Розповідає Микола Бойко, керівник Дніпровської конференції адвентистської церкви (територія Кіровоградської, Полтавської і Черкаської областей, налічує 108 громад)
Що змінилося у служінні адвентистських громад центральних регіонів з початком повномасштабних бойових дій у лютому?
Як не дивно, але з початку повномасштабних бойових дій, при всій трагічності ситуації, адвентистські громади нашого регіону активізувалися в служінні.
Перші дні від 24 лютого всі ми були в шоковому стані, але з появою на нашій території перших внутрішньо переміщених осіб (ВПО) мали прийти до тями і швидко включитися у роботу.
Особливість нашого регіону в тому, що ми знаходимося в самому географічному центрі України, тому майже всі, хто тікав від російської агресії з півночі, зі сходу і частково з півдня країни, проходили через нашу територію. Ми мали відреагувати на ці виклики і, починаючи з кінця лютого, надавали в режимі 24/7 допомогу: ночівля, харчування, засоби гігієни, ліки, одяг, добре слово, молитва і підтримка.
Пізніше почали працювати для тих переселенців, які надовго залишились на наших територіях, організовуючи для них євангельські заходи, сімейні клуби, різноманітні зустрічі для дітей, щоби вони хоча б трохи відволіклися від того великого лиха, що їх спіткало. Продовжували забезпечувати їх продуктами харчування та всім необхідним.
Проведено велику кількість євангельських програм і є ті, хто завдяки їм доєднався до церкви.
В яких сферах церква допомагає постраждалим від війни?
Церква намагається адекватно реагувати на виклики, тож ми стараємося забезпечити переселенців продуктами харчування, засобами гігієни, одягом і взуттям для дорослих і дітей, матрацами, ковдрами та іншим. В деяких випадках шукаємо житло для проживання переселенців. Якщо вони не проти, проводимо з ними час в молитві й вивченні Божого Слова. Тісно співпрацюємо з гуманітарними організаціями для вирішення проблем ВПО.
На вашу думку, чи змінилося в суспільстві ставлення до духовних цінностей та в який бік? Що свідчить про це?
Немає однозначної відповіді на це питання. Сам особисто спостерігаю, що величезна кількість вимушених переселенців повертаються у бік духовних цінностей і бажають молитися, читати Біблію, відвідувати церкву.
З іншого боку, величезна кількість українців не розуміють Бога, який, нібито, допустив війну. Недавно дивився соцопитування на цю тему християнського блогера. Результат невтішний: для більшості респондентів нічого не змінилося. Однак, є частина людей які, все-таки зацікавилися духовними речами і бажають змінити своє життя.
Чи знаєте ви тих, хто пережив особливий досвід Божого втручання в життя в цей складний час? В чому цей досвід?
Майже кожна зустріч з тими, хто біжить від війни – це унікальні досвіди.
Сім’я Сергія, разом із ріднею, у складі 15 осіб (серед них вісім дітей) були вимушені переїхати із села Званівка, Бахмутського району Донецької області до села Дубіївка Черкаської області, де сім’я адвентистів їм надала безкоштовно житло.
У Званівці, куди сім’я переїхала, тікаючи від війни з Нагірного Карабаху, вони займались сільським господарством, мали худобу, обробляли поля, вирощували овочі в теплиці.
Незадовго до російської агресії проти України придбали нову сільськогосподарську техніку, побудували будинок, купили обладнання.
В травні, під час бомбардувань, 500-кілограмова бомба влучила у двір. Від вибуху Сергія привалило землею, але Божим чудом він залишився живий. Родичі швидко його відкопали, але був пошкоджений хребет і тазостегновий суглоб. Йому зробили дві складні операції, на які назбирали всім світом 200 тисяч гривень. Крім того, були пошкоджені сільгосптехніка, дах будинку, надвірні споруди. Сім’я Сергія каже, що тільки завдяки Богу після такого вибуху і руйнувань вони залишилися живі.
Після цього випадку вони вирішили негайно покинути житло, залишивши все, що в них було. Переїхавши до Дубіївки почали відвідувати євангельські програми, які церква організувала для переселенців, отримали Біблію та книгу “Велика боротьба”, які почали досліджувати.
Не менш трагічною є історія молодої жінки Марії. Разом із чоловіком Сергієм та донькою вони проживали у Слов’янську.
Приблизно чотири місяці тому вирішили звідти вибратися, і дуже вчасно переїхали до Кременчука, оскільки іх будинок у Слов’янську незабаром був пошкоджений. У Кременчуці дізналися про адвентистську євангельську програму, почали її відвідувати, прийняли Ісуса Христа та адвентистське вчення. Марія уклала завіт із Богом 6-го червня. Сергій також почав дотримуватися біблійної заповіді про суботній день, та відмовився від споживання свинини, хоч у Слов’янську займався діяльністю, пов’язаною з ковбасними виробами. Зараз вони вже живуть у Києві, де відвідують адвентистську церкву.
І таких історій багато.
Яким чином в умовах нестабільності церква може продовжувати виконувати свою місію? Ваше бачення для регіонів вашого служіння.
Нам, як і всім іншим, дуже страшно і кожен член церкви хоче зберегти своє життя, життя своїх рідних і здоров’я. Але ми усвідомлюємо свою надзвичайну роль у духовному і фізичному спасінні людей. Тому знаходимося у постійному пошуку методів для фізичної і духовної підтримки та пошуку сили для цього. На нашій території знаходяться десятки тисяч ВПО і ми будемо служити для них так само, як і для тих, хто живе тут постійно.
Я переконався, що потрібно бути дуже динамічними і гнучкими, використовуючи давно відомі методи служіння і нові, які нам диктує життя.
Лихо має нас об’єднувати навколо Господа і людей. Метод Христа, який допомагав людям, в цей час як ніколи актуальний.
Запитання – Валентин Загреба
