Про служіння церкви у період військового стану в Україні розповідає Василь Чопик, керівник Західної конференції адвентистської церкви (територія Волинської, Закарпатської, Львівської та Рівненської областей, налічує 96 громад)
Василь Юрійович Чопик в адвентистській церкві з 1980 року, коли прийняв водне хрещення одразу після закінчення школи. Розпочав пасторське служіння у 2000 році, до цього звершував служіння пресвітера.
Що змінилося в служінні адвентистських громад західних регіонів з початком бойових дій?
Перше, що я відчув – та й ми всі відчули – коли війна почалася, народ був згуртований. Абсолютно не було ніяких чвар, які бувають іноді, конфліктів – вони просто зникли.
Люди стали приходити на богослужіння більш регулярно, приходили на молитовні служіння, та не спішили уходити, як то іноді буває: заспівали завершальний псалом і вже немає часу більш ні на що. А тепер стали затримуватися у церкві, більше приділяти увагу молитовному служінню, активно молитися.
Мені здається, що члени церкви стали добрішими – один до одного й до всіх інших, це було дуже помітно. Можливо, з часом людина звикає до всього, але з початку ці зміни були помітні та це вельми позитивно.
Розкажіть про волонтерські напрями допомоги постраждалим від війни.
Безумовно, перш за все це була допомога на міжособистому рівні, у взаєминах. Щодо служіння – церковні будівлі та наші брати й сестри відчинили свої домівки, щоб допомогти всім, хто цього потребував.
У Закарпатській області було понад сім сотень людей, які проживали у домівках наших братів і сестер. Так само було й на Волині, дуже багато людей. Загалом, декілька тисяч осіб перебували по домівках наших членів церкви. Крім того, всі молитовні будинки були переобладнані, щоб в них могли жити переселенці. Ми почали допомагати одягом, годувати, постійно щось роздавали, приймали людей.
Також для переселенців важливо було з кимось поговорити, подружитися. І тут наші члени церкви також з любов'ю відгукувалися та допомагали.
А служіння в громадах продовжувало звершуватися?
Служіння в громадах ми не зупиняли ані на один день. Навпаки, — стало ще більше богослужінь, зокрема, молитовних служінь в рази збільшилося. Коли почався масштабний період війни, кількість відвідувачів богослужінь помітно вирісла.
В яких сферах церква допомагає постраждалим від війни?
Це гуманітарний напрям: одяг, харчування, житло.
І що немаловажне, це душпастирська робота – люди об'єдналися, стосунки стали більш налагоджені, дружні взаємини членів церкви дуже помітні.
Я бачив багатьох та знаю тих з місцевих громад, хто подружився з новоприбулими так, що майже стали одним цілим.
Багато з тих, хто приїхав на території західних областей, їхали далі. На одному служінні навіть бачив, як переселенці перед виїздом далі, в інші країни або міста, плакали та дякували, тому що знайшли тут друзів, братів і сестер.
Знаю випадок, коли жіночка – не адвентистка – приходила до церкви знову й знову, тому що тут її просто зігріли, прихистили, торкнулися серця…
Чи можете навести цифри, яка кількість членів церкви була залучена у волонтерському служінні та який приблизний обсяг допомоги постраждалим?
Ми не підраховували скільки переселенців пройшли через Західну конференцію, тому що іноді це були короткочасні допомоги – на один день, на декілька годин, ми годували людей та відправляли їх за кордон, ми були "трампліном" на захід.
Тільки через чотири наші громади у Львові відправлялися чотири автобуси на захід, – і це при тому, що в кожному автобусі було 60 сидячих місць і ще стоячі. Автобус був повністю, як то кажуть, набитий. Гарантовано там було не менше сотні осіб. І це лише від кожної з чотирьох львівських громад, тобто чотириста осіб в день.
Потім цей наплив трохи спав і ми відправляли один раз на день один автобус. Пізніше стали відправляти вже один автобус на тиждень.
Взагалі через Західну конференцію пройшло 35 тисяч осіб, яким надали допомогу. Потреби різні — це й одяг, і ліки, житло, харчування.
Наш оздоровчий санаторій “Барвінок", наші громади — це все було переобладнане, ми приймали там переселенців, які прибували постійно.
Скільки молитовних будинків було облаштовано та де приймали людей по конференції?
Щодо будинків, ми це прорахували – 85% було облаштовано, щоб там могли зупинятися й жити переселенці. Ми не перелаштували лише ті будинки, які були на стадії реконструкції або ремонту, де неможливо було взагалі жити. Хоча влітку жили люди й там, де не було умов для проживання. Але оскільки було тепло і люди абсолютно нічого не вимагали, лише щоб була безпека, то й там у нас теж зупинялися.
На вашу думку, чи змінилося в суспільстві за останній час ставлення до духовних цінностей, та в який бік відбулися ці зміни? Що про це свідчить?
Думаю, що тут не можна сказати однозначно, тому що кожна область має свої особливості. Ось, наприклад, Закарпаття, де є традиційне релігійне середовище, в якому більшість православні. Там майже не було ніяких обстрілів чи чогось подібного. Суспільство однозначно стало добрішим, люди стали більше відгукуватися на чужу біду. Але щоб у корінного населення проявився якийсь особливий інтерес до духовності, то я б так не сказав. Хоча хрещення були майже у кожній громаді, але це були ті, хто готувався до цього раніше, або ми хрестили переселенців, які пережили більші травми, ніж мешканці наших регіонів.
