Вони ніколи не бачили сонця. На перший погляд, без зору практично неможливо дати собі раду самотужки. Натомість сучасні технології дарують все більше можливостей компенсувати фізичні вади. Незрячі чоловіки та жінки так само ходять на роботу, створюють сім’ї, відвідують культурні події, дивляться фільми, вистави та насолоджуються образотворчим мистецтвом. Чи легко їм це вдається та з якими труднощами стикаються - дивіться далі у сюжеті.
Світ навпомацки. Не бачачи світ фізичним зором, його можна осягнути іншим чином. Сліпі люди не позбавлені відчуття прекрасного. Навпаки - цінують красу навколишнього світу та мистецтва деколи більше, ніж інші. Проєкт “Торкаючись бачу”, започаткований львівським скульптуром Василем Одрехівським, покликаний продемонструвати незрячим людям визначні споруди та твори мистецтва. Спочатку виготовили 12 портретних скульптур, створених у різних стилях. Обстежуючи їх на дотик, незряча людина розуміє, чим один живописний стиль відрізняється від іншого. Наступним кроком став проєкт “Великі українці”, завдяки якому дізналися як виглядали визначні для нашої країни постаті з минулого. Зараз можливості людей із вадами зору майже не відрізняються від тих, кому природа дарувала можливість бачити світ. Оксана Потимко, радниця міського голови Львова, виконавча директорка Української спілки інвалідів Львівського осередку: “Вирішення проблеми має другий напрямок. Як кожна незряча людина дивиться на проблему. Тому що я є твердим прихильником того, що той, хто хоче вирішити проблему - той шукає шляхи. А той, хто не хоче вирішити - шукає причини. Є психологічне питання. Частина людей, які мають статус людини з інвалідністю, зокрема незрячих, мать споживацький статус. Вони переконані, що хтось - зокрема, держава, має вирішити всі їхні питання. Питання матеріальні, питання побутові, питання працевлаштування і так далі. При цьому самі вони, як правило, нічого запропонувати не можуть. Тобто, вони не мають освіти. Вони не займаються самоосвітою, вони не є конкурентними на ринку праці, але вони твердо переконані, що їм хтось щось має дати”. Проте чимало позбавлених зору досягають у житті багато. А дехто й більше, ніж їхні зрячі сучасники. 25-річний Влад Колпаков орієнтується у просторі на дотик і звук. Попри це, працює, самотужки придбав двокімнатну квартиру. Разом зі зрячою дружиною Галиною виховує здорового п'ятирічного сина Лева. Влад Колпаков, львів’янин: “Незряча людина може працевлаштуватися. Скажімо, я працюю в Українському центрі фізичної культури та спорту інвалідів “Інваспорт”. Я член національної збірної з шахів серед людей з вадами зору. Також я працюю в ІТ-компанії “SoftServe”: я тестувальник програм на доступність. З мого досвіду можу сказати - коли людина ставить перед собою цілі, шукає можливості, й коли ці можливості з’являються, хапається за них, починає активно розвиватися, здобуває нові знання та навички, то, у принципі, є змога працевлаштуватися та отримати непогану роботу. Щоправда, сфер, у яких незряча людина може знайти собі гідну роботу - не так уже й багато”. Містом Влад пересувається самостійно. Каже, йому це нескладно. Проблеми мають незрячі, позбавлені такого досвіду. Основне тут завдання - користуватися спеціальною тростиною. Також є додаткові засоби - наприклад, навігатори у смартфоні. Найкращий варіант - сформувати сітку маршрутів, якими доводиться ходити найчастіше, визначити орієнтири. Якщо немає форс-мажорних обставин, Влад без проблем дістається необхідного місця призначення. За потреби, не соромиться просити допомоги у перехожих. З його життєвою позицією погоджується голова правління громадської організації “Фонд реабілітації незрячих” Михайло Петрів. Чоловік народився із вадами зору. Вже у дитинстві пересувався з допомогою тростини, а 15 років тому його уразила тотальна сліпота. Михайло Петрів, голова правління громадської організації “Фонд реабілітації незрячих”: “Мій приклад є досить типовим, як і у моїх товаришів. Тому що всі ми, як кажуть, вийшли з радянської доби, коли була одна система. І ця система всіх об’єднувала. Вона навіть радше не виділяла когось особисто, щоб не було таких можливостей реалізуватися, а було все узагальнено. Ми всі навчалися у спецшколах-інтернатах для незрячих. Звідтам виходили, в основному, на підприємства цієї ж системи, де поселялися проживати у гуртожитки. Потім забезпечувалися житлом - хоч поганенько, але якось забезпечувалися на той час. А наші товариші, які наважувалися іти далі, розвиватися, вступали до ВНЗ - було кілька таких професій. В основному, це масажисти, юристи, вчителі, музиканти”. Тепер можливості незрячих суттєво розширилися завдяки комп'ютеризації та Інтернету. Головне, за словами Михайла, не лінуватися опановувати новітні премудрості. Серед незрячих тепер є представники різноманітних професій - журналісти, радіоведучі, перекладачі, програмісти, приватні підприємці… Щоправда, не всі розуміють, що ситуація - змінилася. Тож необхідно самовдосконалюватися, адже сучасний світ виставляє до них такі ж умови, як і до решти населення. Тому жити за старими мірками - не варто. Тим більше, що великі міста починають сприяти цьому. Наприклад, у Львові 80 відсотків світлофорів - озвучені. 100 відсотків тротуарів - низькі, тобто - пристосовані для незрячих. Смартфони стали незамінними помічниками для людей, які не можуть бачити світ. Михайло Петрів, голова правління громадської організації “Фонд реабілітації незрячих”: “Наша організація як раз і займається сприянням активності незрячих людей. Тим, які хочуть реалізовувати себе, хочуть допомагати собі, отримувати інформацію. Ми займаємося доступністю як вуличної інфраструктури, так і інформаційною доступністю. Створюємо сайти, дейзі-бібліотеку створили першу українську - аудіо. Вона є у вільному доступі на Інтернет-ресурсі. Будь-хто може нею скористатися - не тільки незрячі люди.” Найтяжче доводиться людям, які народилися здоровими, але згодом втратили зір. Вони потребують особливої підтримки та порад. Михайло наголошує: щоб бути комунікабельним і давати раду в житті, незрячим слід досконало опанувати комп’ютерну грамотність і шрифт Брайля. Тепер його широко використовують. У тому числі - на упаковках усіх без винятку ліків. Гарною новиною вважає й те, що людей із вадами зору тепер беруть на облік у центр зайнятості, пропонують роботу нарівні з усіма. Та все ж нерідко, аби довести свою спроможність роботодавцю, незрячим доводиться перевершувати здорових конкурентів у навичках і знаннях.Лариса Попроцька, Микола Івахненко, Львів, “Вісті надії”