В Приватному вищому навчальному закладі “Український гуманітарний інститут” (УГІ), що заснований Адвентистською церквою на постійній основі діє соціальний проєкт “Школа самостійності”. “Школа” відбувається під патронатом громадської організації “Відгук” (м. Буча, Київська обл.). Нещодавно студенти УГІ відновили свою співпрацю з “Відгуком”, адже через пандемію майже на цілий рік було припинено роботу молодих людей у цьому проєкті.
Нагадаємо, що волонтери з Українського гуманітарного інституту декілька разів на тиждень близько 10 років відвідують дітей та молодь з інвалідністю у школі №3, на базі якої здійснюється проєкт. У 2021 році завдяки підтримці благодійника та волонтера Сергія Урбана, який нещодавно пішов з життя, “Школа самостійності” продовжила свою діяльність у новому приміщенні в м. Ворзель. Саме там деякі студенти познайомилися з учнями цієї школи.«До цього проєкту я долучилася нещодавно, але планую продовжувати цю діяльність. Діти та молодь мені дуже сподобалися – вони своєрідні й особливі. Ми спілкуємося з ними, граємо в ігри, які їм цікаві, та які їх розвивають», – ділиться своїми враженнями Інета Дробиленко, студентка другого курсу факультету теології.На перший погляд “Школа самостійності” – звичайний проєкт. У декого може навіть виникнути питання, чи дійсно він важливий? Адже погратися і поспілкуватися – це не нагодувати голодних, не зібрати кошти для тих, хто помирає, не врятувати від біди. І дітей з інвалідністю у нас не так і багато, а якщо і є, то які у них можуть бути проблеми, відмінні від наших? Ці та подібні питання, можливо, все менше й менше виникають у нас сьогодні. З одного боку, тому що суспільство змінюється і стає більш небайдужим через активну волонтерську діяльність благодійних організацій, а з іншого – нам дійсно мало трапляються у повсякденному житті люди на візках чи просто з інвалідністю. А все через те, що в нашій країні, на жаль, недостатньо умов для повноцінного активного життя чи то дітей з інвалідністю, чи то стареньких людей, фізична активність яких обмежена.“Школа самостійності” – один з проєктів, який не може існувати без волонтерів. Проєкт, який може функціонувати лише коли всі сторони – представники благодійної організації, батьки дітей з інвалідністю, самі діти та волонтери об’єднуються й працюють разом. За 10 років існування в школі побувало 32 дитини, 16 з яких вже в дорослому віці сьогодні продовжують відвідувати заняття разом зі своїми батьками. У рамках проєкту з дітьми деякий час займалися масажист-реабілітолог, логопед-дефектолог. У цій особливій школі у дітей з’являється можливість бувати в місцях чи брати участь у конкурсах, наприклад, спортивних, які були для них недосяжними. Адже поїздки на Київське море, на озеро чи до лісу є невіддільною частиною діяльності “Школи самостійності”.Тамара Бердікова, голова благодійної організації “Відгук”, поділилася з нами своїми думками щодо “Школи самостійності”:«Без цього проєкту ніяк не можна. Нашим дітям потрібен соціум, бо вони обмежені в спілкуванні. Діти не місяць чи два сидять вдома, а роками. Учням нашої школи необхідне спілкування зі здоровими людьми. Зрозумійте, коли дві дитини на інвалідних візках зустрічаються, вони можуть кілька хвилин порозмовляти й все. Бо вони фізично обмежені. А коли молода здорова людина з такою дитиною спілкується, наприклад: може повозити, щось розповісти, щось показати – це зовсім інший вплив.Багато хто по-різному до наших дітей ставиться, а студенти УГІ – молодці. Діти з нетерпінням їх чекають. Насправді якби волонтери з інституту не приїжджали б, наші учні теж не приїхали б сьогодні на заняття. Можу сказати, що вже самі діти їздять сюди саме заради спілкування зі студентами. Слава Богу, що є така молодь!»Ірина Нечитайленко, вчителька англійської мови, в минулому студентка УГІ (2014–2018р.), відвідує молодь та дітей в “Школі самостійності” з 2 курсу свого навчання. На питання, чому не залишила цей проєкт після закінчення навчання, відповіла, що знайшла там друзів, з якими у неї є багато спільного. Їх спілкування не обмежується зустрічами в цій школі. Декількох своїх подруг Ірина відвідує вдома. Для Ганни проводить заняття англійської мови, малює з нею. А з Олею обговорює близькі та спільні теми, наприклад: поезію, написання віршів. Якось дівчата разом ходили в театр. Саме ініціативність і активність Олі, в якої діагноз ДЦП (дитячий церебральний параліч), надихає Ірину.