Можливо, через соціальне служіння адвентистських громад, змінилося ставлення до нас, і в цьому суспільство змінилося. Наприклад, коли я був у Львові на одній із зустрічей, де були присутні всі керівники релігійних об'єднань по Львівській області, а також був голова обласної адміністрації, то він подякував всім, але перш за все церкві Адвентистів сьомого дня за організовану роботу через адвентистський благодійний фонд ADRA Ukraine та через всі соціальні програми.
Можливо, ми не занадто сильно це рекламували, але ми робили це від щирого серця, розуміючи, що робимо не задля реклами, а тому що ми повинні це робити, і суспільство це оцінило. Знаю, що у багатьох районах Волині дуже цінують нашу церкву саме за соціальні програми, за те що церква зробила й продовжує робити. «Зірка надії» – наш благодійний центр та інші ініціативи, які працювали в цьому напряму – це все суспільство бачить та дуже цінує.
У Львові, наприклад, є благодійна організація «Потрійна нитка»...
Так, там є організація «Потрійна нитка», а при першій громаді Львова також є благодійний центр, у котрому до нинішнього дня живуть люди. Ці люди захищені, їм дали притулок, та я думаю, що вони будуть там, можливо, навіть до весни. Тому що у них немає куди повертатися. Більшість тих людей вже й охрещені в нашій церкві.
Можливо ви знаєте якийсь приклад Божих втручання в життя людей, досвіди, які сталися в цей складний час?
Я знаю одного хлопця з півдня країни, якого мобілізували. Безумовно, мама плакала, переживала, а ми вирішили за нього молитися. З ним спілкувалися наші сестри та брати. Він був у Маріуполі, в найгарячіших точках, був навіть поранений, але я не знаю наскільки важко. Одна сестра розповідала – вона вела з ним листування, – що він дякував за Боже втручання. Сказав, що в той момент коли місто накривали «Градами», було «дуже жарко» та важко, а там де знаходився цей хлопчина, було тихіше. Він казав:
«Я знаю, що за нас моляться». А перед тим він написав:
«Будь ласка, моліться, тому що фронт йде на нас...».Він сказав, що кулі та осколки літали туди й сюди, але були вище них. І в результаті тоді ніхто не був ранений. Це він розповідав про свій особистий досвід.
Але якщо брати навіть тих переселенців, які перебували у нас, то був час, коли хворіли, навіть на ковід. І ми бачили, як Бог втручався. Всі дуже переживали за них, тому що в той час в одній з церковних будівель Львова проживало понад 30 осіб. Але Бог зробив так, що коли серед них захворіло четверо, то інші не заразилися. Ніякої епідемії не було, хоча жили всі разом, їли разом. Бог зберіг – слава Йому!
Яким чином церква в умовах нестабільності, як зараз, у воєнний час, може продовжувати виконувати свою місію? Як ви плануєте майбутнє служіння?
Звичайно церква має свою місію у всі часи та в кожному місці: чи то в Америці, чи в Україні, чи в Афганістані... Де б то не було, церква має свою місію: допомагати людям у їхніх духовних та матеріальних потребах.
Христос нам фактично це заповідав.
«А Ісус їм сказав: Непотрібно відходити їм, нагодуйте їх ви!»,
Матвія 14:16Так Ісус Христос говорив до Своїх учнів. Отож місійна робота та допомога, це якщо потрібно –нагодувати, чи пригріти, – а разом з тим це не лише фізична допомога, а й духовна. І тут є важливий момент: потрібно просто полюбити людей, пригріти їх, щоб кожен, хто має потребу, відчув, що він або вона, має значення й для нас з вами, для церкви. Тому що, як бачите, багато є гуманітарних організацій, які роздають ту чи іншу гуманітарну допомогу, але не завжди складається та прив'язаність до самої людини, чи з боку людини — до організації. Лише споживчі відносини: прийшов, отримав і пішов.
Але що стосується церкви, це відбувається не так. Церква — це як рідний дім, як близька людина, яка повинна зігріти, допомогти та показати, що дійсно ця людина для нас має значення.
Саме цим шляхом побудови взаємин ми повинні йти.
Василь Юрійович, яка ваша мета та мрія у цей нестабільний воєнний час відносно церкви та служіння?
Моя мета та мрія полягає в тому, щоб наша церква ставала все більше й більше популярна, якщо можна так сказати. Але не з позиції, щоб просто похвалитися, а з позиції того, як сказав Христос: «Ви – сіль землі».
Тобто, ми повинні бути для суспільства таким середовищем, без якого світ не може обійтися. Абсолютно в усіх напрямках: чи то адвентистські школи, чи щось інше.
Я мрію, щоб у Західній конференції ми мали красивий медичний центр або госпіталь.
Ось, ми надаємо допомогу по школах, наприклад, маємо у Західній конференції п'ять адвентистських шкіл, а я б хотів, щоб у нас в конференції був ще й госпіталь, в якому також надавалась би кваліфікована медична допомога.
Запитання – Валентин Загреба, Сергій Литовченко
