«Боляче говорити, але Маріуполь став цвинтарем…» Історія порятунку з міста

Про історію порятунку з оточеного міста розповідає Іван Волосюк.

Деякий час ще жили усією сім’єю разом. У нас четверо дітей, троє з них одружені. Маю четверо онуків. Коли йшли бої, то ховались у підвал. Не могли наважитись виїхати з міста. Багато хто їхав та звали із собою. Але до залишались останнього, поки не почались дуже важкі обстріли. Згодом почали літаки скидати бомби. Тому 3 березня вирішили їхати геть.
Коли виїжджали, то бачили підготовку до бою. На вулицях стояли порожні вантажівки. Жодної душі. Стояли наші українські захисники. Бачили, що вони відчувають сильну психологічну напругу.
Виїжджали у бік селища Нікольське, що за п’ять кілометрів від Маріуполя. Там вже було два блокпости російських. Проїхали Нікольське, але нас розвернули, бо попереду йшли бої. Тоді поїхали у Мангуш. Там вже були російські війська.
Місцеві адвентисти прихистили. Ми жили в них протягом двох тижнів. Були у постійній напрузі, у стресовому стані, бо вдень і вночі чули вибухи, залпи градів, артилерії. Все це було направлено у бік Маріуполя. Відчували душевний біль від кожного вибуху, бо місто руйнувалось.
17 березня вирішили їхати далі. З Маріуполю виїжджало дуже багато людей. Автомобільні колони йшли безперервно. У Мангуші люди шукали воду, їжу, полиці магазинів спорожніли, але деякі магазини діставали зі складів останні продукти й продавали людям. Це сільська місцевість, тому людей безкоштовно поїли молоком. Дві пекарні пекли хліб, в аптеках були великі черги, бо ще залишались деякі ліки.
До Запоріжжя їхали весь день. Дісталися о восьмій вечора, коли починалась комендантська година. Переночували там і поїхали далі. На підконтрольних українських територіях все було набагато простіше. Також зустрічали блокпости, але за день доїхали аж до Вінницької області.
Мені зателефонував знайомий та поцікавився куди ми їдемо. Я відповів: не знаю куди, ми просто тікаємо від війни, бо залишатись там дуже небезпечно, тоді він запропонував приїхати на Вінниччину до лікувально-оздоровчого комплексу «Наш дім». Нам надали будиночок. Тепер тут живемо усією родиною з тринадцяти людей. Дякуємо адміністрації та співробітникам за теплий і привітний прийом. Ми дуже вдячні за те, що є добрі серця, які відгукуються на горе і проблеми інших людей. Вірю, що ця божевільна війна закінчиться.
З тих пір, як поїхали не знаємо подальшу долю нашого будинку в Маріуполі. Знайомий, який перед виїздом заїхав, бо думав, що ми вдома, побачив забиті дошками вікна. Напевно, сусіди потурбувались. Дуже хочу, щоб там хоч щось уціліло. Маріуполь став цвинтарем… Про це дуже боляче говорити. Люди там поховані біля будинків. Навіть не поховані нормально, просто притрушені землею.
Ми надіємось на те, щоб скоріш запанував мир. Ми молимось про це. Господь дасть мудрості і страху Божого тим, від кого це залежить, щоб скоріше все закінчилось.
Оригінальна версія інтерв’ю опублікована на сторінці центру «Наш дім» у Фейсбук

далі
За сприяння ADRA Ukraine чотири адвентистські заклади на Західній Україні надають необхідну допомогу переселенцям