Про особливості вивчення історії адвентистської церкви в Україні розповідає Тарас Мельник, дослідник історії Церкви адвентистів сьомого дня в Україні.
Чому ти вибрав історію і яким є сучасний стан вивчення історії адвентистської церкви на території України?
Власне я ще в дитячі роки зацікавився минулим нашої конфесії, але то ще був такий собі, початковий рівень, я був юним читачем, якому було все цікаво. Потім вивчав історію у двох університетах і вирішив зайнятись цим фахово. Якщо говорити в загальному, то треба поділити все написане по історії Церкви адвентистів в Україні на декілька видів. Це перш за все різноманітні книги-спогади (часто з деякою аналітикою) активних учасників церковного життя, передусім служителів (проповідників), які пройшли непростий шлях, але залишились вірними Богу та своїм переконанням, і їм, без сумніву, є що сказати. Це передусім М. Жукалюк та Парасєй, автори книги “Бедная, бросаемая бурею”, Микола Жукалюк – «Вспоминайте наставников ваших», «Крізь бурі, шторми, лихоліття» та інші книги цього ж автора. Даниїл Буз «Наш путь не усеян цветами», Буз А. «Жизнь христиан в советском Вавилоне», Мацанов П., Мацанова А. «По тернистому пути» та інші. Цінність таких книг дуже велика, оскільки їх писали очевидці. Ці публікації, по суті є джерелами (історики зрозуміють про що я говорю), оскільки саме джерела є безцінним матеріалом для дослідження в галузі. Скажу навіть більше: без цитувань праць Жукалюка не обходиться жодне серйозне дослідження (наприклад фахова стаття, дисертація чи монографія) з історії адвентистської церкви в Україні. Вважаю, окремо треба виділити праці з історії Церкви професора Олексія Опаріна. Він зробив, без сумніву, вагомий внесок в цій царині. Як одноосібно, так і в співавторстві з А.
Пешелісом, Д. Хайнцом, М Балаклицьким, Д. Юнаком та іншими вийшло багато монографій та статей про окремих особистостей, наприклад «Желтая река», про діяльність Теофіла Бабієнка, так і про окремі аспекти церковного життя чи по історії Церкви в окремих регіонах, «Псалмы, написанные кровью», «Души под жертвенником», «Из истории Церкви АСД в Харькове» та багато інших. Значний вклад у вивчення також внесли церковні історики Дмитро Юнак (згадаємо хоча б «Прочие от семени ее (из истории Церкви АСД в Украине)» та інші. Цей список можна продовжувати довго. Можу порекомендувати бібліографічний огляд праць як наукових, так і популярних, який підготував д-р Максим Балаклицький. Я так розумію, цей перелік періодично доповнюється і розміщений на сайті інтернет газети “Путь”.
Також варто відзначити музей-архів Адвентизму при Українському адвентистському центрі вищої освіти (УАЦВО). Там зібрані значні колекції архівних матеріалів, а також експонатів з історії Церкви. Завідувач цього музею та зберігач фондів пан Олег Арутюнов, без сумніву, здійснив визначну працю. Проте є ще потреба в систематизації даних матеріалів та розробці цілісної концепції науково-просвітницької діяльності закладу.
Яким є науковий стан розробки тем по історії українського адвентизму?
Загалом з початку незалежної України було захищено декілька кандидатських та докторських дисертацій, де розглядаються окремі аспекти історії адвентизму безпосередньо, так і в контексті інших протестантських конфесій, видано статі та монографії. Я знайомий з більшістю нижчезазначених авторів. Ми періодично спілкуємось та обговорюємо окремі аспекти наших студій. Спробую тут їх перерахувати: В. Шевчук, Р. Сітарчук, А. Тершак, В. Куриляк, І. Чернушка, Н. Воронянська, Ю. Вільховий, В мережі можна знайти їхні праці та прослідкувати напрямки досліджень.
З якими проблемами стикаються дослідники адвентизму в Україні?
Це комплексне питання, оскільки, як відомо, однією історією жити досить проблематично. Загалом бракує фахових спеціалістів саме з адвентистського середовища, які би могли якісно працювати з джерелами, піддавати їх необхідній обробці та фаховій критиці. Необхідно популяризувати історію нашої конфесії як у внутрішньо-церковному середовищі, так і для українського суспільства загалом, а це буває непросто, враховуючи різноманітні міфологеми щодо віруючих взагалі. Хоча ця тенденція змінюється, проте, все одно залишається багато роботи в царині формування якісних, інтелектуальних поглядів на протестантів загалом та адвентистів зокрема. Наприклад, у внутрішньоцерковному середовищі – тут я маю на увазі стереотипні погляди деяких адвентистів, яких загалом називаю прореформістського толку, щодо тотальної співпраці адвентистських лідерів з органами КДБ та інше. А з іншого боку – продовжується існування стереотипу щодо того, що протестантські спільноти України, адвентисти зокрема – це сектанти і тому подібне. Такі погляди треба змінювати якісною аргументацією та виваженістю у спілкуванні з тими, хто так вважає.
Інший аспект – фінансова складова. Якщо на особистісному рівні, скажімо молода людина адвентист/адвентистка, має освіту гуманітарну, або здобуває її і хоче займатися студіями з історії Церкви, писати щось, видавати і т. д., потрібно добре все зважити, щоб, як кажуть, не потрапити в просак і не розчаруватися. Значних коштів в нашій країні, поки що, наука не принесе, і щоб мінімізувати розчарування в заняттях історією – треба подумати, чим можна займатись ще, або де брати кошти для повноцінного життя свого та своєї сім’ї. Це виклик, але про це треба подумати майбутнім історикам. Також Церкві, як структурі, в Україні треба теж розробити комплексну концепцію розвитку, так би мовити, історичного відділу. Тому як казав класик, в цих питаннях треба мати гаряче серце, але холодний розум.
