Пастор Аветік Дарбінян разом з дружиною Іриною виховує чотирьох дітей та служить у двох українських громадах Чехії — у Празі та Ліберці. Він поділився історією виникнення громад, та розповів, з якими викликами стикаються українці за кордоном і чому сьогодні церква стає для них місцем збереження ідентичності.
Після початку повномасштабної війни мільйони українців були змушені залишити свої домівки та шукати прихистку в інших країнах. Разом із людьми за кордон перемістилося і церковне життя.
Для багатьох вимушених переселенців громади за кордоном стала не лише місцем молитви, а й простором підтримки, де можна почути рідну мову, поділитися переживаннями і відчути, що ти не сам. Українські громади виникають там, де кілька років тому їх не було, об’єднують людей із різними історіями та поступово стають частиною європейського релігійного простору.
Українські громади за кордоном уже стали новою реальністю
— Як би ви описали становище українських громад за кордоном сьогодні: це тимчасове явище?
— Я переконаний, що сьогодні це вже нова реальність. Багато українців залишаються в Європі: вони працюють, навчаються, їхні діти ходять тут до школи. Люди починають будувати життя в новому середовищі, і церква змінюється разом із ними.
На початку повномасштабної війни більшість переселенців жила ніби «на валізах». Здавалося, що це тимчасово і скоро можна буде повернутися додому. Але з часом багато сімей почали задумуватися про майбутнє — де вони будуть через п’ять або десять років.
Я дивлюся і на власну сім’ю. Мої діти вже навчаються в Чехії, і я не можу просто вирвати їх із цього середовища. Але для мене дуже важливо, щоб вони завжди пам’ятали, що вони українці.
— Як виникли українські громади у Празі та Ліберці?
— Ці громади з’явилися після початку повномасштабної війни, коли до Чехії приїхала величезна кількість українців. Багато з них не могли відвідувати чеські громади, тому що не знали мови.
У Празі українська громада існувала і раніше — вже понад 20 років. Але вона просто не могла прийняти таку кількість нових відвідувачів. Спочатку було організовано служіння у дві зміни. Проте більшість українців звикли відвідувати богослужіння в першій половині дня. Через це зал постійно був переповнений зранку, що створювало дискомфорт.
Тоді було прийнято рішення спробувати збиратися окремо в іншому місці, також у першій половині дня. Так поступово сформувалася нова українська громада.
Громада у Ліберці виникла майже через рік. Там процес був трохи інший – українцям було важливо зберегти свою ідентичність, мову та звичний формат богослужіння.
Часто служіння проходили з перекладом, а також були певні відмінності у стилі проведення служінь між українцями та чехами. Це природно призвело до створення окремої української громади.
За словами пастора, у Празі на богослужіння приходить приблизно 100 осіб, включно з членами церкви та друзями громади, у Ліберці — близько 60. Ці громади досить молоді, середній вік прихожан – 43 роки. Тут є молодь, сім’ї з дітьми, але значно менше людей похилого віку, ніж у церквах в Україні.Іноді здається, що телефон просто приклеєний до вуха
— Як виглядає ваше служіння між двома містами?
— Іноді здається, що телефон просто приклеєний до вуха. Через відстань між містами багато питань доводиться вирішувати онлайн або телефоном.
Окрім духовного служіння, дуже багато часу займають організаційні питання. Ще одна складність полягає в тому, що обидві громади не мають власного приміщення. Тому постійно потрібно домовлятися з іншими церквами чи організаціями, щоб десь провести богослужіння або зустріч. Це забирає багато часу і сил.
Великий виклик для церковного життя — темп життя українців у Чехії. Багато хто працює по 12 годин на день або навіть більше, щоб забезпечити свої родини.— Через це людям часто просто не вистачає сил на активне служіння або волонтерство в громаді, — пояснює пастор. — Але вони не можуть працювати менше, тому що від цього залежить життя їхніх сімей.
Подвійна ідентичність українців у Європі
Одним із найскладніших викликів для українців за кордоном пастор називає питання ідентичності.— Люди хочуть залишатися українцями, але водночас прагнуть бути успішними у країні, де вони живуть. Це проявляється навіть у мові проведення богослужіння й ми дуже вдячні чехам за надані можливості проводити богослужіння окремо для українців. Для молоді, яка швидко інтегрується у чеське середовище, це теж певний виклик — зберігати українську мову.
За словами пастора, важливо знайти баланс між інтеграцією та збереженням власної культури: “Є небезпека перетворити церкву на етнографічний музей. Але також небезпечно повністю розчинитися в іншій культурі”.Молоде покоління українців, яке зростає в Європі, буде мультикультурним.
