У квітні у Первомайську на Миколаївщині слідопитський клуб (дитячо-підлітковий рух Адвентистської церкви) «Пілігрим» відзначив 27 років служіння. Сьогодні клуб об’єднує 10 членів і 5 гостей, а під час ювілейної зустрічі до нього долучилися ще двоє нових учасників.
За цими цифрами — десятки дитячих історій, таборів відпочинку, наставництва, дружби й років служіння людей, які колись самі прийшли до клубу підлітками.
Сергій Ксендз вперше прийшов до слідопитів ще дитиною. Він понад десять років служить у слідопитському русі: був учасником, наставником, а тепер очолює клуб і займається молодіжним служінням.
Пам’ятаю клуб «Слідопит» з 2008 року. Тоді мені було вісім років, і замість дитячого класу я почав ходити саме до слідопитів, хоча зазвичай туди приходять із десяти. Мені там було цікавіше, бо це вже здавалося чимось більш дорослим. Пам’ятаю спілкування, ігри, поїздки на природу, чай із печивом, спеціалізації, різні активності.
Приблизно через два роки я перестав ходити до церкви. На це вплинуло те, що мої старші брати й сестри також перестали відвідувати богослужіння. Але мама продовжувала ходити й молилася за мене. У 2015 році вона запропонувала поїхати на слідопитський табір відпочинку, і саме це стало переломним моментом.
Що саме вас зачепило, коли ви знову потрапили на слідопитський табір після стількох років поза церквою?
Найбільше вплинуло ставлення людей. І поза церквою були друзі, спілкування, можна було добре проводити час, але тут було по-іншому. Особливо запам’яталося ставлення дорослих наставників: дуже добре, м’яке, уважне. Було відчуття, що тебе готові вислухати, підтримати, приділити час.
Табір тоді проходив біля Вознесенська, у селі Бузьке. Насправді це був уже другий слідопитський табір у моєму житті. Перший я відвідував у 2010 році, і він теж залишив дуже хороші спогади.
Після нього я почав регулярно відвідувати церкву й проходити уроки до хрещення. Тоді мені було 15 років. У 2016 році на слідопитському таборі я охрестився.
Далі було активне життя: поїздки на різні молодіжні конгреси, служіння, багато заходів типу «Сильного покоління». Це був дуже насичений період, коли я повністю занурився у молодіжне життя церкви.
Я продовжував відвідувати слідопитський клуб і став активним учасником. Згодом почав допомагати на рівні конференції у слідопитському служінні — їздив на табори як наставник, долучався до організації.
У нашій конференції проводили навчання для слідопитів, наставників, майстрів, і мене туди залучили. Після цього я почав більше співпрацювати з конференцією, їздити на заходи, допомагати в організації. До 2025 року я залишався в такій активній участі на рівні конференції.
Саме тоді служіння стало для мене вже не просто участю, а відповідальністю. А потім я очолив клуб.
Як виглядає життя клубу вже з вашої позиції керівника? Що найбільше запам’яталося за ці роки служіння?
Цей період дуже насичений. Було багато таборів, виїздів, різних заходів. Особливо запам’ятався 2017 рік, коли відбувався зліт слідопитів у Бучі. Саме тоді мене вперше поставили наставником — це був важливий момент.
Потім був 2021 рік, коли ще тривав ковід, але ми все одно проводили табір біля Херсона, їздили в Асканію-Нову. Тоді зібралося приблизно 230 підлітків — для нас це була велика кількість. Після цього цифра почала зменшуватися.
Зараз служіння стало складнішим, виклики тепер більш серйозні, іноді навіть небезпечніші, але водночас відчуття таке, що нічого не змінилося у головному. Просто більше складнощів і, відповідно, більше довіри до Бога. Хоча, якщо чесно, іноді буває страшно. Зараз більше переживань, але служіння все одно триває.
Якою була найбільша криза у вашому служінні? Що було найважчим моментом, коли, можливо, навіть опускалися руки?
Це був період після початку повномасштабної війни, коли мій брат став директором клубу. І тоді склалася така ситуація, що у нас фактично залишився один слідопит.
Ми дуже переживали через це, молилися, думали, що робити далі. Бо коли в тебе один підліток, це дуже складно психологічно. Ти ніби хочеш розвитку, хочеш руху, а його майже немає.
Тобто найбільше пригнічувало саме відчуття спаду і того, що служіння ніби «завмирає». Хотілося, щоб було більше дітей, більше життя, щоб можна було повноцінно працювати, проводити заходи, табори, зустрічі.
Але з часом я зрозумів, що проблема не тільки в обставинах чи кількості людей. Проблема була ще й у нас самих: ми не до кінця розуміли, як правильно працювати навіть з однією людиною.
Бог може привести підлітків, які потребують дружби, підтримки й спілкування, насправді дуже багато. Питання більше в тому, чи готові ми їх побачити, почути і прийняти.
Чи є за ці роки історії, які особливо запам’яталися і показали вам, що це служіння справді важливе?
Іванна приїхала з Херсонської області, з окупованої території, і спочатку була дуже закритою, більше трималася своєї подруги, майже не включалася у життя клубу.
Але зміни почалися ще за кілька тижнів до її прийняття у члени клубу. Вона почала разом із нами читати Біблію вголос і брати участь у виконанні завдань. Те, що раніше викликало в неї страх — бути більш відкритою, — тепер уже не є для неї такою великою проблемою. Це було дуже помітне й справді радісне зростання.
Яким шляхом діти зазвичай потрапляють у ваш клуб? Ви даєте якусь рекламу в соцмережах чи як вони дізнаються про нього?
Є кілька основних шляхів. Частина дітей із віруючих родин, або навіть такі випадки, коли віруючі лише бабусі, а батьки не ходять до церкви. Ще досить велика частина — це родинні зв’язки, тобто коли хтось із сім’ї вже був у клубі або якось дотичний до церкви. Це, мабуть, майже половина випадків.
І друга велика частина — це друзі. Найчастіше дитина запрошує свого друга, і він приходить разом із нею. Це, по суті, найпоширеніший спосіб. Ми не спонукаємо дітей до цього, вони самі це роблять. Їм подобається у клубі, і вони хочуть залучити і друзів до цього досвіду.
Що зазвичай відбувається зі слідопитами далі? У якому віці вони приходять у клуб, коли найчастіше залишають його і чи залишаються після цього у церкві?
Зазвичай приходять у 10–11 років, інколи навіть раніше, якщо вже є якийсь інтерес або старші друзі. Далі по-різному: хтось відвідує клуб до 14–15 років і переходить у молодіжне служіння, хтось втрачає інтерес через навчання, переїзди чи інші обставини.
Є підлітки, які ходять стабільно по кілька років. Зазвичай це ті, у кого є підтримка сім’ї або кому справді близька сама атмосфера клубу — дружба, табори, спілкування, служіння.
Навіть якщо хтось перестає ходити, це не завжди означає повний розрив. Часто люди потім повертаються на великі заходи, пишуть, підтримують зв’язок. Цей період життя все одно залишається для них важливим.
Якщо говорити про віру, то ті, у кого є підтримка віруючих батьків, частіше залишаються в церкві. А от коли вдома такої підтримки немає, втриматися значно складніше, тому сім’я майже визначально впливає на подальший шлях підлітка.
Запитання – Максим Балаклицький
