Ірина Ісакова, керівниця відділу сімейного служіння Київської конференції (адвентистські громади Києва), розмірковує з приводу новини про те, що Україна увійшла до ТОП-5 країн за кількістю розлучень.
Чому так сталося у країні з декларованою довірою до церкви та фактором “радянського виховання”, яким так пишаються наші співвітчизники? Фактор війни тут, безумовно, присутній, проте високий рівень розлучень існував вже впродовж десятиліть. Чому українці так охоче розривають шлюбні союзи? Можливо, існують якісь головні причини та хто частіше подає на розлучення: чоловіки чи жінки? Чи реально допомогти проблемним парам зберегти шлюб та чи існують якісь загальні рекомендації щодо цього? Де саме такі пари можуть отримати допомогу? Чи більше звернень зараз мають психологи та консультанти, ніж раніше?
Проблеми тягнулися віддавна. Були заморожені конфліктні ситуації, які вчасно не вирішувалися. Негаразди у стосунках прикривалися побутом, а потім повномасштабна війна, — і все, звичайно ж, відкрилося й оголилося.
Війна стала лакмусовим папірцем, а розлучень зараз більше, бо ці проблеми існували й раніше. А коли щось уже неможливо вирішувати, то йдуть на розірвання шлюбу.
Друге, що зараз в Україні з’явилася, — це розділені сім’ї. Відстань — це також сильний аргумент. Коли жінки виїхали за кордон, то багато хто з них зрозумів, що вони можуть бути незалежними від своїх чоловіків, й тепер вони вільно зітхнули. Жінки почали розуміти, що багато можуть робити самі: можуть заробляти, мати свої фінанси, можуть самі справлятися. І потім вони вже звикають до ситуації, коли виявляється, що їм самим, немов би, непогано…
Коли жінок запитують, чи збираються вони повертатися в Україну, то чимало відповідає: «Ні!». Переважно такі й подають на розлучення.
Серед них ті, хто зазнавав домашнього насильства. Раніше їм нікуди було йти. Вони розуміли, що повинні терпіти, жити під одним дахом із чоловіком, тому що, наприклад, соромно перед батьками чи оточенням, або вони не знали, як вижити самим. Виїхавши за кордон, вони побачили, що, дійсно, їм стало легше.
Ще одна важлива причина — це, звісно, зрада. Дружини виїжджають, чоловіки залишаються в Україні. І ось, чоловіки, наприклад, волонтерять або чимось іншим займаються. Дружина за кордоном, він спокійний, ніби навіть щасливий, що вона виїхала, та у безпеці. А біля цього волонтера – волонтерка. Вона поруч – допомагає, розуміє, підтримує. Вони живуть на одній хвилі, усе роблять разом, і таким чином іноді десь знімають стрес…
Зняття стресу, яке відбувається, — це і є зрада. Вона відбувається один раз. Потім відбувається ще щось, уже по-іншому, а тоді дивишся, — а це вже захоплення. І він уже не так розмовляє з дружиною, не часто, або говорить так, що вона розуміє: щось трапилося… Врешті-решт, дружина дізнається правду, і подає на розлучення.
Це реальні історії, — з консультацій та випадків, які я особисто спостерігаю зараз.
Іноді люди розповідають про те, що були зовсім не готові до війни та, наприклад, не знали, як поведуться їхні половинки під час цієї біди. Наприклад, чоловік каже, що він був зовсім не готовий до того, що його дружина поведеться як істеричка, або що вона впаде в депресію, та це буде тривати довгі місяці. З часом він почав її уникати, постала холодність у відносинах, якесь відторгнення, — ну, і врешті-решт, це спричинило розлучення.
Або навпаки. Жінка читає й чує день за днем, що справжні чоловіки – там, на фронті. «А ось мій чоловік не на війні, він слабак…, — розмірковує вона, — … це не моє».
Інша ситуація, коли військові повертаються додому, а дружини абсолютно не готові зустрічати своїх чоловіків. В їхньому уявленні: «Прийде мій чоловік такий самий, як він йшов, наприклад, 24 лютого 2022 року, або трохи пізніше». А приходить зовсім інша людина. Кардинально інша. І по суті, з отаким чоловіком треба наново знайомитися, пізнати його із самого початку такого рідного – й такого чужого. Тому зараз багатьох дружин вже навіть готують до зустрічі з їхніми чоловіками.
Багатьом дружинам досить тяжко. Вони не хочуть «нового, зміненого» чоловіка, а сумують за «колишнім». Тобто, вони зустріли з війни зовсім іншу людину, яка продовжує воювати, наприклад, у своїй сім’ї, зі своїм, можливо, урядом, начальством.
Жінки бувають не готові приймати таку людину, вчитися жити зовсім по-іншому, пропонувати вдвічі більше терпіння, любові, поблажливості…
А найбільшим із факторів розлучень, які існують, є синдром втечі. Втечі від проблем, обставин, — щоб не вирішувати якісь проблеми, оскільки це, справді, складно. Ми психологічно зараз усі розхитані. І щоб це все не вирішувати, ми просто тікаємо від проблем. Але істина в тому, що скільки б ми від них не тікали, проблеми нас наздоганятимуть, — вірите ви в це, чи ні.
Однак у будь-якій ситуації, якою б вона не була складною, є вихід.
Якщо є проблема, то необхідно, образно кажучи, повернутись обличчям до неї та вирішувати її. Тобто сісти за стіл переговорів. У цьому питанні також важливим є бажання подружжя, розуміння, що проблема дивовижним чином не щезне, бо необхідна співпраця.
Як віруюча людина, впевнена, що дуже багато питань вирішується у молитві з Богом. Він Творець сім’ї й Він знає, як допомогти подружжю у будь-якій кризовій ситуації.
За потреби необхідно звернутися за допомогою до психолога. Враховуючи складність сімейних стосунків у воєнний час, створено чимало платформ психологічної допомоги. Допомогу надають висококваліфіковані психологи та психотерапевти – як онлайн, так і офлайн. Кожен охочий може скористатися безкоштовною психологічною допомогою і таким чином зберегти свої сім’ї та жити у розумінні, любові та прийнятті.
