Недавній міжхристиянський семінар “Тиждень пророка Даниїла” у місті Острава на сході Чехії дозволив зробити низку спостережень щодо поточного становища українських християн.
Більшість учасників події приїхали з України. Порівняння з чеською ситуацією було дуже доречним. Чехія є одною з найменш релігійних країн Європи з плюралістичним, атомізованим, індивідуалістичним суспільством. Напрацювання чеських колег були використані як контекст для осмислення й планування стратегії для України.
У цій темі вимальовуються два основні напрямки: теперішній опір збройній агресії та перспективи повоєнного відновлення української держави й суспільства.
Присутні виразили надію, що релігійні кола відображають загальну тенденцію в українському суспільстві – поступово прозрівати щодо цілей агресії проти України, позбуватися ілюзій щодо півніного сусіда як чогось сутнісно протилежного «одвічно злому Заходу». Теперішня агресія містить ідеологічний, пропагандистський компонент і є прикладом зловживання релігійною проблематикою. Тут маємо тези столиці країни-агресора як «Третього Риму», «священної війни із бездуховним Заходом», спроби представити Європу виключно як антирелігійне/антихристиянське утворення, подаючи свободу/толерантність як «потурання збоченням» і привласнюючи підтримку сімей і просування консервативних цінностей як виключну ознаку й функції популістських і авторитарних лідерів.
Учасники семінару зауважили, що під час воєнних дій церкви/релігійне середовище розуміє свою основну діяльність як захист тилу. Підтримка ЗСУ, волонтерство у прифронтовій зоні – то є справа переважно чоловіків. Будучи надзвичайно важливою, підтримка війська не вичерпує ексклюзивних сфер інтересу й дії релігійних кіл. Зокрема тут відіграють роль соціологічні причини: у релігійних колах різко переважають жінки, й не завжди молоді.
Звучала думка, що є необхідною спільна дія церкви, (про)релігійної) школи та сім’ї.
Помісна релігійна громада
Пряме залучення до соціальної роботи також має місце: сотні (імовірно, більшість) релігійних громад України надають ту чи іншу соціальну допомогу. Це церковні приміщення як соціальні центри, де переселенці мешкають, принаймні тимчасово, та отримують гуманітарну допомогу – їжу, ліки, одежу, а також психологічну підтримку. Це служіння віруючих сімей, які селять внутрішніх мігрантів, перш за все одновірців, у своїх оселях, переважно не реєструючи таку свою діяльність і, відтак, не розраховуючи на державну підтримку своїх зусиль. Окремі віруючі волонтерять при своїх релігійних центрах як кухарі, консультанти, секретарі при оформленні заявок на гуманітарну допомогу, дистриб’ютори таких ресурсів.
Моральна освіта у школах
Чеські колеги започаткували цю частину дискусії з представлення педагогічної спадщини чеського титана думки Яна Амоса Коменського, і найперше його найвідомішого трактату «Велика дидактика» (1657).
У центрі уваги тут перебувають засновані релігійними організаціями школи, факультативні предмети типу «християнської етики». У державних школи найбільше значення мають відкритість директора школа й ініціатива учителів.
Християнські педагоги становили основну частину учасників семінару. Їх цікавить підготовка учнів як моральних особистостей, зорієнтованих не лише на особисті інтереси типу кар’єри й свого оточення, але й на суспільні питання.
Дискусії оберталися, зокрема, навколо питань: Чи є навчання цінностям нейтральним? З якими проблемами стикається християнський педагог? Чи можна формувати характер школяра взагалі? Чи учасники самі практикують ці принципи? Що таке чеснота?
Захист сімей
Тут на перший погляд виходять збереження подружжів і виховання дітей, коли тато перебуває на передовій, або мама з дітьми евакуювалася, особливо за кордон. Схоже, що подружні й міжпоколіннєві стосунки є найбільше загроженими у поточному етапі воєнної агресії проти України. Є підстави очікувати хвилі розлучень, подружніх зрад, домашнього насильства, занедбаних батьківських обов’язків.
Учасники вважають спілкування шляхом до розвитку і підтримки стосунків. Відтак, розділеним війною сім’ям (розділеним географічно й, що набагато серйозніше, психологічно) варто докладати всіх зусиль, щоб забезпечувати спілкування з рідними на відстані. Для цього треба розуміти, що може бути предметом розмов. Їх треба виводити за межі односкладних запитань і відповідей у стилі «Як справи? Нормально». Треба культивувати розповідання історій, на які треба поділити свої переживання й навіть буденні справи.
Чоловіки особливо схильні недооцінювати те, що відбувається з ними. Цей аспект загострюється, коли мужчина служить на передовій. Тоді його події неодмінно «мають» відповідати якимось уявним вимогам до «героїки», а у його родичів у тилу постійно є відчуття несуттєвості, відсутності масштабу свого існування. Життя на фронті загрожує розвитком посттравматичного стресового розладу із зацикленістю на трагічних переживаннях й нездатністю повернутися до цивільного життя. Для цього бійцю не можна психологічно дистанціюватися від своєї рідні у тилу. Наскільки це можливо, слід емулювати хоча б якісь елементи мирного сімейного життя. Має значення, чи має сім’я хоча б пам'ять про свій довоєнний час. Чи розвиває якісь плани й мрії, чи має завдання на післявоєнний період. Ці елементи будуть зв’язками бійця з життям, до якого він неодмінно має повернутися.
Максим Балаклицький
