«Ви там у безпеці і комфорті…», «Поводьтеся пристойно…» і таке інше. По першим рядкам посту здогадуюсь – пише той, хто не виїхав з України і не відчув на собі «безпеку та комфорт». Пише не тому, що бачив щось непристойне, а хтось так сказав. Можливо, промайнуло десь фото «наших» у ресторані чи на курорті.
Те, що зараз напишу я – це те, що бачила, бачу та знаю особисто я, перебуваючи за межами України або отримуючи інформацію з перших рук.
Моя дорога до Італії зайняла 5 діб. Ще 13 днів еміграції. За цей час мені доводилося ночувати у різних місцях – у підвалі, у притулку на зіставлених разом стільцях; розмовляти з різними людьми у поїзді, автобусі, на вокзалах та автостанціях, на пропускних пунктах.
Часу для спілкування було достатньо: на кордоні з Угорщиною ми простояли 12 годин, на кордоні з Італією ще дві години. Додаємо дорогу, час у підвалі та ночі у притулку. Я спостерігала за людьми та за собою, згадуючи книгу Віктора Франкла «Психолог у концтаборі». Аналізувала поведінку людей та власні реакції. Крім того, я і зараз отримую інформацію від друзів та родичів, які опинилися у Польщі, Чехії, Німеччині, Нідерландах.
Щоб одразу розставити крапки над i, скажу, що я далека від думки, що всі громадяни України, які виїхали, поводяться бездоганно. Швидше за все, не всі. Однак зауважу, що за 18 днів серед сотень людей я бачила лише одну таку людину, і, враховуючи стан стресу, деякі особливості поведінки цієї людини можна списати саме на це.
Якщо ви натрапили на фото людей у ресторані або на курорті, швидше за все це люди, які і до війни могли собі дозволити багато, і зараз мають власну нерухомість та кошти за кордоном.
Більшість же приїжджає без найменшого уявлення, де вони будуть жити і за які кошти. Фінансову допомогу видають ще не у всіх країнах Європи. Наприклад, в Італії, де я перебуваю, такий закон було прийнято лише вчора. Тепер потрібно відпрацювати механізм, яким чином це будуть робити. Самі юристи-медіатори кажуть, що в Італії це не робиться швидко. Така специфіка місцевого менталітету ☹.
Там, де можна отримати фінансову допомогу, людям доводиться стояти в черзі кілька днів без гарантії, що саме сьогодні до них дійде черга (інформація з Праги). Допомогу, звичайно ж, отримують після реєстрації. Для реєстрації також існує черга за кілька днів або тижнів (інформація з Польщі та окремих районів Італії). Працювати без реєстрації не можна (це всюди).
Не скрізь можна зупинитись безкоштовно, навіть якщо це обумовлено програмою прийому біженців. Можна, але на короткий час. Дехто змушений переїжджати з одного місця на інше. Мені писали: «Гроші закінчуються. Ми вже їмо на вокзалі. Незабаром будемо жити на вокзалі».
Церкви, до яких належать наші люди, обіцяють передзвонити, допомогти, нагодувати. По факту люди приходять у призначений час і опиняються перед зачиненими дверима (ситуація в Польщі). На телефонні дзвінки ніхто не відповідає.
До консульства додзвонитися неможливо (сама пробувала). На мого листа, який я написала на e-mail консульства, відповідь не приходить вже тиждень.
Я розумію – нас дуже багато. Не ремствую, нікому не пред’являю претензій. Описую тільки для того, щоб ті, хто залишились ТАМ і вважають, що ТУТ безпечно і комфортно, зрозуміли, що все не зовсім так, як здається ЗВІДТИ. Хоча, якщо порівняти із підвалом у Чернігові чи Маріуполі, то можна сказати, що так, тут безпечно і комфортно.
А яких я бачила жінок з дітьми, що вирвалися з Чернігова – втомлених, голодних, брудних, і які вони розповідали історії! Краще цього ніколи не бачити і не чути. Зараз, коли я пишу ці рядки, у мене знову на очі навертаються сльози. Ці жінки і діти вже ніде не відчувають «безпеку та комфорт». А з часом дуже імовірно включиться ще й посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)…
Щодо самої подорожі, то від тих, хто їхав в евакуаційних поїздах, я знаю, що, оскільки туалети не працювали, пасажирам видавали по памперсу до самої Варшави. Памперси одягали у тамбурі по черзі. Але це не у перші дні евакуації. У перші ж викидали валізи, щоб взяти хоча б ще одну людину. Жінки з дітьми стояли 28 годин у поїзді, що прямував до Польщі. Стоянок практично не було, бо впхнути ще когось було вже неможливо. У Польщі з таких поїздів когось із жінок і дітей виймали вже без ознак життя (інформація від тих, хто їхав у такому поїзді).
Як психолог упевнена, що більшості з цих людей точно знадобиться психотерапевт. Тим, хто вижив у Маріуполі, Чернігові, Сумах, Харкові, Волновасі, Бучі, Ірпені та багатьох інших наших містах, без сумніву, знадобляться послуги психотерапевтів. І я зовсім не можу уявити ОСЬ ЦИХ людей усміхненими в ресторанах чи на курортах Європи.
Дорогі мої співвітчизники, давайте будемо тактовними, делікатними та не огульними в своїх рекомендаціях та зверненнях до тих, хто вирвався, щоб не завдавати ран тим людям, які й так постраждали дуже сильно!
Здається, кілька років тому мені довелося чути інтерв’ю, яке брали у сирійської дівчини-біженки. Журналістка з Європи запитала її: «Чи здалася вам Європа раєм?» На що дівчина відповіла: “Рай був у Сирії до війни”. Я не можу сказати, що тоді я цілком зрозуміла зміст її слів. Але я їх дуже добре запам’ятала.
Сьогодні я їх розумію. І можу сказати: «Я вдячна Європі, що вона приймає нас, як може, на що спроможні конкретні люди. Але рай, безпека та комфорт був в Україні до війни. Немає нічого комфортнішого за рідну домівку, рідних стін, рідного садочку, рідних тваринок, які залишилися там. І, звичайно ж, найрідніших та найулюбленіших людей – чоловіків, братів та синів, які ТАМ. А без них які ресторани, які курорти? Про що ви, дорогі мої? Ми живемо новинами З УКРАЇНИ…».
P.S. Щиро вдячна своїй подрузі Ірині Товстухі (на фото) за гостинність та теплий прийом, який я маю в її домі сьогодні, а також її чоловіку Доменіко Ріццо за доброту та терпіння до тих одинадцяти моїх співвітчизників, яких вони прийняли у своєму домі та облаштували.
Нехай Господь Бог благословить їх у всьому!
Ми єдині, коли нас поєднує любов.
За матеріалами Facebook сторінки Ірини Рєки.
