Для музею важливі не просто експонати, а люди та їхні емоції

Музеї в сучасному суспільстві не користуються великою популярністю. Виняток можуть становити хіба що всесвітньо відомі музейні колекції та установи. А ось звичні – краєзнавчі, історичні, міські або навіть обласні навряд чи переживають бум відвідувачів.

Віртуальні екскурсії та сервіси на зразок Google Earth все частіше замінюють реальні подорожі. А про відвідування музеїв навіть і мови не може бути. Наприклад, коли і в якому музеї ви були останній раз? Для чого витрачати час на збір експонатів, переживати про поповнення і заощадженні архівного фонду і для чого це потрібно Церкви?Ми поговорили з директором музею та історичного архіву адвентистської церкви в Україні, Олегом Арутюновим, який дає відповіді на ці та інші питання на підставі багаторічного досвіду. Він ініціював створення першого на території пострадянських країн музею в 1993 році, в Сімферополі.З 2014 року музей знаходиться в Бучі, Київська область.Освіта: ступінь бакалавра релігієзнавства (Український гуманітарний інститут); дві магістерські ступені – музеєзнавство і пам’яткознавство, а також інформаційна, бібліотечна та архівна справа (Київський університет культури).Валентин Загреба: У 1993 році Ви почали займатися збором інформації та експонатів, які стали основою для майбутнього Музею історії адвентистської церкви в Україні. Що підштовхнуло до цього, можливо, зустріч з кимось чи осяяння?Моє дитинство проходило у дворах. У нас в Сімферополі, в Криму, як і в Одесі, були двори, де було багато літніх людей і я часто з ними спілкувався, мені було з ними цікаво. Це люди, чиї батьки жили в складну епоху, та й вони самі багато вистраждали в життя, у них був багатий життєвий досвід. Я запам’ятовував те що вони говорили, фіксував це в пам’яті.Коли познайомився з адвентистською церквою, теж спілкувався з людьми похилого віку. І звертав увагу на те, що вони є носіями унікальної інформації. Ті відомості, дані, інформація, якою вони володіють – їх більше ніде немає. Тільки вони свідки і учасники певних подій. І коли вони вмирають, разом з ними відходить історія, не просто їх особистого життя, що саме по собі важливо, але відходить історія церкви, те, як вона розвивалася в царські часи, в початкові радянські часи. Саме це я якось намагався зберігати.Багато з моїх співрозмовників були самотні або були єдиними в своїй родині членами адвентистської церкви. Після них ця спадщина пропадала, бо після похорону, родичі, які не цікавляться духовним життям, викидали або спалювали книги, фото, листи. Я не міг дивитися на це байдуже, тому почав збирати, рятувати, зберігати ці матеріали. Дуже переживав про це, для мене будь-яке прожите життя цінне. Я занурювався в їхнє життя, молодість, в їх переживання, це ставало частиною мого життя.Вони ставали для мене дуже рідними і важливо було зберегти цю духовну й історичну спадщину. Хоча було дуже складно – я глибокий інтроверт і було важко входити в контакт з родичами моїх співрозмовників. Але робив це, розуміючи важливість для себе і для церкви, бо ці люди були носіями унікальної інформації, церковної історії, яка була в їхньому досвіді.В.З.: Ініціатива зі збору інформації сприймалася Вами як служіння для церкви чи як хобі?Мене так виховали в дитинстві, ще до того як я познайомився з церквою: «Ти не маєш права прожити життя даремно, ти зобов’язаний після себе залишити те, що послужить суспільному благу. Ти зобов’язаний, це твій обов’язок. Ти не можеш жити для себе, не маєш права». Тому для мене будь-яке хобі перетворювалося в щось більш суспільне. Все, що я робив – робив, щоб воно служило для інших людей. Не було думки щоб збирати для себе якусь особисту колекцію. Але й церква тоді не визнавала це як повноцінне служіння. На той момент вона ще не доросла до розуміння необхідності мати свій музей. Навпаки, до цього часто ставилися з нерозумінням, мені говорили, що церква не збирає історію, що «наше проживання на небесах», що «всі діла на землі згорять». І я не мав тієї підтримки з боку церкви, на яку розраховував. Для мене це було в певному сенсі трагедією, тому що хотілося це робити саме для церкви, а церква на той момент не бачила в цьому необхідності.