П'ятдесят українських студентів отримали повні стипендії. Троє з них розповідають свої історії.
У лютому 2022 року розпочалися повномасштабні військові дії Росії в Україні. Поки світові лідери обговорювали, як надати військову підтримку народу України, міжнародний керівний орган церкви Адвентистів сьомого дня звернувся до адвентистських коледжів у Північній Америці та Європі з питанням, чи можуть вони допомогти переміщеним українським студентам, чия освіта була вимушено перервана через війну.
Коледж Кеттерінг відповів на цей заклик — у 50 разів більше.
Акредитований коледж медичних наук у головному кампусі Kettering Health відкрив свої двері (й серця) для 50 українських студентів, чия плата за навчання, проживання та харчування, підручники та інші витрати були повністю оплачені завдяки щедрості Фонду Kettering Health та індивідуальних спонсорів.
За цей час до кампусу в Кеттерінгу[1], штат Огайо, Сполучені Штати Америки, прибули перші 34 студенти з України, кожен з яких має свою історію про життя, яке вони знали, труднощі, які вони подолали, щоб дістатися до Америки, та проблеми адаптації до життя в іншій країні, відмінній від їхньої батьківщини. Троє з них зустрілися з нами, щоб поділитися своїми історіями.
Світлана
До війни Світлана Шнуренко, 23 років, була студенткою та проживала з батьками у Бучі, студентському містечку на відстані 12 миль (19 км) від Києва, столиці України. Хоча в дитинстві дівчина мріяла про кар'єру в медицині, проте в юності вона відклала цю мрію, щоб зайнятися управлінням проєктами.
Рано вранці 24 лютого 2022 року Світлана прокинулася від жахливого шуму, який доносився від російських літаків, котрі скидали бомби, коли її мати повідомила дівчині сумну новину про те, що почалася війна.
«У той момент я усвідомила весь жах ситуації», — каже Світлана Шнуренко.
Сім'я дівчини розробила план евакуації: вони поїдуть до дідуся на Волинь, в західну Україну, за 240 миль (390 км) від домівки.
«Всі необхідні речі та документи були зібрані за тиждень до цього», — каже дівчина.
Але коли засоби масової інформації повідомили, що Росія бомбить аеропорти по всій країні, включаючи військовий аеродром «Гостомель», розташований всього у двох милях від їхнього будинку, — вони зрозуміли, що
«в Україні безпечного місця немає».Світлана, її мати, брат і двоє друзів сім'ї втиснулися у свою маленьку автівку з невеликою кількістю речей. Її батько, пастор, залишився евакуювати студентів.
«Це був останній раз, коли я обіймала свого дорогого тата», — з сумом каже Світлана.
Поки російські бомбардувальники ширяли над головою, брат дівчини вів автомобіль по місцевості, охопленій вогнем і димом. Незабаром вони приєдналися до тисяч автівок, застиглих на дорозі, водії котрих у паніці намагалися їхати в одному напрямку — якомога далі від Києва.
Коли вони дісталися до Волині, то зіткнулися ще з більшою кількістю несамовитих прощань. На той час в Україні чоловікам від 18 до 60 років вже не дозволялося залишати країну, якщо тільки вони не навчаються в іноземному університеті. В іншому випадку їхній обов'язок — захищати Україну.
«Я ніколи не забуду те почуття смутку, коли ти розумієш, що, можливо, в останній раз обіймаєш свого брата й діда», — каже Світлана.
Жінки продовжили свою подорож. Протягом декількох місяців вони жили в Чехії у далеких родичів, оформляючи туристичні візи. Вони сподівалися дістатися до Торонто, де живе сестра Світлани. Коли ж Світлана з матір'ю не змогли отримати документи у посольстві Канади у Празі, вони звернулися до посольства Канади у Польщі.
«Це був важкий шлях — довгі черги та безсонні ночі», — говорить Шнуренко.
До того ж вони непокоїлися за батька.
«Мій батько ризикував своїм життям, щоб вивести людей з найбільш несприятливих і небезпечних міст», — каже дівчина. —
«Він потрапив у оточення, та ми на кілька днів втратили з ним зв'язок».Світлана каже, що коли її тато знову зміг зв'язатися з ними, то
«перше, що він мені надіслав, було повідомлення про коледж Кеттерінг».Батько Світлани дізнався про цю можливість, пам'ятаючи про мрію доньки стати лікарем.
«Це було як промінь надії», — каже дівчина.
Владислав
Сім'я Владислава («Влада») Малишевського живе в центральній Україні.
«Ми не пережили ані втрату будинку, ні втрату родичів», — говорить хлопець. —
«Але вся сім'я пережила великий стрес через те, що не знала, що буде далі — особливо тому, що мені на той час вже виповнилося 17 років, і всі хвилювалися, що незабаром мені буде 18 та я повинен буду стати солдатом».Владислав, чия мати лікар, вивчав агрономію в місцевому університеті. У церкві він почув оголошення свого пастора про можливість вступити до коледжу Кеттерінг, але, як каже сам Малишевський,
«я не міг повірити, що мені може так пощастити».Владислав та його батьки боролися з важким рішенням.
