих років був більш просвітницьким, ніж попередній. Поступово, дуже плавно, без надриву все у моїй голові розкладалося по поличкам. І я знаю, що процес духовного росту не закінчеться, допоки живу.
А на цьому етапі бажаю поділитися із вами своїми духовно-психологічними роздумами, до яких мене спонукало багато осуджуючих і соромлячих закликів до дематюкації.
Не всім мої слова ляжуть на душу, але тим, хто знаходиться разом зі мною на одному духовному рівні – точно ляжуть. Поїхали!
Все просто.
Є травматична подія.
Є психіка.
Є реакції при гострому стресі: замри, бий, біжи.
Тому:
• хтось, причаївшись, завмирає;
• хтось біжить, спасається, ховається;
• хтось бореться, б’ється кулаками і словами ( тому так багато сьогодні проклять і нецензурщини).
І нам дуже важливо зрозуміти, що всі три варіанти – це НОРМАЛЬНІ РЕАКЦІЇ ПРИ НЕНОРМАЛЬНИХ ОБСТАВИНАХ. Це закладено в нас Богом, для виживання.
Так, деякі реації не можна назвати екологічними. Можливо, вони навіть гріховні.
Але!
Коли ми починаємо стидити людей за їх слова і поведінку в моменти гострого стресу – тільки роздмухуємо полум’я агресії і піднімаємо загальний рівень роздратування.
Навіщо?
Хіба це те, що сьогодні допоможе українському суспільству?
Важливо зауважити, що гріхів навколо багато і це не завжди те, що ми бачимо і чуємо. Адже зовні людина може бути м’якою та пухнастою, а всередині – виношувати страшне зло.
І навпаки: хтось регулярно оперує кріпким слівцем і при цьому здатен проявляти людяність у відношені до полоненого ворога.
Є люди, у яких мова, мов той медок ллється, а із серця зло, як та змієчка вьється. Знаю, ви теж зустрічали таких.
Найстрашніші гріхи знаходяться
не зовні, а всередині, які бачить тільки Бог. Ми не можемо знати внутрішніх мотивів, а Бог бачить і судить їх не так, як ми. Тому й закликає нас не судити передчасно.
А зникають всі гріховні помисли, слова і вчинки тільки у відродженному серці.
Можна добитися зовнішніх результатів, заставивши людину чогось не робити чи не казати, але без усвідомлення, без вірної мотивації, без внутрішніх духовних змін це не має сенсу. А ось “драконить” людей – капітально. Думаю не варто капати на оголені нерви.
Пропоную замість того, щоб витрачати свою енергію на так звану дематюкацію (зміну зовнішнього) – посиленно молитися за зцілення і відродження поранених сердець (зміну внутрішнього). Коли можливо – навіть поіменно.
Вбиваємо одразу двох зайців:
1. Нікого не дратуємо.
2. Відкриваємо Богу шлях до дій у серцях людей.
Думаю, це буде більш результативно.
Особливо, якщо…
з любов’ю ♥️