В.З.: Це була особиста робота чи була команда?Ні, це не була командна робота. Звичайно, періодично різні люди допомагали і допомагають у створенні церковного музею та архіву, але більшу частину роботи доводиться робити самому.Розумом я розумів, що для успіху потрібна добре злагоджена команда, але я дуже важко працюю в гурті. Тут грають роль мої внутрішні принципи, вимоги етичного та професійного характеру і тому мені складно працювати в команді.Людмила Калдарє: Що перше – Ваша освіта, пов’язана з архівною справою чи архівна робота, після початку якої треба було здобути освіту?Освіта мною отримана в 2020 році і була необхідна не стільки через бажання підкріпити себе ще якоюсь теорією – тому що я завжди займаюся самоосвітою за допомогою книг і матеріалів. Це було необхідно для церкви – той, хто керує інституцією, пов’язаною з музеєм і архівом, повинен мати відповідну профільну освіту. Закінчивши навчання, не можу сказати, що виніс для себе щось нове. Навчався дистанційно, і той матеріал, який нам давали, був мені вже відомий.В.З.: В зв’язку зі зміною розмірів колекції музею та поглибленням в тему, чи з’являлися якісь нові пріоритети? Можливо, розуміння, що потрібно на щось звернути більше уваги?Це процес, який відбувається постійно і тут ми виходимо від потреб самої церкви і людей, які до нас звертаються.Раніше акцент був більше на музей, на те щоб створювати експозицію – візуальну картину історії церкви. Але з часом почали розуміти, що цього недостатньо, треба приділяти час створенню історичного архіву. Тому що дослідники пишуть монографії, дисертації, дипломні роботи, якісь статті, книги, а для них важливий не стільки музей, скільки архів. Саме архів дає велику кількість інформації про життя церкви в різні періоди. Тому крім музейної роботи, яку ми не залишали, ми почали займатися створенням історичного архіву церкви. Саме в цьому плані щось змінюється. У нас немає такого, що ми щось залишали і переходили до нововведень.Ми йдемо за принципом накопичення. З’являються якісь нові функції, літерації й ми в цьому плані розширюємося. І це одна з причин, по якій стає важко виконувати всю цю роботу.В.З.: За період роботи з архівами і матеріалами, є щось, що для Вас найближче до серця, цінніше?На це питання немає відповіді. Тому що це все одно, що запитати у садівника, які квіти йому більше подобаються. Я не можу особисто для себе виділити якісь експонати, якби їх треба було рятувати, наприклад, під час пожежі. Тому що за кожним експонатом своя унікальна, неповторна історія. Оцінити це на терезах дуже складно – це пов’язано з чиїмось життям, драмою, трагедією. Чимало експонатів пов’язано з періодом репресій. Це завжди унікально.Оцінити з точки зору цінності для себе не беруся, бо кожен експонат унікальний і неповторний. З ним пов’язана історія шляху якогось конкретного людини. Мені важко зробити вибір на користь чогось одного. Є художня цінність, є матеріальна, а є якась духовна цінність. Більшість наших експонатів мають більше духовну цінність. Це приблизно як з Біблією – неможливо з неї вибрати кілька книг, і сказати, що вони цінніші, ніж решта біблійних книг.Л.К.: Які документи є в музейному архіві й який історичний час вони охоплюють? Наш архів розділений на різні фонди. Є книжковий фонд, який включає адвентистську періодику, починаючи з 1905 року і до наших днів. На сторінках цих видань міститься різна інформація, як духовна, так і історична. Там друкувалися звіти, відомості про проповідників, з’їзди, різні заходи, про те, чим жила церква, з якими труднощами вона стикалася, які досвіди мала.