Костянтин Кампен, керівник відділу освіти Адвентиської церкви в Україні долучився до допомоги людям у цей тяжкий для України і українців час, і розповів про ситуацію в студмістечку Українського гуманітарного інституту під час війни.
Костянтин розповідає:
«В перші дні військових дій керівництво Приватного вищого навчального закладу «Український гуманітарний інститут» і Українського адвентистського теологічного інституту вирішили вивезти студентів у більш безпечне місце, на Буковину. Незабаром після евакуації студентів в околицях Києва розпочалися запеклі бої, тому деякі жителі Гостомелю та Бучі, де була «найгарячіша» ситуація, шукали у нас захисту. Ми їх із радістю приймали.
Більшість людей – жінки, діти та люди похилого віку. Наразі, їх близько ста шістдесяти.
У цих регіонах цілодобово відбуваються обстріли і вдень, і вночі, і буває тільки рідкісне затишшя для того, щоб перебазуватися та перевезти техніку, висадити загони. Ситуація погіршилася, коли на територію інституту влучив снаряд. Нічого глобально не пошкодив, але уламками зачепив деякі будівлі, вікна та двері. Всі живі і здорові. Наразі, люди знаходяться в підвалах будівель, що на території. В одному зосереджені сім`ї.
Дуже багато дітей, настільки, що можна вже відкривати садок і школу одночасно. Діти весь час там, не виходять на вулицю вже близько семи днів. Пастор В`ячеслав Кулага не дає сумувати їм: то ігри приносить, то мультики показує. Останній був про Йосипа. Їм дуже подобається, вони відволікаються. А в іншому підвалі знаходяться люди більш старшого віку. Деякі цілодобово там знаходяться, а деякі приходять рано-вранці і йдуть пізно ввечері, аби нормально виспатися в гуртожитках.
Щоби служити цим людям на території залишилися три пасторські сім’ї, декілька працівників навчального закладу та два студента богословського факультету. Крім них активно і із повною самовіддачею трудяться медики.
В минулу п’ятницю ситуація стала складнішою, бо зникла електроенергія. Але, тим не менш, людей годували двічі на день гарячими стравами. Деякі відвідують місцеву їдальню, а деякі обирають залишатися в підвалах, але їм також приносять їжу. Ніхто не залишається голодним. А ще, за перші дні війни відбулося чудо. Один із місцевих жителів, в якого був аптечний бізнес, всі свої медикаменти привіз у наш навчальний заклад і тепер усі мешканці кампусу забезпечені ліками.
На жаль, у нас немає окремого часу для богослужінь. Причина одна: служіння відбувається стільки разів, скільки служителі мають змогу прийти в той чи інший бункер. Люди різні, але, скільки б капелан чи пастор не приходили говорити про Бога, залишають все і уважно слухають.
Запитують, цікавляться, ніхто не відмовляється від молитов. В особистих бесідах ставлять духовні питання. Деяким людям, а особливо дітям, просто треба поговорити, щоб їх почули. Багато молитов підноситься на цьому місці. Команда 4 рази на день збирається, аби помолитися та вирішити технічні питання. На цей момент, Буча як населений пункт відрізана від усього зовнішнього світу.
Неможливо ні заїхати, ні виїхати. Зі всіх сторін ідуть бої. І Буча є тим місцем, де постійно прориваються то одні колони, то інші. Зі всіх сторін обстріли. Подяка Богу, що деякий час тому була можливість виїзду. А брати, в свою чергу, змогли завезли немало продуктів, і тепер є чималий запас. Також маємо запас палива для генератора, який, під час знеструмлення дає тепло в гуртожитки та забезпечує роботу всіх комунікацій.
Незважаючи на обставини у людей є надія, надія на Бога. В той час, коли їх будинки, квартири зруйновані або обстрілюються, вони моляться про те, щоб відкрили «зелений коридор», щоб мати змогу вибратись, не чути постійних вибухів і відчувати себе у безпеці. Це дивовижний час, коли нам не треба багато думати, чим ми можемо послужити, служіння завжди і всюди. І приклад команди служителів у Бучі, працівників і команд богословів показує, що завжди є люди, які чують цей заклик від Господа і будуть підкорятись, служачи потребам людей».
