Через війну в Україні я зі своєю сім’єю опинилася в Богуславі…
П’ять років тому на роботі я познайомилася з милою дівчиною Анею Воропай, яка прийшла до нашого колективу. За віком вона годилася мені в доньки. Про неї можна говорити багато доброго, але скажу одне: вона християнка, адвентистка сьомого дня.
Почалася жахлива війна. Моя сім’я в Києві: сирени, страх, вибухи, ніч у підвалі… Ситуація, як і по всій Україні. Що робити? Як бути? Зі мною вагітна невістка й шестирічка внучка. З Києва виїхало 80% працівників. А нам не було до кого їхати, — та й за що?! Проте Господь подбав про це. Раптом прийшло повідомлення від Ані з Богуслава: «Як ви там?»
Я розповіла й запитала чи можу приїхати до її міста. Вона відповіла: «Так, звичайно!»
Ті, хто був у подібній ситуації, зрозуміють, щоб тоді відчула: приплив сил і піднесення духу. З’явилася впевненість, що доїдемо безнапасно, адже я почула: «Ми за вас молимося.»
Отож ми швиденько зібралися й виїхали.
Ми живемо в Богуславі вже чотири місяці. У себе вдома нас приймає пастор адвентистів Микола Коряков.
Переселенців і біженців у місті багато. Населення невеличкого міста за перший тиждень зросло вп’ятеро. І раптом я усвідомила, яка безмежна любов Господа. Живучи у християнській сім’ї, усе довкола сприймала по-іншому. Я захоплююся жертовним служінням пастора та його дружини. У нього вистачає сил і часу на все: вислухати, порадити, пояснити, привезти гуманітарну допомогу, ліки та при цьому багато часу проводити за кермом вивозячи людей на Західну Україну.
Я відвідую адвентистську церкву в суботу. Для мене тепер це особливий день. Раніше я не відчувала, що означає бути з Господом. Християни, яких я бачу на служінні у суботу, особливі люди. У церкві є пресвітер Олександр, тато Ані, мета життя якого — робити добро. Життя їхньої сім’ї — приклад християнської родини. Якщо є запитання чи виникла потреба в допомозі, до них можна звернутися в будь-який час доби — і відповідь буде відразу. Тут, у богуславській громаді все сповнене любові до Господа. Слава Богу за Його церкву!