Крім періодики, є книги з бібліотек пасторів, починаючи з кінця XVII – початку XVIII століття і закінчуючи нашим часом. Ці книги, крім своєї історичної цінності, важливі для оцінки інтелектуального рівня проповідників різних епох. Що їх цікавило? Там є позначки, листочки з виписками, тощо. Ці книги повідомляють про інтелектуальний розвиток тих служителів, кому вони належали – які інтереси були у пасторів того часу, що вони збирали, на що звертали увагу. Крім книжкового фонду, є великий фонд фотоматеріалів. Це фотографії, які відображають різні періоди історії церкви, від царського часу і до наших днів.Також є листи: ділове листування між різними конференціями, полями, Уніонами (адміністративні одиниці церкви – В.З.), міжнародне листування починаючи з царського часу, внутрішньоцерковне листування, яке теж дозволяє розуміти, чим жила церква. Крім цього, є копії і оригінали документів з державних архівів, те, що збирали про діяльність церкви ззовні, починаючи з царського часу, коли за сектантами стежили, спостерігали, з’ясовували хто вони. Також період радянського часу: доноси, протоколи допитів, листи з відділів у справах релігій Росії і України – ціла колекція документів, які пов’язані з тим, як на церкву дивилися ззовні. Вони відображають взаємодію між церквою і державою, як в царські часи, так за радянських і нинішнього часів.Теж є документи, пов’язані з особистими колекціями, які нам передавали родичі: якісь листи, особисті архіви окремих служителів, які також давали картину в цілому. Історичний архів – це досить велика кількість фондів, де є дуже багато інформації, яка ніколи не публікувалася і дуже цінна, щоб дати збалансовану і об’єктивну оцінку історії церкви.Л.К.: Яким чином до братів і сестер в церкві потрапили документи, які мають зовнішнє походження? Якщо говорити про копії – це робота в архівах України, звідки ми отримували для дослідження документи і робили копії. Якщо говорити про оригінали, то коли був період розпаду СРСР, працівники КДБ продавали ці матеріали і потім вже вони потрапляли до нас в музей. Я ніколи їх не купував, не був з цим пов’язаний. А ось до деяких керівників Адвентистської церкви зверталися з пропозиціями викупити архівні справи, що мали відношення до церкви і з часом вони потрапляли до нас. В.З.: Можливо, за цей час якась сфера історії, матеріалів, стала більш цікавою особисто Вам?Не можу відповісти. Якщо говорити про архівно-музейний напрямок, не можу сказати, що щось мене більше зачепило. Мені цікаві різні сфери, але боюся виділити щось одне.В.З.: Після передислокації музею з Криму, залишилося щось, що не вдалося перевезти на материкову частину України? Там практично нічого не залишилося, крім експозиційної меблів. Всі фонди були вивезені. Мої особисті речі і сімейний архів залишилися в Криму, але все церковне було вивезено.В.З.: Зараз музей розташований в Бучі, на території Адвентистського центру вищої освіти. Яким чином все, що було в музеї в Сімферополі, потрапило в Бучу?Коли в 2014 році вирішувалося питання куди вивозити музей, керівництво церкви ще не до кінця розуміло, про що йде мова. Деякі думали, що музей поміщений на флешку, тобто це документи в електронному вигляді і кілька десятків фотографій. Спочатку церква не розуміла музей як установу. На це дивилися, як на ленінські історичні куточки, які були колись в кожній радянській школі.Таке ж було розуміння музею – мовляв, це друкарська машинка, декілька книг, кілька десятків журналів – ось і весь музей, адже який музей може бути у адвентистів? Зовсім не було розуміння, що відбувається. Я прекрасно розумів що музей зникне, якщо питання не буде терміново вирішене. Спочатку думали, що він залишиться як місіонерський проєкт Південної конференції (адміністративна одиниця Адвентистської церкви в Україні, куди входять Миколаївська, Одеська і Херсонська області, а до 2014 року також АР Крим). Думали, з Криму музей перевезуть до Одеси, там будувався тоді новий молитовний будинок і планували для музею виділити кімнату. Передбачалося, що це знову буде колишній «містечковий музейчик». Але в підсумку, я вдячний Богу, все було реалізовано по-іншому. На той час керівником церкви в Україні був Віктор Алєксєєнко, він поговорив з колегами і було вирішено перевезти музей в Бучу. Тут є два навчальних заклади: Український гуманітарний інститут і Адвентистський теологічний інститут, які об’єднані в Адвентистський центр вищої освіти в Україні. У зв’язку з розумінням, що музей буде більше затребуваний на території цього центру, ми переїхали в 2014 році в Бучу.