«Батьки дійсно не хотіли мене відпускати, проте вони дуже хвилювалися за мене й не бачили майбутнього [для мене в Україні]».Коли Малишевський був прийнятий до програми, наближалося його 18-річчя. Йому потрібно було залишити Україну, але у нього ще не було всіх необхідних документів для отримання візи. Тому хлопець відправився до Польщі, де більше як місяць жив у церкві, увесь цей час працюючи з посольством Сполучених Штатів Америки над отриманням візи. Коли Владислав нарешті отримав візу,
«сама поїздка була досить складною, тому що це був мій перший досвід з аеропортами», — каже Малишевський.
«Я летів з Варшави до Парижа, а звідти до Цинциннаті, де мене вже зустрічали співробітники коледжу».Хлопець прибув до коледжу Кеттерінг вже після початку осіннього семестру. Але нарешті він був тут.
Даніела
Коли Даніела Корчук, котрій зараз 18 років, була ще маленьким підлітком, батько сказав їй:
«Неважливо, яку професію в майбутньому ти обереш, головне — служити людям. Вся суть у Богові».Бувши студенткою Українського гуманітарного інституту в Бучі, дівчина вирішила вивчати економіку, проте, насправді ніколи не бачила себе в цій професії.
«Я не знала, як саме зможу служити людям», — каже Даніела.
Коли військові дії росіян зупинили її навчання, друзі, які раніше втекли до західної України, запросили Даніелу та її матір приєднатися до них. Прибувши на місце призначення та тіснившись у маленькому будиночку з 15 людьми в ньому, людини вирішили продовжити шлях на захід.
На той час, коли Даніела Корчук прибула до Кеттерінг-коледжу з усіма документами, необхідними для навчання тут, її подорож привела її через Словаччину, Чехію, Сполучені Штати Америки, Норвегію та знову до Сполучених Штатів Америки.
Проте, знеструмлення та інші обставини, які догодилися на той час та були пов'язані з війною, не раз змушували її сім'ю залишати свій будинок.
Одного разу її батько повернувся та виявив, що один бік будинку весь в дірках — шрапнельних рубцях, які залишилися після попадання в будинок їхнього сусіда ракети, — а його кабінет розграбований росіянами, які в цей час зайняли інший сусідній будинок.
Життя в Кеттерінгському коледжі
Зараз студенти підтримують зв'язок зі своїми сім'ями за допомогою телефонних дзвінків, текстових повідомлень та відеодзвінків. Хоча зв'язок переривається через перебої з електрикою в Україні, в більшості випадків студенти отримують повідомлення про те, що з їхніми сім'ями все гаразд.
Всі троє студентів вже добре освоїлися в новому суспільстві та пристосовуються до культурних відмінностей в іншій країні.
«Тут все по-іншому», — каже Владислав Малишевський. —
«Дороги, будинки, їжа, громадський транспорт, автівки...»У міру адаптації всі вони вірять, що саме Божий план привів їх сюди — до безпеки та можливості зробити кар'єру в медицині. Особливо впевнена в цьому Світлана Шнуренко.
Рука Божа
П'ять років тому, ще задовго до вторгнення, Світлана Шнуренко хворіла та благала Бога показати їй Його план для її життя. Тієї ночі уві сні вона побачила кімнату з високим ліжком.
«Я сиділа на цьому високому ліжку та читала величезні книги нерідною для мене мовою», — розповідає Світлана, додаючи, що бачила деталі
«так жваво, що могла їх намалювати».Сон приніс Шнуренко більше плутанини, аніж ясності. Аж поки вона не приїхала до коледжу Кеттерінг і співробітник не відчинив двері до її кімнати у гуртожитку.
«У мене затамувало подих», — каже дівчина. Від високого ліжка й білих меблів до дзеркала, кольору стін і дерев'яної підлоги,
«я [побачила] ту ж кімнату з мого сну».«Оскільки війна в Україні триває, ми все ще турбуємося про наших батьків», — каже Даніела Корчук, —
«Але Бог піклується про них, і ми сподіваємося, що в наших сім'ях все буде добре».Світлана Шнуренко додає:
«Мені подобається, що Бог може перетворити таке зло, як війна, на щось хороше, наприклад, на можливість для нас бути тут і навчатися».«А потім», — додає Світлана Шнуренко, —
«Бог може використовувати нас, щоб допомогти іншим людям».Оригінальна версія цієї історії була опублікована на
сайті новин Kettering Health.
Новини охорони здоров'я Кеттерінга
За матеріалами
Adventist Review стаття взята з
«Логос Iнфо»[1] Кеттерінг (англ. Kettering) — місто у США, в округах Монтгомері та Грін штату Огайо.