«Найбільше в спілкуванні з дітьми та молоддю з інвалідністю мені подобаються ті позитивні емоції, які вони випромінюють. З ними не так важко спілкуватися, як здається на перший погляд: ніби вони потребують нашого співчуття чи нашої допомоги. Це не зовсім так. Мені подобається ідея цього проєкту: учні цієї школи вчаться самостійному спілкуванню зі своїми однолітками не через призму співчуття, а на основі рівності. І як результат – наше спілкування легке і веселе, коли повертаюся додому – щоки болять від того, що півдня усміхалася і сміялася», – розповідає Ірина.Якщо про дітей з інвалідністю ми ще згадуємо, то про їхніх батьків точно не думаємо. І даремно. Адже в родині, де є хвора дитина, що не може рухатися без сторонньої допомоги, як іноді кажуть «прикута до візка», батьки так само «прикуті». І мало хто знає, що вони переживають і як проходить їх повсякденне життя. Так от, “Школа самостійності” – це допомога і для батьків. Тут переважно матері, які щодня піклуються і доглядають за своїми вже дорослими дітьми, мають можливість відпочити й просто поспілкуватися між собою порадити щось одна одній, а за бажання навчатися малювати, в’язати чи вишивати разом з усіма. І водночас кожен, у кого є діти, погодиться – немає нічого кращого у батьківстві, аніж бачити, що твоє дитя щасливе.Розповідає Людмила Мацик, мама Богдана, якому 23 роки:«У мого сина родова травма і як наслідок – ДЦП. За своє життя він пережив 27 операцій, але не зважаючи на це, Богдан дуже розумний хлопчик. Торік він закінчив Університет державної фіскальної служби. У нього багато різних грамот і нагород. Якось він виграв перше місце на змаганнях з шахів у Київській області та друге місце серед студентів УГІ. Пам’ятаю, як сильно за нього вболівали його друзі-студенти, з якими ми познайомилися в “Школі самостійності”. Ми її відвідуємо вже 10 років. Це наша сім’я, в якій є і психічно хворі діти, та студенти знаходять до них підхід. Наше спілкування не обмежується лише заняттями. До нас приходять волонтери й додому – грають на гітарі, спілкуються.Особисто для мене це велика фізична допомога. Мій син важкий і мені потрібно йому щодня допомагати ходити. А сьогодні з ним займаються студенти. До речі, тут, на заняттях, я навчилася вишивати стрічкою. Зі своїми картинами я брала участь в одному фестивалі».Іван Кривошея, студент факультету практичного богослов’я, вперше дізнався про цей проєкт навесні 2016 року. Перший раз поїхав у школу як на соціальне проєктування в рамках навчального процесу, але після кількох відвідувань, познайомившись з учнями ближче, подружився з ними. Наступні рази Іван йшов вже не ради закриття годин проєктування, а для того, щоб поспілкуватися з чудовими, добрими, життєрадісними дітьми.«Особливо теплі, дружні стосунки я маю з Богданом Мациком, – розповідає Іван – ми відразу потоваришували й тримаємо зв’язок дотепер. Іноді відвідую його вдома, але ця можливість обмежена у зв’язку з епідемічною ситуацією. “Школа самостійності”, я думаю, це мало не єдине місце, де діти, у яких є особливі потреби, можуть відчути себе прийнятими. За час спілкування та перебування у цьому середовищі, я усвідомив як багато можливостей та дарів не використовую, які б хотіли мати інші люди, котрі цього не мають. Я впевнений, вони б використали їх розумно і по-максимуму».Спілкування з волонтерами, організаторами та батьками показало, що “Школа самостійності” – це проєкт, у якого немає кінцевого терміну завершення. Він потребує і буде постійно потребувати фінансової підтримки, співпраці з волонтерами-фахівцями – логопедами, реабілітологами, психологами тощо. Його ефективність неможливо переоцінити та відобразити цифрами, графіком чи діаграмою – саме це й надає йому статусу “особливий”. Адже “Школа самостійності” продовжує бути корисним, актуальним та необхідним проєктом сьогодні, частиною якого є праця та служіння студентів Українського гуманітарного інституту.Підготувала Людмила КалдарєДжерело: ugi.edu.ua