В.З.: Чи є зараз співпраця з церковними або нецерковними установами, які займаються музейною та архівною сферою? Якщо так, то в чому вона полягає?Говорячи про музей, ми розуміємо, що це все неофіційно, бо він функціонує на рівні відділу при церкві. Юридично це не оформлено як музей, як установа.Що стосується церковних установ, то на території України до переїзду в Бучу було два музеї: наш у Криму і ще один організований Інною Кампен в Дніпрі. Там він був оформлений у вигляді пересувної виставки і якраз в 2013, на початку 2014 року він відправився для демонстрації в Донецьк і Луганськ. Тобто, на початок війни ця пересувна виставка була там.Ми вивезли музей з Криму, і потім я став шукати можливість вивезти виставку з Луганська. У підсумку, церква звідти передала її нам. Таким чином дніпровська колекція об’єдналася з нашою.Сьогодні, наскільки знаю, Олександр Зайцев при Подільській конференції (адвентистські громади на території Вінницької, Житомирської та Хмельницької областей) збирає матеріали для музею. Ми з ним зустрічалися, обговорювали підходи до створення колекцій, але, схоже, що у нас різні погляди на формування музею. Я прагну щоб це було хоча б напівпрофесійно, щоб той досвід, який був в музейній справі, був використаний і в церковному музеї, щоб були фонди, описи, справи, щоб будь-який дослідник міг попрацювати з цими матеріалами, використовувати це. У мене такий підхід. Наскільки я розумію, в Заокському (Заокський адвентистський університет – центр адвентистської освіти, розташований в Тульській області, Росія – прим. В.З.) є музей і архів. Але я його ніколи не бачив. Всі наші контакти зводилися до того, що мене просили передати в Заокський наші експонати і архів. Але я вважаю, що в Україні треба мати власні музей і архів. Тому ми не зійшлися в поглядах, що треба мати лише один централізований архів в Заокському.Листування із Заокським почалося ще в 2011 році. Вони перші мені написали з пропозицією всі матеріали передати їм. Як бачите, цього не сталося і ця ідея залишилася нереалізованою. Зараз ми підтримуємо через Всеволода Андрусяка дружні, ділові та професійні відносини.В.З.: Чи існують якісь контакти з музейними та архівними установами за межами пострадянських країн?Невідомо взагалі, як би розвивалася справа на початку 90-х років, якби я не познайомився з директором європейського історичного архіву у Фріденсау, Даніелем Хайнсом. Він приїжджав до Криму, ми познайомилися і Даніель мене дуже підтримав і надихнув, виділивши певну суму, щоб я міг замовляти копії архівних матеріалів. В Україні ця послуга платна і ціна велика. Копія одного документа в 90-ті роки коштувала 40 гривень 48 копійок. Мені доводилося витрачати свої гроші, а я тоді дуже скромно жив. А Даніель виділив фінанси, що дозволило мені замовляти документи. Я висилав йому копії і залишав ці ж копії для нашого архіву.Він також привіз мені маленький комп’ютер і старенький принтер. Це дозволило на перших етапах дуже сильно просунутися в архівному дослідженні. Ми з Даніелем підтримуємо добрі стосунки. Правда, він дуже хоче щоб я видав книгу про наш архівний досвід, але у мене поки що не виходить і цим я його засмучую (посміхається).Що стосується нецерковних інституцій, то контактів майже немає. Тому що адвентистський музей і архів на сьогодні – не юридична установа, це один з церковних відділів. Всі контакти йдуть через керівництво адвентистської церкви в УкраїніНещодавно до нас звернулися баптисти, у них є студія «Правда Pro». Вони збираються знімати фільм про репресії протестантів в СРСР і хочуть наші матеріали і нас залучити до участі.