Розповідає Віктор Самойленко — керівник Адвентистської церкви у Київській, Сумській та Чернігівській областях.
1994 року я був покликаний на пасторське служіння. Виконував його у громаді міста Охтирка Сумської області приблизно чотири роки. Згодом мене перевели у новостворену громаду міста Суми. Тут проходило моє становлення як служителя, а згодом саме звідти вийшло п’ять пасторських родин.
У 2001 році почав звершувати служіння у Києві. Був пастором трьох громад, одна з яких — це люди з обмеженнями слуху та мови.
Окрім Оболоні, Лівобережного духовного центру та інших громад, мені пощастило бути керівником молоді. Одним з наших проєктів був вихід на Хрещатик до дня боротьби з палінням, де ми зібрали багатотисячну аудиторію. Підготували різні гасла на плакатах, нас супроводжувала (тоді ще) міліція та “швидка допомога”, було гарне технічне забезпечення та змога проводити концертні заходи.
Мої бабусі та дідусь, тато з мамою, брат і сестра належали до Адвентистської церкви. Я бачив, як дідусь віддав половину своєї хати, щоби церква змогла збиратися там протягом 25 років. Лише пізніше з’явилася можливість будівництва молитовних будинків.
Тому з дитинства був навчений служити людям, допомагати їм, нести Божу любов.
У вашому служінні, мабуть, стикалися із запитанням: чому Господь не відповідає на молитви. Що говорите у таких випадках?
Віруюча людина може й не отримувати відповіді на свою молитву. Є книга Еллен Уайт «Служіння зцілення». Коли ідемо до людини звершувати служіння оливопомазання, рекомендуємо прочитати цю книгу, а саме 16-й та 17-й розділи, щоб вона могла розуміти, як діє Господь в нашому житті. Ми звертаємося до Господа з вірою, як пише апостол Яків у своєму посланні: «Як хтось між вами хворіє, нехай покличе пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, намастивши його олією в Ім’я Господнє. І молитва віри спасе хворого». Але, є ще момент, коли Господь каже: «Це буде не на благо тобі». Чомусь апостол Павло каже про «колючку в тіло» його. Господь допускає моменти, коли є ось така колючка в нашому тілі.
Апостол Павло каже: Божа «сила виявляється в немочі», тобто, закликає нас довіряти не собі або іншим людям, а саме Богу.
Потрібно пам’ятати, коли немає відповіді на молитву, це не значить, що Господь не чує або ігнорує. Читаючи Євангеліє, ми можемо знайти історію про Лазаря, друга Ісуса, який захворів та помер, і чомусь Господь допустив таке. Коли Ісус прийшов у місто де Лазар був похований, то підійшовши до гробу наказав: «Лазарю, вийди» та показав Свою силу над смертю. Тому, є різні причини, коли Господь щось допускає в нашому житті.
Господь може зцілити через руки лікарів, чи через деякий час. Для кожної людини є певний період, коли, проходячи через страждання та негаразди, можна загартувати себе, свій дух і свою волю, таким чином підготувавшись до зустрічі з Ним.
У наш час людина може бути свідком зцілення? Чи були ви свідком такого Божого чуда?
Неодноразово. Наприклад, коли у 1997 році мене призначили пастором в другу громаду міста Суми, там був пресвітер, який раніше служив в армії у різних гарячих точках, зокрема в Афганістані. Він із сім’єю трудився в церкві, та в один момент дізнається, що в нього онкозахворювання. Декілька разів на рік пролікувався у військовому шпиталі, була пухлина під пахвою. І ось йому роблять першу операцію. Видаляють пухлину, проходить півтора року, й вона знову виростає. У наступній операції відмовляють, кажучи, що йому залишилося жити місяць. Порадили піти додому, побути з жінкою та готуватися до скорої смерті. Він дуже сильно засумував, одного разу пропустив служіння в суботу, й ми вирішили завітати до нього.
У нього була глибока депресія, вони з дружиною постійно молилися та постилися. Ми - служителі - звершили піст і молилися. Прийшли до нього, щоб звершити служіння оливопомазання. Так от він досі живий, а його дружина померла десять років тому, хоча все мало бути навпаки.
Після оливопомазання він прийшов у шпиталь, здав аналізи. Лікарі здивувалися: пухлина зникла. Це при тому, що під час першої операції було надзвичайно складно видалити пухлину, а тут вона просто зникає. Він їм розповідав, що належить до Адвентистської церкви.
Яку пораду ви можете дати людям, які втрачають «вогник» у стосунках з Богом?
Інколи цей вогник втрачає сама людина. Але сам той вогник, який запалює в нас віру, ніколи не згасає.
Вогник у житті Мойсея — це той кущ, що горів. Господь казав йому, що він має щось зробити, але Мойсей почав відмовлятися, бо він не дуже красномовний. Господь радив йому дивитися на цей вогник, запалюватися ним і йти. «Я буду з тобою», — сказав Господь. І коли Мойсей пішов до фараона, аби виконувати Божу місію, то йому було непросто.
Перед виходом з Єгипту, Господь каже виходити, а він знову відповідав, що не може сам, що якщо Бог не піде з ними, то Мойсей не зробить і кроку. І Бог пішов з ними, не залишив їх. Тому той вогонь, що був над Святилищем, постійно нагадував Мойсею, що Бог незмінний.
Тому, висновок дуже простий: якщо вогник усередині тебе згасає, потрібно ближче підійти до того вогню, який ніколи не згасає, тобто до нашого Господа, Який хоче блага для кожної людини. Й нехай цей вогник палатиме завжди.
Запитання — Артур Федина
