Розповідає Ірина Сироткіна, співпрацівник телеканалу “Надія”, довгий час жила і працювала в м. Херсон
Яка ситуація була в Херсоні до того як ти виїхала? Які ціни на продукти?
Я щиро вдячна всім за молитви, це була неймовірна підтримка. Я знала, що за мене моляться від Австралії до Каліфорнії, напевно в Тихому океані хтось не молився. Але минулого тижня (10-15 квітня) вдалося виїхати, хоч я до кінця не усвідомлювала, що це потрібно зробити.
З початку квітня знайшовся, як би так сказати, не “зелений коридор”, але масовий виїзд людей на свій страх і ризик. Можливо це було узгоджено з окупаційною владою. З перших днів квітня виїхали деякі мої знайомі, брати і сестри, і я мала великий тиск від своїх родичів і знайомих, що треба виїжджати, робити все можливе, шукати будь-яку можливість щоби виїхати.
Цей тиждень був дуже складним, навіть в перші дні, коли стріляли і брали Херсон, було страшно, але коли тиск, панічні атаки, це дуже складно. Я кажу: я знаю, що я тут роблю, я маю церкву, ми спілкуємося в Zoom, збираємося в громаді, ми маємо піклуватися про наших сусідів, маємо збирати гуманітарну допомогу, спонсори надають кошти, пресвітери купують на оптових базах продукти.
Ціни набагато вищі ніж по всій Україні, але волонтери і власники оптових баз давали церквам крупи і борошно по нижчих цінах, бо знали що ми будемо роздавати немічним людям. В тому місті, коли є такі, які наживаються на продуктах харчування, є добрі і щирі люди, які віддають дешевше.
Ціни дуже сильно зросли на продукти харчування.
На овочі ціни не виросли, бо планувалося, що фермери будуть постачати огірки і редис на пів України, а тепер через окупацію це нереально розвозити і овочів було вдосталь. Я не дуже хотіла тієї редиски, але щоб підтримати наших фермерів купляла. З 27 лютого, вже не можна було завезти крупи в Херсон, дитяче харчування, засоби гігієни для дітей, ліки.
Чула деякі факти, що наші літні люди помирають від нестачі необхідних медикаментів, які потрібно приймати щодня. Якщо в людини залишається одна пластинка препарату і вона розуміє, що їй не вистачить, то починає пропускати прийом ліків чи дрібнити на маленькі частинки, які їй не допомагають.
Чи можна було збиратися і проводити богослужіння, як ходить транспорт?
Наш міський голова робив все для того щоб місто підтримувало свою життєдіяльність, ми окуповані, але не скорені. Транспорт ходив, сміття вивозилося, прибиралося, для приватного транспорту були складнощі з пальним, але комунальники працювали.
Служіння проводили, в кінці березня провели Вечерю Господню великою громадою. Навіть 16 квітня, наскільки мені відомо, ті хто залишилися в Херсоні, збиралися в молитовних будинках і провели останнє богослужіння офлайн. Якщо не буде можливості збиратися, то є варіант онлайн.
Декілька тижнів тому спілкувалися з пастором, який розповідав, що виїхати було неможливо. Ти кажеш що з’явився неофіційний коридор, і люди масово виїжджають. Це безпечно чи ні, обстрілюють чи не обстрілюють?
Були можливості виїхати і з перших днів окупації, якимись обхідними дорогами. Херсонці думали, як тихо прийшли, так тихо і підуть, хоч не було все так тихо, бо були втрати і людські, і житлові.
Думали що буде більш менш спокійно. Але після того як побачили що було в Бучі, це сколихнуло всіх, особливо сім’ї з дітьми, жінок. І почали шукати будь-які можливості виїхати. Ворожі війська закріпилися з однієї сторони області, війська ЗСУ з іншої, виставилися кордони, бої йдуть, це все добре чути. Це все підігріло панічні настрої херсонців.
Знаю що є перевізники, які беруть кошти. В основному люди виїжджають своїм власним транспортом, без повернення назад.
Як тобі вдалося виїхати? Адже батьки теж дуже переживали і молилися за тебе.
З початку квітня я розпитувала про можливість виїзду, мені відповідали, що зеленого коридору немає, коли буде – приїдуть за нами автобусами, чи бусами, нас заберуть і вивезуть. Я заспокоїлася, адже маю що робити і в Херсоні.
В суботу я пішла провідати одну жінку, вона хвилювалась, бо донька і родичі наполягали, щоб вона виїхала.
Коли ти не знаєш як це зробити, то тіпає, колотить і ніякого розумного рішення в той момент немає. У них критична ситуація, ця жінка з хворим чоловіком, ліків немає. Для них транспортування – це складніше, ніж для мене залишитися, я ж можу протриматися місяць, два, три.
Я молюся так: “Боже, покажи, коли, з ким і як треба виїжджати. Хочемо знати Твою волю”. Не пройшло і 15 годин, як в неділю вдень я отримую дзвінок від своєї дуже гарної сестри з церкви, приятельки, яку знаю вже кілька років. Вона каже: “ми завтра будемо виїжджати своєю сім’єю, є одне місце.” Я відповіла, що я з кішкою, а вона сказала, що це нормально, бо вони з собачкою.
Мене це схвилювало, адже не я її шукала, а вона подзвонила мені. Другий момент – це людина, якій я дуже довіряю. Це мене заспокоїло. Вона сказала, що в мене є декілька годин на прийняття рішення і на підготовку. Я живу в приватному будинку, і потрібно трохи часу щоб усе приготувати, зловити кішку і посадити в переноску. Бог мені дав цей час.
Крім того є ніч для того щоб підготувати свої гаджети для перевірки. Усвідомлювала що може бути, бо читала в місцевих пабліках, як проходять блокпости ворогів.
Тому за ніч все що могла – видалила, або переслала документацію кому потрібно. І вже о 6 годині ранку була готова їхати. На підконтрольну територію України ми заїхали о 12 годині дня. І це було таке відчуття полегшення. Слава Богу, перевірка пройшла без проблем, дуже гладко. Наразі я вже в Києві.
Питання – Іван Ярош, Володимир Боровий