Інших контактів з музеями немає, тому що музей і архів ще не в тому стані, щоб увійти в контакт – все знаходиться в стадії розвитку.В.З.: З використанням цифрових технологій була би більша аудиторія і можливості для обміну, надання матеріалів, ознайомлення та зручність для зберігання. Чи є план виходу архіву в інтернет? Є моє розуміння і гаряче бажання. З самого початку переїзду сюди я постійно ставлю питання про необхідність створення електронного архіву, але поки що немає такої можливості. Це залежить не тільки від мого бажання. У нас колосальна колекція, ми навіть до кінця не можемо скласти кількісні списки одиниць зберігання. У нас тільки одних фотографій 3500 і ми ще не закінчили їх облік. Кількість книг – понад 8000, облік триває. Документів – десятки тисяч. Потрібна техніка, потрібні люди. Треба все зробити з високою роздільною здатністю. Це повільно, це довгий процес. Кожному документу треба зробити технічний опис, паспорт, каталожний номер. Є маса роботи, яка вимагає людей, техніки, фінансів. Ніхто це безкоштовно робити не буде і не може. Це робота на місяці і роки, і їй треба серйозно щодня приділяти час.На сьогоднішній день я майже один займаюся пошуком документів в архіві, проведенням лекцій, екскурсій, підготовкою презентацій. На мені все – від прибирання приміщення до директорських функцій. Мені одному не під силу це підняти. Є розуміння, але як це здійснити, я поки не знаю.Л.К.: А є розуміння, яка загальна кількість експонатів в архіві?Ми ведемо облік, але він іде вкрай повільно. Кожному предмету, фотографії, документом треба давати опис, це займає багато часу. Ми не можемо зараз надати списки одиниць зберігання навіть за назвами.Треба все робити грамотно відразу, а на це фізично не вистачає часу і не вистачає приміщення. Для того щоб займатися обліком, треба розкрити ящики і витягнути звідти тисячі документів, розкласти, розібрати їх по фондам, по роках, по темам, і провести їх облік. Для цього треба мати фондосховище. Ми два роки добиваємося приміщення, яке могло б служити фондосховищем.У нас 358 ящиків не розпаковані з 2014 року. Їх просто ніде відкрити – це велика кількість матеріалу! І потрібно приміщення, щоб їх відкрити і розкласти хоча б на полицях. А поки що одній з кімнат стоїть штабель з ящиків і там все це розташовано.В.З.: Які треба зробити кроки, щоб архів розвивався і здійснював повноцінну діяльність?Будь-архів, будь-який музей не обійдеться без фондосховища. Фондосховище – це основне приміщення, де зберігаються основні фонди музею та архіву. Потрібні нормальні умови для збереження цих документів і фондів. Фондосховище – це основне.Друге. Одна людина не може тягнути таку роботу, потрібні люди. Волонтери тут мало допоможуть. Ми намагалися залучати студентів – це малоефективно, а іноді призводить до втрат з різних причин. Треба збільшити штат музейних та архівних працівників.Відповідно, потрібно мати обладнання. Повинні бути сканери, принтери з високою роздільною здатністю. Якщо ми створюємо якусь колекцію, і робимо до неї допуск, то матеріали повинні бути високої якості – настільки, наскільки це можливо. Фотографувати сьогодні телефоном – це не придатне потім для професійної роботи.На даному етапі дуже важливо мати фондосховище, збільшити штат і купити обладнання, яке б дозволяло робити якісні копії, фотографії документів. Деякі можна зробити з телефону, а десь потрібне спеціальне обладнання, яке дозволяє навіть погано надруковані документи зробити максимально кращої якості.Л.К.: Архівні матеріали музею використовуються для написання наукових робіт. А чи було випадки, коли ваші архівні матеріали шукали родичі, і це зробило особистий вплив на них?Музей - це не тільки про історію, а й про особисте життя. У нас були такі моменти, коли хтось із родичів наших побратимів не бажав приходити до церкви. Вони вважали що їх там можуть «зомбувати».