Які, на твою думку, є можливості та перспективи розвитку студій з вивчення історії Церкви адвентистів сьомого дня території України?
Якось я спілкувався з професором Романом Сітарчуком. Він не є адвентистом але зацікавився історією конфесії та захистив докторську дисертацію про адвентистів на українських землях Російської імперії кінця ХІХ ст. – 1917 р., а відтак видав фундаментальну монографію. І він сказав мені, що потрібно вивчати регіональні аспекти…
І дійсно, вважаю що кожен регіон України, де були і є адвентисти, потрібно дослідити системно та на якісному академічному рівні. Для цього треба опрацювати весь комплекс архівних матеріалів, систематизувати та впорядкувати дані, описати різноманітні аспекти історії конфесії, як конкретних громад, так і особистостей, та їх роль в адвентистській історії. Зацікавленим та перспективним дослідникам потрібно подаватись на різні стипендіальні програми, де буде можливість вивчати адвентизм в різних вимірах та аспектах. Також історики адвентизму мають об’єднуватися для цієї мети та організовувати свою роботу по кращих стандартах в галузі.
Варто особливо відзначити підготовку та видання трьохтомної праці «Історія Церкви Адвентистів сьомого дня в Україні», перший том якої вже виданий та стосується загальних питань. Відповідно, другий буде безпосередньо стосуватися історії адвентизму на українських землях від появи в кінці ХІХ ст. до 1991 року. Я теж буду брати участь в написанні другого тому, зокрема розділу про Поділля та інших. Постійно контактую з одним із авторів проєкту Валентином Шевчуком, і ми обговорювали, що, можливо, другий том буде в декількох частинах, оскільки доволі складно вмістити такий великий обсяг матеріалу під однією обкладинкою. Дане видання публікується у авторитетному видавництві «Дух і літера».
Загалом формування та інституалізація історичного фонду адвентистської Церкви в Україні – це багаторічна, клопітка, але необхідна справа. У мене є бачення, як розвивати цей напрямок, вивести студії з історії на якісний конкурентний рівень та зробити його привабливим як для адвентистської спільноти, так і для загалу.
Чим конкретно ти займаєшся зараз та які маєш подальші плани в цьому напрямку?
Наразі я є працюю над дисертацією “Церква Адвентистів Сьомого Дня: взаємовідносини з владою та внутрішньоцерковне становище в 1944-1991 рр. (за матеріалами Вінницької, Житомирської та Хмельницької областей)”. В цьому контексті займаюсь підбором матеріалів (історичних джерел) для системного вивчення даної теми. Після роботи в архіві займаюсь класифікацією матеріалів та формуванням нових проблемних рубрик для поточних публікацій – тез, статей тощо. Зараз зокрема маю намір сформувати джерелознавчу збірку і видати книгу з переліком документів різного походження про життя та діяльність проповідника Вілліса Нейкурса.
Також займаюсь підбором свідчень активних учасників адвентистського руху на Поділлі, перш за все в другій половині ХХ століття. Так як ще є живі свідки, проповідники та інші активні члени церкви, які пам’ятають труднощі, з якими зіткнулась церква за радянського часу – ці свідчення треба зберегти для сучасності та майбутнього.
Мною було опрацьовано значну частину документів архіву СБУ (колишнього КДБ) у м. Вінниця та Київ і матеріали з обласних архівів Поділля. Також я зібрав значну кількість інтерв’ю, які планую сформувати в окрему збірку.
Зараз я займаюся підготовкою до вступу в аспірантуру по цій же спеціальності однієї дівчини, яка зацікавилась темою історії адвентистів на Поділлі в 20-30-х рр. ХХ ст. Хочу, щоб минуле Церкви було досліджено комплексно та фахово і спільнота істориків адвентизму вийшла на новий академічний рівень своєї діяльності.
Що цікавого тобі вдалося дізнатися з архівів передусім та з історії зокрема Церкви АСД в регіоні який ти вивчаєш?
Це цікаве питання та відповісти на нього одним якимсь фактом буде непросто. Наприклад, якось ми з пастором Олександром Зайцевим, керівником адвентистської Церкви на Поділлі сиділи та розбирали одну справу з архіву СБУ (до 1991 року КДБ), вона має специфічну назву “Адвентисты-краснодраконовци”. І в процесі вдалося ідентифікувати деяких учасників адвентистського руху в регіоні, які були інформаторами спецслужб. На сторінках справи вказані їх псевдоніми та інше. Це водночас і цікаво і зворушливо. Можна довго і багато розповідати про прочитане там.
А ще цікавий факт з життя Вілліса Нейкурса. Вже після переїзду на Волинь, в якості пресвітера Дубенської громади Адвентистів сьомого дня, він був одразу представлений обласному уповноваженому у справах релігій. Вілліс Нейкурс дізнався, що було причиною його частих “зустрічей” та систематичного тиску, з боку уповноважених органів у Вінниці. Як згадує Лідія Нейкурс, вищезазначений уповноважений сказав йому таке: «Не переживайте, Вілліс Станіславович, тут Західна Україна і Ви тут в безпеці, в нас будуть нормальні робочі стосунки… А знаєте чому вас так сильно тероризували у Вінниці? Тому що там була школа КДБ, і ті хто навчалися там, на Вас проходили практику».
Насправді таких подібних історій можна розповідати чимало.
Питання – Семенюк Максим
На фото Тарас Мельник