— Вони знатимуть кілька мов і почуватимуться частиною різних культур. І для церкви важливо бути місцем, де молодь відчуває себе комфортно. Тому громади намагаються створювати молодіжні зустрічі, табори, спільні заходи та суботні школи. Молодь не приваблює надмірна формальність. Якщо церква не буде говорити з ними їхньою мовою, вони знайдуть інший простір. Саме тому в громадах почали з’являтися нові формати роботи з молоддю.
Молодіжний рух «Freedom»
— У Празі діє молодіжний рух «Freedom», у якому ви берете активну участь. Як він з’явився і чим він важливий для української молоді в Чехії?
— Працюючи з молоддю багато років, я зрозумів одну важливу річ: молодим людям дуже потрібне місце для самореалізації. У церковному житті це не завжди можливо — через різницю у віці, культурі чи форматах служіння. Тому молодь часто потребує окремого підходу і простору, де вона може проявляти ініціативу.
Ідея руху Freedom з’явилася досить просто. Спочатку молодим людям запропонували організувати конгрес для української молоді — щоб підтримати одне одного, познайомитися і мати можливість спілкуватися між різними громадами.
Коли ми провели перший конгрес, він дуже сподобався молоді. Через рік вирішили організувати другий. Але протягом року стало зрозуміло, що саме такого спілкування не вистачає, молодь хотіла зустрічатися частіше.
Тоді дівчата з команди запропонували почати проводити регулярні загальні молодіжні зустрічі — раз на місяць. З часом до цього додалися молодіжні табори, нові конгреси та різні спільні заходи. Так поступово сформувався Freedom — простір, де молодь може відчувати себе вільно, будувати дружбу, служити і розвиватися.
Для багатьох це стало місцем, де вони можуть бути почутими і де їхня участь справді має значення.
— Чи були випадки, коли молоді люди спочатку приходили на зустрічі Freedom, а потім починали відвідувати церкву?
— Так, такі випадки є, і їх чимало. Одна з важливих особливостей цих зустрічей у тому, що молодь може легко запросити туди своїх друзів, навіть якщо вони раніше ніколи не були в церкві. Формат таких зустрічей трохи відрізняється від традиційного богослужіння. Атмосфера більш відкрита, багато спілкування, знайомств, спільних тем. Тому людям, які не мають церковного досвіду, легше прийти і почуватися комфортно.
Часто буває так, що молоді люди починають цікавитися: чому їхні ровесники мають певні принципи, чому вони такі відкриті, доброзичливі, чому між ними така атмосфера підтримки. І з часом у них з’являється бажання дізнатися більше — і тоді вони вже приходять до церкви.
Пам’ятаю одного молодого хлопця, який одного разу відвідав таку зустріч разом зі своїми друзями. Після цього йому стало цікаво, і він почав відвідувати зустрічі регулярно, а потім почав відвідувати церковні служіння, пройшов біблійні уроки, й згодом прийняв хрещення під час молодіжного табору.
Такі історії дуже надихають, бо показують, що іноді достатньо просто створити правильне середовище, де люди можуть познайомитися з вірою природньо.
Найважче — склеювати розбиті серця
— Що для вас, як пастора, є найскладнішим у служінні?
— Найважче — це, мабуть, склеювати розбиті серця.
До церкви приходять люди з дуже різними історіями. Хтось втратив рідних на війні. Хтось залишив дім або бізнес. Дехто вже зміг розпочати нове життя.
У громаді часто співіснують дуже різні настрої: одні хочуть повернутися в Україну, інші вже бачать своє майбутнє в Європі.
За словами пастора, бути підтримкою для всіх і водночас не нав’язувати людям рішення — це непросто.Як змінюються українці за кордоном
— Українці за кордоном уже не зовсім такі, як були в Україні, але й не стають повністю такими, як місцеві мешканці. Фактично формується новий стиль життя — десь між двома культурами. Для мене це нагадування про те, як Бог любить людей навіть тоді, коли вони змінюються і проходять через складні обставини. І водночас Бог вчить нас приймати один одного такими, якими ми є. Я думаю, що українська громади може стати мостом між культурами.
Вона залишатиметься українською за духом, але водночас буде частиною європейського суспільства. Люди, які сьогодні живуть у Європі, формують нову спільноту — поєднання української духовності та європейської відкритості.
Досвід українських громад у Празі та Ліберці демонструє, що церква за кордоном сьогодні виконує значно ширшу роль, ніж лише духовну.
Вона стає місцем підтримки для людей, які пережили війну, втрату дому і початок нового життя в іншій країні. І водночас ці громади допомагають українцям зберігати свою мову, культуру і віру навіть далеко від дому.
Лідія Колош