Я радив запрошувати таких відвідувачів не до церкви, а в наш музей. Проводячи екскурсію, дивно було дивитися, який вплив це справляє на відвідувача. Іноді такі екскурсії тривали по 2-3 години – вони викликають інтерес. Часто відвідувач соромиться ставити питання в церкви, а тут бачить історичні експонати, оригінали, впізнає на фотографіях своїх знайомих або проповідника, який раніше запрошував його до церкви. Це все спливає в пам’яті, породжує образи, спогади... Течуть сльози, людина починає згадувати свої досвіди з Богом. Не один такий випадок, коли після відвідин музею людина починала приходити в церкву і приймала хрещення.У нас є досвіди, коли ми проводили екскурсії для молоді, для клубу слідопитів (клуб для підлітків в адвентистській церкві – В.З.). Це цікавий момент, тому що діти дуже часто соромляться говорити, що вони ходять до церкви. Сьогодні у сучасному світі вважається, що ходити до церкви не круто. Для багатьох підлітків говорити, що ти ходиш в якусь церкву, тим більше церкву адвентистів – для них це все складно.Ми робили для них спеціальні доступні інтерактивні екскурсії. Діти могли друкувати на машинці, пограти на фісгармонії, включити бобінний магнітофон і це викликало захоплення. Потім вони бачили на фотографіях своїх бабусь і дідусів – і були в шоці, що їх родичі потрапили в колекцію музею. У розумінні підлітків музей – це щось дуже серйозне і важливе.І коли їм розповідаєш, що церква продовжує біблійну історію, яка почалася при патріархах, потім продовжилася під час апостолів, потім під час реформаторів, а сьогодні вони і їх сім’ї є частиною цієї історії – після цього підлітки тягнуть в музей своїх однолітків і показують їм фотографії бабусь і дідусів. Це викликає у них живий інтерес до історії церкви, вони розуміють спадкоємність поколінь, якийсь нерозривний зв’язок.У нас є досвіди, коли звертаються люди, які втратили інформацію про родичів. Це теж пов’язано з молодим поколінням. Коли померли дідусь, бабуся, пройшло багато років, і раптом, вони дзвонять, пишуть, щось згадують, хочуть знати своїх родичів, ознайомитися з фотографіями, матеріалами.Є люди, які приходять і віддають експонати, знаючи що у нас це точно збережеться. Є абсолютно різні дивовижні випадки. Це завжди вражає.Ми намагаємося, щоб люди розуміли, що ми живемо в історичний час, у процесі і намагаємося зберегти саме пам’ять про людей, щоб не було розриву поколінь. Тому що люди – це найцінніше. Нам важливий не просто експонат, нам важлива людина, з якою цей експонат пов’язаний.У музеї ми показуємо як переписували вручну книги, говоримо: «це почерк вашого дідуся». Люди можуть в спеціальних рукавичках взяти книгу, подивитися, погортати – і ми бачимо, як відвідувачі музею перетворюються, як для них стає важливо, що це десь зберігається, що є люди, які цінують це, є люди, які про це пам’ятають, для яких це цінно. Поки ми живі – ми зберігаємо цей світ. Це той світ, який пронесли цілі покоління людей, які жили до нас.У музеї ми бачимо емоції людей, коли вони дивляться всі ці експонати, перебуваючи в «хмарі свідків». Коли з цих фотографій бабусі і дідусі дивляться на своїх нащадків, нинішнє покоління відчуває свою причетність до цього народу, до його місії, до його мети. І це змінює і перетворює наше покоління. Це не завжди відбувається яскраво, бурхливо і спонтанно, але по тому, які відносини складаються з відвідувачами музею в подальшому, розуміємо, що ця робота потрібна.І ця робота важлива не тільки для істориків і тих, хто пише монографії. Але важлива як емоційно-моральний фактор, коли людина може відчути свою причетність до людей, які жили до неї. В такому випадку вона розуміє, що їй передали факел, розуміє відповідальність за своє життя, своє служіння, своїх дітей. Музей допомагає передавати цю емоцію.Розмовляли Людмила Калдарє і Валентин ЗагребаМатеріал підготовлен за сприянням редакції сайту Українського гуманітарного інституту https://ugi.edu.ua